...Серпень 2023 року, Харків. Біля Саржиного яра - одного з найвідоміших міських парків - планують будувати багатофункціональний центр, три чверті якого знаходитимуться під землею. Замовником будівництва виступає держава, яка виділила на це 180 млн грн із Фонду ліквідації наслідків збройної агресії РФ, місто фінансує тільки проектну документацію. Уже за кілька днів близько 150 харків'ян приходять у Саржин яр на «пікнік». Вони збирають підписи проти забудови, складають звернення до президента та міськради, наголошуючи, що будівництво може зруйнувати екосистему парку. Наступного дня мерія скасовує тендер, будівництво планують перенести в інший район.
"Пікнік" у Саржиному яру, серпень-2023, фото - "Суспільне"
В Україні зараз іде масштабне відновлення зруйнованого. Паралельно - затвердження оновлених генеральних планів, нова забудова, проєкти і рішення про те, як виглядатимуть міста та села після війни. Багато цих рішень приймається без реальної участі людей, причому не лише через небажання влади чути. Часто самі мешканці переконані, що їхній голос нічого не важить. «Я маленька людина, що я можу?» - ця доволі поширена фраза звучить як риторичне запитання, за яким ховається не байдужість, а певна переконаність у власній безсилості. Але таких історій, як наведена вище, в українських містах більше, ніж здається. Наприклад, у Черкасах громада кілька років протидіяла забудові на історичній території - і зрештою Верховний Суд визнав її незаконною. Знов-таки у Харкові багато років тому завдяки активній позиції громадян вдалося уникнути «перейменування» Жовтневого району на Жовтневий же, але з іншим підґрунтям назви. Разом ці історії складають щось важливіше за окремі перемоги.
Тоді чому ця переконаність у власному безсиллі виникає, як її долати та які інструменти реально дають результат?
Чому ми мовчимо?
Соціолог Олеся Гудзенко пояснює пасивність людей кількома причинами. Перша - людина просто не сприймає себе як суб'єкта, здатного щось змінити. Друга - недовіра до інститутів, що формувалась десятиліттями. Третя - брак інформації про те, як механізми громадської участі взагалі працюють.
«Коли громадяни не бачать результатів від власної участі - у громадських слуханнях, поданні петиції тощо, - то поступово формується відчуття безсилля», - каже соціолог.
Психолог Віктор Орел говорить як про негативний історичний досвід, так і про вплив війни. За його словами, кілька століть на території сучасної України людей вчили мовчати, бо того, хто не мовчить, - репресували, звільняли, знищували. І хоча Майдани, добровольчі рухи та повномасштабна оборона країни свідчать про те, що цей код не тотальний, у повсякденному житті він дається взнаки.
«Люди, які лишились в тилу, функціонують в режимі задоволення базових потреб. Якщо брати психологічні моделі, то про якусь самоактуалізацію, самореалізацію зараз менше йдеться», - каже психолог.
Додається ще один чинник, який фіксує і соціологія, і психологія: війна створила амбівалентний ефект. З одного боку - зростання волонтерства, самоорганізації, горизонтальної солідарності, згуртованості. З іншого - висока втома, розірваність зв'язків, апатія. Активна частина суспільства значною мірою на фронті. Ті, хто залишився в тилу, часто просто не мають ресурсу для чогось, окрім допомоги фронту та щоденного виживання.
"Пікнік" у Саржиному яру, серпень-2023, фото - "Укрінформ"
Але ані соціолог, ані психолог не вважають таку ситуацію незмінною. Олеся Гудзенко наголошує: навіть один успішний кейс може стати поштовхом. Якщо люди бачать прямий зв'язок між своєю участю і конкретним результатом - зростає і готовність діяти.
Психолог Віктор Орел погоджується: «Там, де є якийсь розголос, де громада хоч трохи активна, - там в підсумку і приймаються правильні рішення. Там, де хтось на своєму місці вийшов і сказав «ні» - ланцюжок спрацьовує».
