Сирени повітряної тривоги звучать в Україні вже четвертий рік. У Харкові, де війна – це 20 км до лінії фронту та майже щоденні обстріли, тривоги стали просто фоновим шумом, який здебільшого ігнорують. У квітні 2025 року місто пережило рекордну кількість ударів, і це наче мало нагадати, що кількаденна або навіть кількатижнева тиша – лише ілюзія безпеки.
Але масовані обстріли ніяк не позначилися на поведінці харків’ян: машин у центрі – як до війни, люди ходять по парках і скверах, а звук вибуху прямо тут і зараз змушує піти з літнього майданчику у кав’ярні лише тих, хто прийшов туди із дітьми. Інші відвідувачі залишаються за столиками, п’ють свій айс-латте і продовжують розмовляти. На питання «Як ви тут виживаєте?» - харків’яни здебільшого відповідають: «А ми не виживаємо. Ми живемо».
Кав'ярня в центрі Харкова; автор вірша - Віталій Лісовицький
Виїжджати ніхто не поспішає. Після квітневих обстрілів редакція Status Quo провела опитування у своєму телеграм-каналі на предмет планів харків’ян. Звісно, цей зріз думок не відображає думки всіх харківян, але він дає уявлення про плани аудиторії нашого медіа. Серед майже 150 людей, які надали відповідь, 84%, - заявили, що не планують виїжджати. Розглядали варіант залишити місто лише 3% респондентів.
Чому тривога - більше не тривожить? Як війна перебудувала сприйняття небезпеки? Наскільки харків’яни вже розширили свої уявлення про те, що таке «безпечно», чому це відбулося і яка ситуація в інших містах?
Намагаючись знайти відповіді на ці питання, ми поговорили з 15 мешканцями прифронтового Харкова і 15 мешканцями тилових Черкас. Звикання до війни виявляється в цих містах дещо по-різному, але це звикання, а значить – і ігнорування небезпеки, – вже точно є.
Коли сирени стають фоном: чому небезпека втрачає значення?
У Харкові тривоги звучать так часто, що для багатьох вони втратили будь-яке значення. Із 15 опитаних нами людей половина – взагалі не звертає уваги на сирени. «Я нічого не роблю, бо за понад три роки повномасштабки надто часто або тривоги оголошувалися одразу після прильотів, або після оголошення тривоги нічого не відбувалося», — каже Денис, який взагалі не виїжджав із Харкова. «Якщо у когось, хто поруч, у телефоні увімкнені сповіщення про тривогу – я матюкаю цю людину», - зауважує Людмила А. Ще половина наших співрозмовників із Харкова перевіряє моніторингові канали і залежно від власної оцінки небезпеки («дивлюсь, чи летить саме у мій район») вирішує, чи варто вийти в коридор.
Про укриття не йдеться взагалі: більшість тих, із ким ми розмовляли, востаннє були там у лютому чи березні 2022 року. «Сигнал і вибухи – майже одночасно, бігти немає сенсу», — зазначає Людмила Г., і це — лейтмотив життя харків’ян. «Одночасно» — не найстрашніший варіант: одна з найпоширеніших відповідей на питання, чи жартуєте ви про війну, звучить так: «Так, жартую - про те, як сирена починає волати вже після прильоту».
Психологи пояснюють: така нормалізація небезпеки — закономірний процес.
Це наслідок виснаження і економії ресурсів. Кожного разу реагувати на загрозу, “як вперше”, - неможливо. Це критичний стан, для якого мобілізується весь організм, - і фізично, і психічно. Скільки раз за життя до цього вам доводилось так мобілізуватися? Небагато. Після такого сплеску потрібне відновлення, відпочинок, набирання нових сил. Зараз цього не відбувається. Це хронічний стрес надвисокої інтенсивності», - каже Олена Конопльова, психотерапевт, акредитований терапевт Національної асоціації гештальт-терапевтів України, дійсний член Української спілки психотерапевтів.
