► «Маю думки: якщо прилетить - краще б загинути усім разом», - Оксана, 35 років, виховує 8-річну доньку
► «На тривогу та сирену не звертаю уваги взагалі», - Володимир, 53 роки
► «Приліт далеко – це більше одного-двох кілометрів», - Денис, 50 років
► «Перше, що відчуваєш, коли обстрілів немає довго, - це тривога та очікування того, що ці обстріли зараз будуть. Тобто коли обстрілів немає, це більш тривожно, ніж коли вони щойно були», - Марія, 42 роки
► «Не сприймаю загрозу настільки критичною, щоб йти на матеріальні витрати та незручності, пов’язані з переїздом», - Андрій, 56 років
► «У Харкові усе моє життя. Я звідси навіть на тиждень не хочу їхати на відпочинок. Поки все класно», - Людмила, 18 років
Коли повітряна тривога вкотре розриває тишу харківського ранку, мешканці міста реагують по-різному. Хтось перевіряє Telegram-канали, хтось прислухається до звуків за вікном, хтось іде в коридор, а дехто продовжує пити каву, не зважаючи на вий сирени. Ця різноманітність реакцій на смертельну загрозу – не просто індивідуальні особливості характеру. Це прояв того, що психологи називають колективною травмою – явища, яке охопило мільйони українців і кардинально змінює свідомість цілого покоління.
Коли біль стає спільним
Колективна травма – це не просто сума особистих страждань. Це психологічна травма, що охоплює групу людей, від невеликої спільноти до цілого суспільства, внаслідок катастрофічних подій. На відміну від індивідуальної травми, вона впливає на спільну ідентичність, цінності та світогляд групи, часто передаючись через покоління.
Колективна травма – це стан, коли велика кількість людей однієї групи відчувають реакцію на одну і ту ж подію, яка може бути більш чи менш трагічною, але переживається разом із близькими, – пояснює психолог, керівниця Центру ментального здоров’я при Каразінському університеті Наталія Крамар, яка з травня 2022 року працює безпосередньо з людьми в Харкові та області. – В Україні ми всі, природно, переживаємо колективну травму. Більше того, мені здається, що зараз весь світ перебуває в стані перегляду тих основ, які були до цього, – у тому числі у зв’язку з тим, що наші люди приїхали в різні країни світу і принесли свою тривогу".
За словами Наталії Крамар, травма, завдана людиною людині, як під час війни, сприймається як насильство, що робить її більш травматичною, ніж травми, отримані внаслідок природних катастроф – землетрусів, цунамі тощо.
Відмінною рисою колективної травми є її просторова та часова невизначеність. Вона не обмежується учасниками події, а зачіпає тих, хто дізнається про неї опосередковано – через розповіді чи медіа. Крім того, травма може зберігатися в культурі та передаватися нащадкам, формуючи трансгенераційну травму.
"Ми як біологічний вид бачимо перед собою загрозу смерті, що сильно впливає на нашу колективну свідомість і записується в пам’ять, передаючись поколінням", – додає Наталія Крамар.
Колективна травма проявляється по-різному залежно від регіону: люди, які знаходяться в безпосередній близькості до фронту, і люди, які знаходяться ближче до Європи, мають різне ставлення до ситуації і різне залучення.
У прифронтових містах, таких як Харків, травма має характер хронічного стресу – і організм адаптується. У тилових регіонах тривоги викликають сильнішу реакцію, адже війна відчувається як потенційна, а не повсякденна загроза. Там кожен обстріл – це гострий стрес із наявністю часу на відновлення та повернення до нормального життя. (Детальніше про те, як саме реагують на тривоги люди близько до фронту і в тилу та чому тривога більше не тривожить - читайте тут.)
Але глибина травми залежить не від місця, а від людини – від якихось генетичних схильностей, від того, як людина справляється, що їй допомагає, підкреслює Наталія Крамар.
Французький соціолог П’єр Нора підкреслює, що колективна травма закріплюється в історичній пам’яті, формуючи "місця пам’яті", які стають символами болю та опору. Для України такими символами вже стали назви міст – Буча, Маріуполь, Ірпінь, – які назавжди увійшли в колективну свідомість як свідчення людського горя.
Коли небезпека стає нормою
Найяскравіше колективна травма проявляється в тому, як люди адаптуються до постійної загрози. У Харкові, де обстріли стали частиною повсякденності, мешканці виробили специфічні механізми виживання. Багато хто ігнорує сирени повітряної тривоги, керуючись власними критеріями оцінки небезпеки. «Нічого не роблю, - відповідає 50-річний Денис, батько двох дітей, на питання про його дії при звуку сирени. - Бо за три роки надто часто тривоги оголошувалися одразу після прильотів, або після оголошення тривоги нічого не відбувалося».