Інструменти громадської участі: які існують та які насправді працюють?
Олег Кулінич - викладач Інституту державного управління ХНУ імені Каразіна та виконавчий директор громадської організації «Інститут соціальної політики регіону» - розрізняє дві великі групи інструментів громадської участі: формалізовані та неформалізовані.
Різниця між ними принципова: неформалізовані привертають увагу до проблеми, але не зобов'язують владу реагувати. Формалізовані - за певних умов - зобов’язують.
До неформалізованих інструментів можна віднести фоторепортажі, які фіксують певну проблему, флешмоби, публічні акції, петиції в соціальних мережах, ініціативні групи в чатах тощо. Усе це - способи заявити про проблему і потенційно - сформувати публічний тиск. Вони дієві як перший крок, але не замінюють юридичних механізмів, оскільки влада не зобовʼязана реагувати на жодну із зазначених дій.
Петиції на сайті Харківської міськради, скрін сайту
До формалізованих інструментів належать петиції до органів місцевого самоврядування, громадські слухання, звернення до прокуратури чи суду, консультативно-дорадчі органи при владі, громадські бюджети (бюджети участі), а також громадська експертиза діяльності органів влади. Саме ці інструменти прописані в законі про місцеве самоврядування.
«Ці інструменти універсальні для будь-якої сфери - боротьба за доцільну та прозору відбудову, за будівництво сховищ чи проти незаконної забудови, за екологію тощо. Їх треба брати і використовувати», - каже Олег Кулінич.
Петиція - не лише для президента
Більшість людей знають про існування петицій на сайті президента - але їх можна подавати і до будь-якої місцевої ради. Кількість підписів, необхідна для їхнього розгляду, прописується в статуті громади - і це саме той момент, коли мешканці можуть вплинути на правила гри.
«Якщо в статуті написано, що достатньо 100 голосів, - жителі, яких щось хвилює, можуть зібрати ці 100 підписів, і петиція вже отримає офіційний статус, питанню буде даний хід. Але якщо прописано 10 000 голосів - маленька громада їх ніколи не збере. Що виходить? Виходить, що теоретично інструмент існує, але на практиці він абсолютно не працює», - пояснює Кулінич.
Саме тому зараз - слушний момент. За словами Кулінича, статути громад - обовʼязкові, якраз триває кампанія з їх доопрацювання та оновлення. Це означає, що мешканці можуть долучитися до написання цих документів і зробити прописані в них механізми реально дієвими.
Громадські слухання: коли «ні» - це юридичний факт
Громадські слухання - один із найсильніших інструментів, вважає Кулінич. Закон прямо визначає перелік ситуацій, у яких проведення слухань є обов'язковим: затвердження або зміна містобудівної документації, будівництво об'єктів певних категорій, питання екологічного впливу тощо. Без слухань - прийняття рішення незаконне.
Але звісно, навіть коли механізм чітко прописаний, це не є гарантією від спроб обійти його. Харківський кейс кількарічної давнини - ілюстрація того, як громадськість може спрацювати навіть тоді, коли організатори слухань розраховують на їхній провал. Коли в місті планувалось відкриття цеху з утилізації ртутних відходів, слухання були призначені на 12.00 буднього дня, ще й у геть іншому районі. Учасники слухань припускають, що розрахунок був на те, що противники цеху просто не дізнаються про них, а якщо й дізнаються - то не поїдуть так далеко в робочий час.
Громадські слухання в Харкові, листопад-2015, фото - Харківська міськрада
Але представники екологічних організацій і мешканці району відвідали слухання. До речі, тоді ж була подана і петиція до міськради із закликом не допустити створення цеху, яка швидко набрала необхідну кількість голосів. У підсумку - Мінекології не погодило проєкт будівництва, зважаючи на «резонансний характер планової діяльності, велику кількість та негативний зміст зауважень і пропозицій громадськості».