У Черкасах, де обстріли рідші, а прильотів набагато менше, тривоги викликають активнішу реакцію. Відповідь «нічого не роблю» там майже не звучить. Проте в укриття теж ніхто не йде, хоча, на відміну від Харкова, люди мають на це час. Серед причин — укриття далеко, закрите чи в незадовільному стані. Більшість опитаних у разі тривоги читають моніторингові канали або йдуть у безпечне, на їхню думку, місце в квартирі. «Я слухаю, що чути на вулиці, і читаю сповіщення. У разі загрози – іду у приміщення з двома стінами», — каже Сергій.
За словами психолога, який би спосіб поведінки не обрала людина – це і є адаптація. Звісно, “правильною” реакцією є та, яка звучить при кожному оголошенні тривоги: «Пройдіть в укриття». Але індивідуальна реакція — це набагато більш складна і особистісна конструкція, на яку впливає не тільки “що треба робити в тій чи іншій ситуації”, але й «чи маю я сили і можливість робити правильно?»
«В екстрених умовах психіка тяжіє до найбільш раціонального та економічного способу пристосування. Наприклад, якщо тривоги лунають по кілька разів на день, вони тягнуться годинами, не завжди закінчуються прильотами, і так триває вже три роки, і завтра теж буде так, - то кожного разу збирати дітей, котів і бігти в сховище — дуже ресурсно затратно. Це може виснажувати більше, аніж “ризикована поведінка” залишатись на місці. Тобто з точки зору психології в цьому випадку якраз “здорова реакція” (прокидатися, бігти в сховище, не спати) стає ризикованою, бо набагато швидше може призвести до виснаження», - зазначає Олена Конопльова.
Далеко чи близько: від тремтіння вікон до ілюзії безпеки
Реакція на тривоги та вибухи — це не лише про фізичну дію, а й про те, як люди оцінюють небезпеку. Одне з ключових понять, яке визначає цю оцінку, — це «далеко». Для харків’ян поняття «далеко» звужується до меж, які дозволяють зберегти ілюзію контролю в умовах щоденної загрози. Половина тих, із ким ми говорили, назвали конкретні цифри того, що таке «приліт далеко» – і це 1-2 або 2-5 кілометрів.
В інших співрозмовників «далеко» вимірюється не стільки кілометрами, скільки відчуттями: «Вибух далеко — це який я не чую», — каже Людмила Г.; «коли не тремтять вікна та двері», — зазначає Дмитро К.; «коли будинок не труситься», — додає Оксана. Це теж адаптація: у Харкові «далеко» — це не тільки географія, але й психологічна межа, за якою вибух перестає бути безпосередньою загрозою.
Будинок на Салтівці в Харкові
У Черкасах, де вибухи — зрідка, «далеко» сприймається інакше: у відповідях звучали цифри у 20 і навіть 100 кілометрів. Для багатьох ключовим є звук: «далеко» — це коли вибух не гучний і не викликає вібрацій у квартирі.
Різниця у сприйнятті «далеко» між Харковом і Черкасами — це відображення їхнього різного досвіду війни. У Харкові, де вибухи — вже частина повсякденності, люди навчилися звужувати поняття небезпеки до найближчого оточення: якщо будинок не труситься, а приліт не в твоєму районі - це вже «далеко». Така адаптація, за словами психологів, є захисним механізмом: психіка шукає способи економити ресурси, ігноруючи те, що не становить прямої загрози. У Черкасах же «далеко» — це синонім безпеки, адже в самому місті вибухи лунають зрідка. Ця дистанція дозволяє черкащанам зберігати відчуття відносного спокою, але водночас робить їх чутливішими до будь-яких проявів загрози. У підсумку «далеко» для харків’ян — це скоріше спосіб вижити в моменті, а для черкащан — спосіб зберегти ілюзію миру.
