Ну от і все. Ніби й не було Євро, і стабільного спокою, і розмов про іміджеві виграші і проведення чемпіонату на європейському рівні, і відчуття цивілізованості і причетності до тих, у кого все нормально або хоча б у рамках. Театр абсурду, розіграний при прийнятті мовного закону в парламенті, а потім на акціях протесту перед Українським домом, повернув усіх з небес на землю. І навіть наші звиклі до багато чого люди, у яких уже імунітет до політичного бруду, кривилися від того, що відбувається...
Отже, у вівторок, 3 липня, Верховна Рада під головуванням віце-спікера Адама Мартинюка прийняла закон "Про основи державної мовної політики", який закріплює функціонування на території України, причому у всіх галузях - від видачі паспортів до роботи органів влади, - майже 20 регіональних мов, у тому числі російської. Перша спроба розгляду в парламенті цієї ініціативи від Партії регіонів, розпочата ще в травні, закінчилася бійкою. Вранці у вівторок законопроекту в порядку денному не було, в результаті він там раптово з'явився і був прийнятий 248-ма голосами без обговорення й розгляду зауважень профільного комітету буквально за дві хвилини. Звичайно, депутатів у залі було відчутно менше.
Далі почалася вакханалія. Опозиція заявила протест, який від звичайних її протестів відрізнявся лише тим, що кілька депутатів від НУНС оголосили голодування. Тим не менш, ця спонтанна акція здобула несподіваний ефект: фактично опозиціонери своїм мітингом зірвали прес-конференцію Януковича, якому, мабуть, було некомільфо пробиратися до трибуни із заднього ходу Українського дому, чути при цьому свист і бачити не звичні життєстверджуючі плакати, а образливі обзивалки. Апелюючи до порушень регламенту при прийнятті закону, написали заяви про відставку віце-спікер Томенко і спікер Литвин (що було досить несподівано, зважаючи на багату політичну кар'єру останнього, яка апріорі передбачає неабияку моральну гнучкість). Парламент заяви, правда, поки не задовольнив, але крок був зроблений. До кінця тижня ситуація залишилася підвішеною: закон прийнятий, але до логічного кінця цей процес не доведений, тому що документ не підписаний ні спікером, ні президентом.
Про сам мовний закон сказано вже дуже багато. До нього маса претензій. Справа в тому, що цей документ - чисто ідеологічний: технічно він не опрацьований зовсім. Тобто якщо регіонали таки дотиснуть ситуацію і закон набере чинності, як він буде виконуватися - абсолютно незрозуміло. Де взяти гроші на гігантське збільшення документообігу і неминуче розширення штатів (повинні ж в органах влади працювати ці самі носії регіональних мов хоча б як перекладачі), як співвіднести адміністративно-територіальний устрій країни з розселенням меншин, наскільки саме такий підхід доцільний - на ці питання ніхто не те що не дає відповідей, їх ніхто навіть не ставить, у тому числі опозиція, яка за ідеєю повинна б. Нікому немає особливої справи до суті проблеми, а те, що підноситься всіма сторонами як "доленосне рішення", - просто чергова політична маніпуляція. Щоб це довести, досить розібратися, що, чому і як робили основні сторони цього конфлікту.
Сторона перша - ініціатор законопроекту, Партія регіонів. Навіщо їй цей закон? Можлива другорядна версія - це такий реверанс у бік "старшого брата", Росії. Ми взагалі поглядаємо в її бік з відомим пієтетом. Не так давно намагалися, як росіяни, припинити переводити годинник, тепер ось хочемо перейменувати міліцію на поліцію... Ну і мова заодно. Що там та як у деталях - ніхто розбиратися не буде, але повагу засвідчено. Але навряд чи це основне пояснення. Основне - прийняттям цього закону Партія регіонів намагається мобілізувати свій електорат напередодні парламентських виборів. По-перше, не просто надати російській мові якогось особливого статусу, а зробити її другою державною було однією з передвиборчих обіцянок Віктора Януковича. По-друге, електорат регіоналів - це в основному російськомовні Південь і Схід України.