Бюджет участі: коли гроші міста розподіляють мешканці
Ще один інструмент впливу - громадський бюджет (або бюджет участі). Його суть проста: частина коштів міського бюджету розподіляється не чиновниками, а голосуванням мешканців. Будь-який харків'янин від 14 років може подати проєкт. Ті пропозиції, що набрали достатньо підписів підтримки, виходять на загальне голосування.
У 2020 році в Харкові було відібрано 32 проєкти на суму 37,5 млн грн - вони стосувались безоплатної стерилізації тварин, створення центру робототехніки та центру інклюзивного туризму тощо. Переможців обирали шляхом відкритого голосування - «незалежно від волі чиновників та депутатів», як зазначається в офіційних документах програми. Із початком повномасштабної війни розподіл громадського бюджету призупинили - але сам інструмент нікуди не дівся, і актуальність його у контексті повоєнного відновлення лишається відкритим.
Консультативно-дорадчі органи, запити та звернення
Консультативно-дорадчі органи при органах влади - ради ветеранів, молодіжні ради, ради ВПО, урбаністичні ради - за словами Олега Кулінича, теж потенційно сильний інструмент для системного діалогу: такі органи можуть впливати на рішення, зокрема і щодо відбудови. На практиці їх ефективність дуже різна і сильно залежить від складу цих рад, але сам інструмент стає дедалі більш поширеним.
Та саме стосується звернень та запитів на отримання публічної інформації. Закон про доступ до публічної інформації в Україні працює.
«Якщо щось будується поряд із вашим будинком і ви не розумієте підстав - можна подати запит до органів місцевого самоврядування. Якщо прийшла відписка - подати ще один. Якщо знову відписка - можна звернутися до прокуратури», - каже Кулінич.
Судовий позов залишається крайнім, але теж реальним інструментом: позивачем, який відстоює інтереси громадськості, може виступати прокуратура.
Справа «Гіганта»: як це виглядає на практиці
Будівля гуртожитку «Гігант» на вулиці Григорія Сковороди в Харкові - пам'ятка конструктивізму 1930-х років, внесена до реєстру як зразок архітектури місцевого значення. У 2021 році власник сусідньої ділянки повідомив про початок реконструкції кафе впритул до «Гіганта». Це порушувало закони про охорону нерухомої культурної спадщини та містобудівну діяльність: заборонено розпочинати будівництво ближче ніж за 20 метрів до памʼятки архітектури. Але у червні 2023 року будівництво фактично розпочалося.
Будівельні конструкції біля "Гіганта", березень-2026, фото - SQ
Міська влада доручила знайти спосіб зупинити будівництво, але воно тривало.
У лютому-2025 біля «Гіганту» пройшла перша акція проти будівництва, у березні-2025 - ще одна. На мітинги збирались до 200 людей із плакатами. Вони говорили про порушення прав громади. "Нас має почути не стільки адміністрація міста чи правоохоронні органи, скільки громада, яка має зрозуміти, що це не моє чи твоє, а спільне», - казав один із учасників акції архітектор Віктор Дворніков, наголошуючи, що першочергова мета протесту - донести до громади важливості відстояти «Гігант».
Мітинг біля "Гіганта", березнь-2025, фото - "Суспільне"
Акції не зупинили будівництво самі по собі - але стали частиною суспільного резонансу, який зрештою привів справу до суду. У квітні 2025 року Харківська обласна прокуратура подала позов. Ухвалою першої інстанції було заборонено забудовнику та будь-яким іншим особам здійснювати роботи поруч з об’єктом. Забудовник подав апеляцію. Харківський апеляційний суд залишив без змін рішення першої інстанції. Наразі призначено комплексну будівельно-технічну та земельно-технічну експертизи. Жодних робіт на майданчику не ведеться.