Феномен тиші: «Мені спокійніше, коли бахкає»
Коли тривоги стихають, замість полегшення приходить… занепокоєння або навіть паніка. У Харкові тиша на четвертому році повномасштабного вторгнення сприймається багатьма як аномалія: вона ніби порушує звиклий вже ритм війни, змушуючи готуватися до гіршого. Марія зізнається: «Це більш тривожно, ніж коли обстріли є; це очікування та передчуття». Олександра називає це «затишшям перед бурею». Дмитро пояснює: «Якщо кілька днів тихо, здається, що вони накопичують сили і вдарять ще сильніше». Тетяна відчуває «неминучість обстрілу в найближчий час», а Катерина – «тривогу, що потім буде ще гірше». Загалом двом третинам із тих людей, із якими ми говорили в Харкові, без обстрілів стає ще більш неспокійно; інша третина не відчуває нічого.
У Черкасах тиша теж викликає змішані почуття, але серед відповідей звучали «відчуваю смак життя» і «радість життя», чого в Харкові не було взагалі. Дехто поєднує радість із тривогою: Сергій чекає серйозної атаки, але задоволений, що вони відбуваються не часто; Тетяна спочатку відчуває спокій, але не вірить, що це надовго.
«Якщо ми говоримо про Харків чи інші міста, де обстріли майже щоденні, то ми говоримо про організм, який вже зробив величезну і дуже складну роботу, щоб знизити свою чутливість і не зламатися від жаху. А затишшя як би пропонує знов перебудовуватись до нормального життя - і це знов величезна робота. Водночас ми знаємо, що війна не закінчилась, а значить спертися на “тепер так буде завжди, переналаштовуємось ще раз” - неможливо. Тому тиша викликає тривогу, розгубленість, дезорієнтацію», - каже Олена Конопльова.
За її словами, у тилових містах, де обстріли є, але, наприклад, раз на кілька місяців, - зовсім інша ситуація. Люди переживають не хронічний, а гострий стрес кожного разу. Вони мають певний час на відновлення та спробу повернення до нормального життя. Водночас очікування загрози зберігається скрізь.
«Мені здається, треба визнати факт того, що психологічного комфорту в звиклому, довоєнному розумінні - зараз бути не може і, відповідно, не треба його прагнути. Від цього визнання вже має стати трохи легше: людям не треба вирішувати цю ідеальну задачу – почуватися так, як до війни», - зазначає психолог.
«Я залишаюсь»: чому харків’яни та черкащани не виїжджають
У чому харків’яни та черкащани солідарні, незважаючи на вкрай різні умови життя зараз, - це в небажанні виїжджати.
Чому люди обирають жити у війні? Для когось це про дім і рідних, для когось — про надію чи фінансові обмеження. Рішення «я залишаюсь» формується з поєднання особистих, соціальних і психологічних чинників, які відображають різний досвід війни у прифронтовому та тиловому містах.
У Харкові, де обстріли стали не фоном, а частиною життя, рішення не виїжджати часто пов’язане з відчуттям дому, наявністю роботи та надією на краще.
«Причина в тому, що тут моя родина, робота, дім і надія», — каже Людмила Г., і ця думка резонує з багатьма. Марія пояснює: «Я не виїжджаю, тому що не бачу зараз загрози окупації міста. Це головна причина. Обстріли посилиюються - і потім послаблюються. Це постійна ситуація тут, тому якщо виїжджати після кожного посилення обстрілів, то краще і не починати». Для неї, як і для Наталії К., яка зазначає, що «виїжджати на якийсь час — емоційно дуже виснажливо», залишатися — це спосіб зберегти стабільність.
Фінансові та практичні бар’єри також відіграють роль: Дмитро К. говорить, що «уряд України не забезпечує мене місцем для тимчасового перебування на час воєнних дій, не надає грошової допомоги», а Оксана додає: «Складно знову наважитись на переїзд й починати все з початку». Дехто взагалі не бачить потреби у виїзді: «Я не вважаю, що наявна інтенсивність обстрілів, місця прильотів і кількість жертв від них свідчить про серйозну загрозу життю і здоров'ю», - каже Денис. «Не сприймаю загрозу настільки критичною, щоб необхідно було йти на матеріальні витрати та незручності, пов’язані з переїздом», - додає Андрій. Для багатьох, як-от Олександри, яка каже, що «вже не так страшно, як на початку повномасштабного вторгнення: ми пристосувалися, налагодили побут», залишатися — це вибір жити, а не виживати. «Я звідси навіть на тиждень не хочу їхати відпочити. Незважаючи на війну, тут класно та цікаво», - каже Людмила А., наймолодша наша співрозмовниця: їй усього 18.