Так-то воно так, але з приводу цієї версії виникає одне питання: як Партія регіонів уявляє собі свого виборця? Справа в тому, що ядерний електорат регіоналів - мешканці Донбасу - підтримав би свою партію і без закону про мови. І можливо, для якоїсь частини цього ядерного електорату обрана регіоналами лінія "мужик сказав - мужик зробив" дійсно є залізобетонним аргументом "за". Але для дуже багатьох інших людей, у тому числі російськомовних прихильників Партії регіонів, те, як саме був прийнятий закон, може стати серйозним стримуючим чинником. Не всім подобається позиція грубої сили. Не всім подобається фарс з необхідною кількістю голосів, хоча Конституція чітко вимагає особистого голосування депутатів. Історія з проголосованою "за" карткою відсутнього на засіданні опозиціонера Томенка - просто верх маразму... Не всім подобається озвучувана енергійними голосами без жодного збентеження відверта брехня: опозиції в вряди-годи вдалося повсюдно розтиражувати інформацію про порушення регламенту, і слова "документ прийнятий за процедурою" соромно слухати. Не всім подобається шантаж по відношенню до спікера - нехай і спікер не святий. Не всім подобається, що тільки тепер, коли трапився відвертий скандал, почалися розмови про те, що документ потрібно доопрацювати. Зрештою, не всім подобається, що завдяки діям влади весь світ облетіли кадри, на яких боксер-чемпіон Віталій Кличко притискає до очей, що сльозяться від газу, ганчірку... Звичайно, влада повинна бути сильною і вміти домагатися свого, інакше це не влада. Звичайно, народ - це просто народ. Але перегинати палицю в оцінюванні його "простоти" теж не варто. Тому що одна-єдина фраза на кшталт "ми розвели їх, як кошенят" може звести нанівець усі електоральні виграші, отримані від тієї чи іншої ініціативи. Аж надто грубо й цинічно. Або інтелігенція - це не електорат Партії регіонів і не входить до кола її інтересів?..
Сторона друга - опозиція. Для неї цей закон, точніше - його неприйняття і критика, - точно така ж іміджева річ і маніпуляційна технологія, як для Партії регіонів - його ухвалення. Опозиція не змогла запобігти позитивному голосуванню за закон. Раніше подібне ставили опозиціонерам у провину, але зараз дорікнути їх у неможливості протистояти більшості в парламенті вже складно: проти лома, схоже, таки немає прийому. Тому довелося опозиції, як зазвичай, працювати не з майбутнім країни, а з минулим - з доконаним фактом, з ситуацією вже прийнятого закону. Опозиціонери, звичайно, вийшли з протестом і закликом зупинити "наступ на мову", рясно присмачивши свої промови пафосом і додавши в голоси драматизму. Під Українським домом зібралося кілька сотень людей, 10 з яких до кінця тижня голодували. Акції прокотилися всією країною, але масовими так і не стали...
Навряд чи опозиціонерам можна запропонувати якийсь інший варіант дій. Інша справа - як був у підсумку оформлений протест. На кожну подію, яка викликає у противників влади невдоволення, і закон про мови не став винятком, вони штовхають приблизно одну і ту ж досить абстрактну промову про наближення апокаліпсису, від якої за ідеєю кров повинна вичахати в жилах. Тільки от якщо часто лякати - то вже не страшно. Ніякої конкретики, ніяких чітко сформульованих претензій до цього закону, хоча їх маса, - тільки голосіння про "наступ на мову". Що буде, якщо протестно налаштований виборець захоче почитати закон і не зрозуміє, в чому полягає "наступ", опозиціонерів, схоже, не турбує - і в цьому виявляється їх ставлення до свого електорату й оцінка розумових здібностей свого електорату, не дуже відрізняються від ставлення й оцінки Партії регіонів. Чому не розповісти виборцю, що закон у багатьох частинах не зможе виконуватися, що російська мова насправді не відчуває ніяких утисків, що є якийсь альтернативний документ (якщо він, звичайно, є)? Чому не дати якусь конкретну їжу для роздумів і подальших висновків замість гасел, що давно набили оскому?..