Будівельні конструкції біля "Гіганта", березень-2026, фото - SQ
Ця історія показова з кількох причин. По-перше, вона демонструє, як різні інструменти можуть працювати послідовно: публічний розголос - адміністративне реагування - акція протесту - судовий позов. По-друге, вона показує роль простих людей як суб'єктів, які можуть діяти в інтересах громади, чинити вплив і добиватись результату. У підсумку і органи влади починають відстоювати інтереси громади більш активно.
Подібна логіка - публічний тиск плюс судовий позов - . Там активісти Комітету захисту Замкового узвозу кілька років протидіяли забудові на історичній території, у зонах охорони одразу кількох пам'яток. Прокуратура подала позов, апеляційний суд визнав містобудівні умови протиправними - а коли забудовник дійшов до касації, Верховний Суд підтвердив: будівництво тут незаконне.
Замковий узвіз, Черкаси, фото - Вікіпедія
Паралельно у лютому 2025 року той самий суд відхилив спробу скасувати статус пам'яток архітектури для семи історичних черкаських будівель. «Неможливо скасувати статуси пам'яток і узаконити їх руйнування, коли є суспільний розголос», - каже активіст Денис Гайда, який відновив діяльність Комітету. За його словами, розголос відіграє роль навіть у формулюваннях судових рішень - і це означає, що медійна увага та публічні акції є не просто емоційним жестом, а частиною реального механізму.
Із чого почати?
На питання, а що робити людині, яка бачить навколо себе якусь проблему, Олег Кулінич відповідає так:
«Шукати однодумців - навіть просто через соціальні мережі. Закон про доступ до публічної інформації працює - треба написати запит, отримати інформацію. Зареєструвати петицію, почати збирати підписи. Сама поява петиції - це вже показник того, що питання хвилює не одну конкретну людину, а групу. Треба поступово формувати команду», - каже він.
Важливо розуміти: жоден інструмент не дає гарантії результату. Але якщо до них не звертатися - рішення буде прийняте без громадськості взагалі.
Кулінич також зазначає: є різниця між громадами, де голова обраний, і тими, де працює призначена військова адміністрація. За його словами, обраний голова думає про наступні вибори - і більше схильний прислуховуватись до громади. Призначений чиновник від виборців не залежить. Але це не означає, що взаємодія неможлива - лише те, що тактика може може бути іншою.
Чому це важливо?
Відбудова - це не лише про будівельні норми і фінансування. Це про те, яким буде місто після війни: чи збережуться в ньому пам'ятки архітектури, чи з'являться нові парки там, де мешканці їх хочуть, чи будуть школи з бомбосховищами, чи не перетвориться будинок у центрі на черговий ТЦ.
Ці рішення приймаються зараз. І вони приймаються легше там, де мешканці мовчать, вважаючи себе «маленькими людьми».
«Будь-яка влада рівно настільки може знахабніти, наскільки їй дозволяє народ. Метод прямої дії - цілком реальний. Але це питання не лише психологічне й особисте, а й системно-політичне», - каже психолог Віктор Орел.
Соціолог Олеся Гудзенко підкреслює: стійкий ефект формується не від одного успішного кейсу, а від накопичення досвіду участі. Чим частіше в громаді реалізуються проєкти за участю мешканців і чим ширше про них інформують - тим більше зростає довіра і готовність людей діяти знову.
«Треба показувати кращі зразки. Тому що дуже часто люди думають: нас мало, ми пасивні, і нічого нам не вдасться. Але є приклади, коли невеличка група людей змогла розкачати громаду, щось ініціювати і досягти успіху. Якщо ці позитивні кейси частіше показувати - це може стати мейнстрімом», - каже Олег Кулінич.
Тоді фраза «я маленька людина» поступово поступиться місцем іншій - «я тут живу». Відчуття господаря на своїй землі і є, мабуть, найпростішим поясненням того, навіщо підписувати петицію або приходити на громадські слухання.