У Черкасах, де загроза менш відчутна, рішення залишатися більше пов’язане з патріотизмом, любов’ю до рідної землі та бажанням бути корисним. «Україна — моя батьківщина. Це моя земля, й іншої мені не треба», — говорить Ольга, а Тетяна додає: «Це моя країна. Це мій дім». Для Галини залишатися — це про внесок у життя міста: «Щоби робити посильну допомогу захисникам. Щоби навчати та виховувати дітей. Щоби підтримувати родичів поважного віку. Щоби доглядати могили рідних. Щоби садити квіти». Водночас черкащани, як і харків’яни, згадують сімейні зв’язки та побутові причини: Юлія залишається через «чоловіка, який не може виїхати, батьків, яким потрібна допомога», а Лариса — бо «любить Україну та українців і хоче бути корисною тут». Сергій підкреслює відносну безпеку: «В Черкасах досі не було справді загрозливих прильотів. В тому ж Харкові чи Херсоні набагато небезпечніші умови». Для черкащан залишатися — це поєднання патріотизму, сімейних обов’язків і віри в те, що їхнє місто поки що залишається безпечним.
Що все-таки може змусити людей покинути рідні міста? Для харків’ян межа часто пов’язана з критичним наближенням бойових дій або загрозою окупації. «Головна межа для мене — це загроза окупації міста. Коли стане зрозуміло, що в місто може зайти противник, це та межа, за якою я буду виїжджати», — каже Марія, додаючи, що інтенсивність обстрілів має бути «несумісною з життям». Наталія К. уточнює: «Інтенсивність обстрілів, за якої неможливо бути емоційно стабільною. Наступ на Харків, наближення лінії боєзіткнення». Для деяких, як Дмитро Ш., межа — це «звичайна артилерія і РСЗВ, що б’ють по місту кожен день» або тривалі відключення світла. Водночас є й ті, хто не бачить межі: «Нічого. Їхати не збираюся в будь-якому разі», — стверджує Денис.
Харків, зруйнована будівля обладміністрації, 2025 рік
У Черкасах межа для виїзду також часто асоціюється з окупацією. «Окупація і масований постійний обстріл з руйнуваннями», — каже Вікторія, а Лариса додає: «Те, що ці виродки підійшли сюди, близько до наших міст і сіл. Ми не зможемо жити під російським ярмом і терором». Дехто, як Галина, категорично відкидає саму думку про виїзд: «Ухвалення рішення про виїзд від самого початку не було. Було рішення — з Україною до кінця». Для черкащан межа здається далекою, але страх окупації, підкріплений розповідями переселенців, залишається ключовим тригером.
Психологи кажуть, що рішення залишатися – це теж адаптація, хоча на перший погляд здається, що люди мають вчиняти навпаки.
«Організм вже зробив дуже складну роботу по пристосуванню. А тут - знов треба її робити, приймати складні рішення, знов пристосовуватися на новому місці, а те, наскільки це складно, — взагалі окрема тема. І це дуже природньо - не обирати нових складнощів, а поратися з тими, які є. Крім того, є дуже вагомі фактори - родичі, фінанси, житло тощо, - які не можна не помічати, просто обираючи, де спокійніше», - каже Олена Конопльова.
Її слова буквально підтверджує харків’янка Наталія Т.: «Стрес від переїзду бачиться мені більшим за перебування вдома під обстрілами поточної інтенсивності», - каже вона.