Готуючи цей матеріал, ми поговорили з 16-ма харків’янами різного віку – їхні цитати винесені як епіграф до статті. Серед відповідей, які ми почули на питання про реакцію на тривоги, - «нічого не роблю», «не звертаю уваги взагалі», «продовжую займатись своїми справами», «дивлюсь моніторингові канали», «молюся». Лише одна людина, 35-річна Тетяна, сказала, що виходить за дві стіни.
"Для того, щоб тут жити і робити те, що людина повинна робити – бути мамою, працівником, членом сім’ї, другом, – людині потрібно адаптуватися, – констатує Наталія Крамар. – І коли багато хто не звертає уваги на тривоги – це вже адаптація. У психіки є така якість, як уникнення, витіснення, що допомагає підтримувати життєдіяльність".
Психологиня пояснює, що в Харкові, де тривоги лунають із високою частотою, люди стикаються з дилемою: або постійно ховатися в підвалі, або продовжувати виконувати свої обов’язки. Серед 16 опитаних харків’ян більшість – 14 людей – знають, де знаходиться найближче укриття, але не були там або з лютого 2022 року, або взагалі жодного разу. Двоє людей сказали, що не цікавились тим, чи є поруч укриття, і не знають, де воно. «Ми не перевіряли стан укриття, оскільки в цьому немає сенсу: ніхто туди не добіжить», - пояснює Тетяна таку «байдужість» харків’ян. «Часто сигнал повітряної тривоги і вибухи лунають майже одночасно. Ми не встигаємо», - додає Людмила.
"Я належу до тих, хто вмикає критичне мислення і розуміє, що безпечного місця може просто не бути. Зважаючи на час підльоту снарядів до Харкова – і дві стіни далеко не завжди є", – зазначає Наталія Крамар.
Психотерапевт, акредитований терапевт Національної асоціації гештальт-терапевтів України, дійсний член Української спілки психотерапевтів Олена Конопльова пояснює цей феномен, коли тривога – не тривожить, із точки зору економії психічних ресурсів:
Кожного разу реагувати на загрозу, як вперше, неможливо. Це критичний стан, для якого мобілізується весь організм, – і фізично, і психічно. Повноцінного відновлення після цього не відбувається. Це хронічний стрес надвисокої інтенсивності. Тому нормалізація небезпеки має свою логіку виживання. Якщо тривоги лунають по кілька разів на день, довготривалі, не завжди закінчуються прильотами, і так уже три роки, то кожного разу мобілізувати всю сім’ю - дуже ресурсно-затратно і виснажить більше, аніж ризикована поведінка залишатися на місці".
Наталія Крамар додає, що правильна реакція на тривоги – це та, яка дозволяє спокійно робити те, що людина може і повинна робити, використовуючи критичне мислення та фільтруючи потік інформації, який часто лише підсилює тривожність.
Коли життя стає виживанням
Колективна травма змінює не лише реакції на небезпеку, а й саме відчуття життя.
"Людина відчуває, що звичні радості вже не дуже радують; на роботі вона швидше втомлюється; щось дратує, на що раніше вдавалося не звертати уваги; не виходить нормально спати; змінилися харчові звички; і найголовніше – це втрата сенсу життя", – описує симптоми Наталія Крамар.
За її словами, ці ознаки проявляються у дуже багатьох людей як загальна травма.
Відмінність колективної травми від особистої в тому, що патерни колективної травми – однакові: коли над містом летить ракета чи чути вибух, лякаються всі. Тривоги, вибухи, постійні звістки про смерті та зруйновані будинки – це впливає на всіх, викликаючи певні реакції та психічні зміни.
«Страх за своє життя та загроза смерті рідних» – найпоширеніші відповіді, отримані нами від харків’ян на питання про те, що саме викликає у вас найбільший страх, коли ви думаєте про війну. «Маю думки: якщо прилетить - краще б загинути усім разом», - каже Оксана, яка виховує 8-річну доньку і повернулась до Харкова після року життя на Західній Україні. Серед інших названих страхів – катування, окупація, примусова мобілізація.
За словами Наталії Крамар, пам’ять про травму зберігається щонайменше у трьох поколіннях: наші бабусі, які пережили Голодомор, вчили нас обов’язково все доїдати. І тільки наші діти, тобто четверте покоління, вже привчені до того, щоб їсти стільки, скільки вони хочуть.