У п'ятницю ввечері протестна акція опозиції під Українським домом раптово закінчилася, і це було так само несподівано, як поява у вівторок законопроекту про мови в порядку денному. Що стало причиною її закінчення - розуміння безперспективності і програшу, брак людських і фінансових ресурсів, просто втома і відчай - сказати складно. Офіційно оприлюднена версія про "проміжну перемогу, адже закон не підписаний ні спікером, ні президентом" не витримує ніякої критики. Питання про мови було проголосоване 3 липня. Згідно з роботи Верховної Ради, текст закону, прийнятого парламентом, не пізніш як у 10-денний термін оформляється головним комітетом, візується головою комітету і подається на підпис спікеру. Десять днів від 3 липня - це 13 липня. Спікер зобов'язаний підписати його не пізніше ніж за 5 днів після подачі - виходить, до 18 липня. Потім закон передається на підпис президенту, який, згідно з , зобов'язаний розглянути його протягом 15 днів, тобто в нашому випадку - до початку серпня. Якщо є такі норми, про яку проміжну перемоги можна говорити 6 липня?..
Скоріше, справа все-таки в розумінні марності і навіть дрібності подій, що відбувається під Українським домом. Ось воно, питання, проголошене усіма як соціально гостре, - питання мови. Ось вони, лідери опозиції з мегафонами в руках і закликами зробити революцію. Ось він, бутафорський парламент і Партія регіонів, яка остаточно показала свої методи. А що в підсумку? У підсумку боротися за це найгостріше соціальне питання готові 200 осіб. Коли зі 40-мільйонного населення на "лінію фронту" (це формулювання Тимошенко) виходять 200 людей - це означає, що війна програна. Або, принаймні, бій. Так, влада допускає помилки й іноді відверто себе дискредитує. Але альтернативи їй - немає. Нинішню опозицію як альтернативу люди не сприймають, і закон про мови вкотре це довів.
І є ще третя сторона конфлікту. Якщо загальний малюнок ситуації стосовно перших двох сторін відверто трагічний, бо сучасна українська політика зайшла в глухий кут, то стосовно третьої сторони він швидше комічний, як комічні всі, хто намагається всидіти на двох стільцях. Сторона ця - спікер Володимир Литвин. Минулого тижня Литвин розіграв ну просто драму в трьох актах. Акт перший - "Ображена невинність". Основні дії і заяви - кругом зрадники, в парламенті неприпустимий балаган (скільки законів було прийнято аналогічно мовному, і порахувати складно, але раніше спікера це не бентежило), закон не підпишу, відставка неминуча. Таким сміливим Володимир Михайлович був доти, доки вважав, що за його відставку повинні голосувати мінімум 300 депутатів, причому особисто й бюлетенями. Стіни парламенту давно не бачили такої кількості народних обранців, і спікер був спокійний. Але Партія регіонів таким знайомим уже методом за пару хвилин змінила процедуру обрання та зняття з посади голови Верховної Ради, радикально спростивши її, і Литвин зменшив обороти. Тут розпочався акт другий - "Я такого не говорив". Виявилося, що ніякої категоричної відмови підписувати закон не було, це все інсинуації, а спікер просто закликає дотримуватися регламенту. До кінця тижня регіонали, мабуть, вирішили з одного боку - перестати плодити скандали, з іншого - дати Литвину час одуматися, і парламент не став розглядати питання про його відставку. Литвин у цей час розіграв третій акт - "Нас хочуть посварити": мовляв, у такому вигляді закон не можуть підписати ні спікер, ні президент, тому що порушення були, але потрібно домовлятися й шукати компроміси.