Обидва міста об’єднує розуміння, що виїзд — це не лише фізична зміна місця, але й великі емоційні та фінансові зусилля. Для багатьох залишатися — це спосіб зберегти себе і свою ідентичність: «Я хочу бути вільною людиною», - зазначає Тетяна з Черкас, наголошуючи, що за кордоном українці – все ж небажані гості. Багато хто тримається за надію, що, як каже Олександра з Харкова, «скоро все-таки все закінчиться».
Між виживанням і виснаженням: довгострокові наслідки адаптації до війни
Нормалізація небезпеки, ігнорування тривог і страх від тиші – це маркери психологічної перебудови, яка має як захисну, так і руйнівну силу. Цивільні як у Харкові, так і в Черкасах тримаються завдяки адаптації, але це призводить до виснаження. Можна не реагувати на вибухи, жартувати про війну, відчувати певну гордість чи самозадоволення від того, що наче так добре тримаєшся, мірятися, хто пережив ближчий приліт, як це іноді роблять харків’яни, - але питання «Коли це все нарешті скінчиться?» все одно дзвенить у повітрі.
«Виснаження неминуче. Тому задача кожної людини — шукати особисті шляхи відновлення. І це окремий труд, бо звичні для мирного часу, знайомі способи, які раніше працювали, - можуть бути недоступні. Ми не можемо “поспати 9 годин, щоб відновитись”. Ми можемо поспати чотири вночі, ще годину впродовж дня і потім ще 20 хвилин у метро. І тепер таке відновлення - це саме труд, який цілеспрямовано треба робити: само собою відновлення не відбудеться. Треба робити це заради себе», - каже Олена Конопльова.
Як мінімізувати ризики? Треба давати собі час на осмислення подій, створювати базовий комфорт – сон, їжа, соціальні зв’язки. Психолог наголошує, що «травма любить тишу»; тому спілкування – ключ до профілактики ПТСР. Розмови про пережите, навіть у формі жартів чи «змагань» про найближчий приліт, допомагають вербалізувати страх.
«Нам дуже важливо говорити про свої почуття та досвід. Говорити не щоденнику і не кішці, а іншій живій людині. В ідеалі — бути почутою. Чим більше тиші навколо того, що непокоїть і турбує, тим тяжче з цим впоратись», - зазначає Олена Конопльова.
Щоденний вій сирени – це та реальність, яка зараз формує психіку всіх українців – і на лінії фронту, і в глибокому тилу. У Харкові тривоги стали рутиною: їх ігнорують, щоб зберегти сили. У Черкасах вони ще змушують насторожитися, але звикання - прогресує.
Ці реакції – природна відповідь на хронічний стрес. Щоб хоч якось поратись із ним, потрібні доступні укриття, чітке інформування про загрози та психологічна підтримка. Поки цього немає, кожен може почати з малого: прислухатися до себе; робити те, на що вистачає сил; створювати собі мінімальний комфорт; спілкуватися; не робити різких рухів, знаходити прості способи відпочинку.
«Перш за все треба сказати собі: я є, я живу під час і серед жахливих подій, я маю в цьому вижити і зберегтися - фізично і психічно. Це моя задача і моя відповідальність. Тільки після цього можна зрозуміти, як саме я це зможу робити і що мені для цього потрібно», - зауважує Олена Конопльова.
Життя в умовах війни — це щоденний вибір між страхом і надією, між виживанням і прагненням жити. У Харкові, де вибухи стали частиною повсякденності, і в Черкасах, де спокійніше, люди знаходять власні способи справлятися: хтось жартує про прильоти, хтось дотримується правила двох стін, хтось ігнорує сирени взагалі, хтось молиться, хтось тримається за дім, рідних і роботу. За всіма цими різними адаптаціями стоїть одна спільна боротьба — за збереження себе, своєї ідентичності, надії і віри в майбутнє. «Тут усе моє життя. Сім’я, друзі, навчання, хобі, робота», — каже 18-річна Людмила А. з Харкова. Її слова — не про стійкість, а про те, як українці, попри все, продовжують обирати життя, навіть коли тривоги звучать щодня, а тиша лякає більше за вибухи.
, Харків
, Черкаси