Нинішнє покоління, ймовірно, передасть нащадкам страх смерті та реакцію на подразники, як-от звук літака, що асоціюватиметься з небезпекою. Більшість харків’ян, із якими ми розмовляли, зазначили, що розрізняють звуки вибухів – ракета, «Шахед», КАБ, робота ППО. «Це триває не перший рік, і ти на підсвідомості відчуваєш силу прильоту та розрізняєш звук», - зазначає Олександра, яка за весь час повномасштабки виїжджала з Харкова всього на півтора місяці.
Особливо болюче колективна травма позначається на дітях.
«Це трагедія, що багато дітей України з самого дитинства зіткнулись із тим, що світ – небезпечне місце, – зауважує Олена Конопльова. – Як вони з цим впораються, коли виростуть, – подивимось. Якісь додаткові турботи, порівняно, скажімо, з дітьми з Польщі, в них будуть".
Також важко доводиться переселенцям.
"Людина жила на землі, а тепер живе в гуртожитку на розкладачці. Вона перебуває тут у дуже скрутних умовах, вона вирвана зі свого середовища. Такій людині, звичайно, дуже складно знайти нові сенси", – описує Наталія Крамар ситуацію внутрішньо переміщених осіб.
Вона зазначає, що в гуртожитках ВПО часто опиняються в середовищі спільного горя, де сусіди мимоволі повертають один одного до переживання травми, що ускладнює відновлення.
Міжнародний досвід: уроки інших країн
Колективна травма – універсальне явище, яке переживали багато країн. Голокост сформував ідентичність єврейського народу, створивши "культуру пам’яті". Меморіали, музеї та щорічні заходи допомагають осмислювати травму, проте вона також спричинила трансгенераційні ефекти – тривожність і гіперопіку в сім’ях нащадків.
У Руанді після геноциду 1994 року для подолання травми використовували суди "гачача" – громадські трибунали, які сприяли примиренню через діалог і визнання провини. Південна Африка після апартеїду створила Комісію правди та примирення, яка дозволила жертвам і кривдникам висловитися. США після атак 11 вересня інвестували в психологічну підтримку, меморіали та освітні програми. Японія після атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі використовує мистецтво, літературу та меморіали для роботи з травмою.
"Зараз Україна – це майданчик для світових психологічних досліджень, – констатує Наталія Крамар. – Сучасна Європа не має досвіду роботи з колективною травмою. Це буде наш унікальний досвід".
Вона зазначає, що, на відміну від Ізраїлю, де держава активно закриває потреби громадян через програми реабілітації, працевлаштування та лікування, в Україні багато залежить від громадських ініціатив та індивідуальних зусиль. Зараз українські вчені та інститути створюють програми для дослідження нашої колективної травми, які дадуть інструменти для професіоналів і психологів.
Шляхи подолання: що можна робити тут і зараз
Повністю подолати колективну травму неможливо, доки триває її причина. Зараз можна говорити лише про пом’якшення наслідків. Вихід із травми приблизно однаковий для всіх регіонів і базується на задоволенні базових потреб і пошуку сенсу.
За словами Наталії Крамар, люди повинні дотримуватися режиму, гігієни та відстежувати свої реакції: "Якщо я періодично хвилююся, переживаю, боюся, але це не заважає мені в цілому ходити на роботу, хоча б іноді чомусь радіти, відпочивати – значить, стрес переноситься в якійсь адаптивній формі".
«Зараз, навіть у дні масованих обстрілів, уже не так страшно, як на початку повномасштабного вторгнення. Ми пристосувалися, налагодили побут, ми працюємо», - зауважує Олександра.
За визначеннями психологів, це і є адаптація.
Олена Конопльова підкреслює важливість визнання реальності: за її словами, треба визнати факт того, що психологічного комфорту в звичному довоєнному розумінні зараз прагнути не треба.
Наталія Крамар додає, що для пом’якшення травми важливі базові потреби – сон, харчування, фізична активність, а також пошук сенсу через діяльність, яка дає відчуття результату.
"Треба шукати людей і спілкуватися, щоб ділитися і своїм горем, і потенціалом. І обов’язково шукати фазу радості, тому що це наш природний антидепресант, який зараз дуже сильно порушений", – радить вона.
Практичні поради включають:
- інформаційну гігієну – обмеження споживання травмуючих новин;
- базові потреби – сон, їжа, фізична активність;
- соціальні зв’язки – спілкування з людьми, ділення досвідом;
- пошук сенсу – діяльність, яка дає відчуття результату;
- звернення до фахівців при критичних станах.