Мотивація Литвина в принципі зрозуміла. З одного боку, йому хочеться залишитися спікером і не розсваритися з владою. Скоро вибори. Народна партія навіть списку висувати не буде, а от за мажоритарним округом Литвин піде і, звичайно, має шанси. Посада спікера дозволяє і гроші бюджетні в потрібний округ направляти, і кампанію безтурботно вести. Дружба з владою гарантує певну підтримку, а там, можливо, вийде очолити парламент і наступного скликання... З іншого боку, округ у Житомирській області, за яким буде балотуватися Литвин, - україномовний. Його мешканці можуть не зрозуміти тонкої політичної гри на такому очевидному для них мовному питанні. Конкурент Литвина на окрузі - начебто досить популярний там опозиціонер, колишній житомирський губернатор, так що здавати навіть одну позицію Володимиру Михайловичу не з руки. Крім того, кажуть, Литвин досить уразливий, і ситуація, в якій його, спікера парламенту, штучно вивели з гри, відправивши на якесь засідання і проголосувавши в цей час суперечливий законопроект, могла Володимира Михайловича просто роздратувати. Звідси й гучні заяви.
Сумно інше. Сумно, що вся ця історія, яка почасти формує навіть репутацію України на міжнародній арені, зав'язана в тому числі на особисті амбіції однієї людини - спікера, і від нього залежить, як будуть розвиватися події. Найімовірніше, з підписом голови парламенту регіонали якось розберуться: чи таки дотиснуть Литвина, щось пообіцявши або чим-небудь пригрозивши, або на позачерговій сесії швиденько оберуть нового спікера. Закон потрапить до президента, і насправді все залежить від нього. Можливо, здоровий глузд візьме гору, і Янукович відправить документ на доопрацювання. Це дозволить не вводити в дію непрацюючий закон, зберегти хоча б видимість спроб якісної роботи і погасити весь цей конфлікт. При цьому потрібний сигнал "своєму" електорату все одно вже дано, і про питання цілком можна забути - хоча б до виборів. Після виборів зазвичай починаються вже зовсім інші історії.
Але головне у всіх цих минулотижневих подіях - зовсім інше. Ситуація з мовним законом - найяскравіша ілюстрація кризи парламентаризму в Україні. З одного боку, конкретно цей парламент дискредитував себе остаточно. Орган, який приймає закони, по-перше, керується при цьому не логікою розвитку країни, а логікою політичного моменту, часто просто вирішуючи передвиборчі завдання правлячої партії або бізнес-завдання окремих її представників. Закон про мови насправді нікому не потрібний - хоча б тому, що навіть у нашому повному звинувачень соціумі скарг на утиски за мовним принципом якось не чутно. У людей є набагато більш гострих проблем, а закон про мови - чиста передвиборча технологія. По-друге, цей самий орган, який приймає закони, сам їх регулярно порушує - ту ж норму про особисте голосування. Подібного не повинно бути так явно і відкрито на такому високому рівні, тому що це - бардак, який підриває довіру до влади. Якщо норма про особисте голосування застаріла або не має сенсу, її треба скасовувати або змінювати, але не можна на неї просто начхати. Виходить, що наш парламент зараз може прийняти в принципі взагалі будь-який закон, що б там не було написано, - досить мати потрібну кількість карток у гніздах і про всяк випадок людей, готових за найбільш жалюгідного розвитку подій розв'язати бійку. Як нормативно регулюється процедура голосування, нікого в принципі не цікавить.
З іншого боку, такий парламент у принципі зжив себе, особливо за настільки сильної вертикалі влади, як зараз в Україні. Якщо в парламенті є сформована більшість, яка діє в унісон з виконавчою і президентською владою, то меншість виявляється в принципі не потрібною - все вирішується без неї. Але ця ситуація, яка ніби як зручна і вигідна правлячій партії, має й певні ризики. Чим більше Рада буде викидати фокусів, аналогічних минулотижневим, тим з більшим... гумором народ буде до неї ставитися. Парламент не повинен бути цирком, інакше на вибори люди будуть ходити, як у цирк, - час від часу, коли буде велике бажання. А Партії регіонів уже цієї осені дуже потрібна висока явка. Бо якщо на вибори прийде 20% виборців, регіоналам ох як нелегко буде довести, що вони законно обрана всім українським народом влада. Їм потрібна ця легітимність - і всередині країни, і для Заходу. А щоб була легітимність, у парламенту повинен бути авторитет. Поки що з цим - великі проблеми.