Наталія Крамар наголошує, що при сильній тривожності чи депресивних розладах, коли людина фактично не хоче жити або не може нічого робити, необхідно звертатися до фахівців – психологів, психіатрів чи навіть гастроентерологів, оскільки тривога часто має соматичні прояви.
"Часто лікар – вузький спеціаліст може підказати ефективний шлях вирішення. Головне – почати процес відстеження себе", – пояснює вона.
Одним із найпоширеніших механізмів адаптації до колективної травми стає гумор. Українці жартують про тривоги, прильоти, війну загалом – і це не цинізм, а спосіб психологічного захисту. «Постійно жартую. Порівнюємо ворога з найогиднішими героями, усі погані асоціації, які тільки можна згадати, – все туди», – розповідає Оксана. «Жартую щодо війни на всі можливі теми: Третя світова, атомна бомба, вічна війна тощо», - додає Дмитро.
"Це величезна, дуже важлива роль. Це спосіб і розрядки, і захисту психіки, і соціалізації", – пояснює значення гумору Олена Конопльова.
За її словами, навіть якщо переживання придушуються через жарти, зараз це краще рішення для збереження психіки, бо інакше вона може не витримати напруги.
Для віруючих людей підтримкою може стати релігія, яка створює потенціал сенсів.
"Віра дає чіткі акценти і поділ на ‘правильно/неправильно’, що дуже важливо для тривожних людей", – зазначає Наталія Крамар.
Допомагають також діти, тварини, взаємодія з природою – все, що дає людині відчуття, що вона щось створює, вирощує, творить.
Роль держави та суспільства
Індивідуальних зусиль для подолання колективної травми буде недостатньо: для мінімізації її наслідків обов’язково потрібна допомога зовнішнього середовища, соціальна і матеріальна підтримка, наголошує Наталія Крамар.
В Україні на державному рівні запущена . Її мета – донести до якнайбільшої кількості населення через інтерактивні центри у вишах і медичних закладах, наскільки людина самостійно може впливати на своє ментальне здоров’я. Програма спрямована не лише на тимчасовий перепочинок, а й на навчання людей культурі відстеження своїх станів і симптомів.
Невідоме майбутнє
Довгострокові наслідки нинішньої колективної травми стануть зрозумілими лише через роки після завершення війни. Вони залежатимуть від того, як люди поводяться з собою зараз, скільки ще триватиме війна, що ще трапиться в житті кожного за цей час, яким буде завершення конфлікту.
"Не думаю, що мова може йти про повне психічне здоров’я коли-небудь, а тим паче зараз", – реалістично оцінює перспективи Олена Конопльова.
Проте є й обнадійливі моменти: за її словами, не у всіх людей, які перенесли тяжкі травмуючі події, розвивається посттравматичний стресовий розлад.
Найбільш вразливими до ПТСР та депресії виявляються не цивільні в Україні чи військові на фронті, а цивільні у вимушеній еміграції та демобілізовані військові.
Її слова резонують із тим, що говорять харків’яни. Не зважаючи на рекордні обстріли міста у квітні та червні, люди не виїжджають. Причину дуже влучно сформулювала Наталія Т., яка не виїжджала з міста від початку вторгнення: «Стрес від переїзду вважається більшим за перебування вдома під обстрілами поточної інтенсивності».
«Складно знову наважитись на переїзд й починати все з початку. Наразі є загроза, але при цьому я маю родину, свій дім, офлайн-роботу, дитина навчається в метрошколі, ходить на офлайн-гуртки. Я маю свій особистий простір. Виїхати - це будувати нову себе, пристосовуватися до нових умов та людей, знов доводити комусь, що ти непоганий орендатор, тощо», - пояснює Оксана.
Наталія Крамар припускає, що сьогоднішня реальність – це виклик для людства, щоб навчитися бути більш людяним і думати не тільки про себе, але й про інших.
"Складно сказати, якими ми вийдемо з війни і як травма проявлятиметься. Хтось виживе, хтось ні, але якою буде якість людської істоти?" – розмірковує вона.
Колективна травма війни вже назавжди змінила українське суспільство. Як саме – стане зрозуміло з часом. Поки що важливо пам’ятати: навіть у найтемніші моменти людська психіка знаходить способи виживання та адаптації. І хоча ціна цієї адаптації висока, вона дає можливість зберегти головне – саме життя та здатність його продовжувати.
