...Слід зниклої дитини знайдено. Фото у телеграм-каналі російського чиновника. Відео з пропагандистського ресурсу. Пост у «Вконтакте». Геолокація. Метадані. Протокол огляду джерела. Лінгвістична експертиза. І нарешті - підозра.
Але між першим слідом дитини в інтернеті та вироком суду - прірва. Часова, юридична, процесуальна, технічна.
21 березня 2022 року Офіс генпрокурора відкрив кримінальне провадження за фактами протиправного переміщення українських дітей на тимчасово окуповану територію та подальшої депортації до Російської Федерації та Республіки Білорусь. Станом на вересень 2025 року у межах цього провадження перевіряється інформація щодо 19 546 українських дітей.
Повідомлено про підозру 16 особам. До суду направлено 3 обвинувальні акти стосовно 10 осіб. Судовий розгляд триває. Вироків не ухвалено.
Дев'ятнадцять тисяч п'ятсот сорок шість дітей. Шістнадцять підозр. Десять обвинувачених. Нуль вироків.
Чому?
Депутати російської Держдуми і громадяни України: хто серед підозрюваних
За даними Офісу генпрокурора, за результатами документування та розслідування випадків незаконного переміщення та депортації дітей із окупованих територій Херсонської і Донецької областей повідомлено про підозру 16 особам. Із них 4 - громадяни РФ, зокрема 2 депутатів Держдуми, один із яких є довіреною особою лідера партії «Справедлива Росія», а також дружина лідера цієї партії та військовослужбовець 205-ої окремої мотострілкової козацької бригади сухопутних військ ЗС РФ. Також підозри оголошені 12 громадянам України.
За кожною підозрою - конкретні імена, конкретні злочини, долі конкретних дітей.
Яна Лантратова - депутатка Державної думи Федеральних зборів РФ, довірена особа лідера партії «Справедлива Росія». Інна Варламова - дружина лідера цієї ж партії Сергія Миронова. Підозри їм 19 березня 2024 року. Обом інкримінують організацію насильницького переміщення та депортацію дітей до РФ.
У 2022 році жінки приїхали в окупований Херсон під виглядом офіційного візиту. Із обласного будинку дитини вони вивезли до Москви 11-місячну дівчину і майже дворічного хлопчика - начебто для лікування, хоча, за інформацією Офісу генпрокурора, малеча лікування не потребувала. За даними ВВС, згодом дітям, які є зведеними братом та сестрою, видали російські свідоцтва про народження. У своєму розслідуванні , що Інна Варламова з чоловіком удочерили українську дівчинку та змінили її персональні дані: Маргариту тепер звуть Мариною. Дітей досі не повернули.
Ігор Кастюкевич - депутат Держдуми РФ, відповідальний за соцзабезпечення Херсонщини під час окупації міста. Слідство встановило його участь у двох епізодах. Перший - той самий, про який ішлося вище: депортація двох дітей із Херсонського обласного будинку дитини до Москви нібито для лікування.
Другий епізод - переміщення 46 дітей із того самого будинку дитини до тимчасово окупованого Криму. За даними слідства, Кастюкевич у своєму телеграм-каналі опублікував відео, як дітей доставляють до кримського спецбудинку дитини «Ялинка». Пізніше профілі деяких дітей з'явились на сайті уряду Московської області з питань усиновлення.
Тетяна Завальська - громадянка України, призначена окупантами «директором Херсонського обласного будинку дитини». Владислав Ільмієв - теж громадянин України, під час окупації Херсона - начальник «департаменту охорони здоров'я Херсонської області». Підозри їм повідомлені за ті самі епізоди, що і Кастюкевичу. За даними слідства, обоє особисто супроводжували дітей під час переміщення.
Підозри Кастюкевичу, Завальській та Ільмієву 30 червня 2023 року.
Костянтин Скорупський - громадянин України, міністр окупаційного «міністерства охорони здоровʼя» АР Крим. Антон Лясковський - громадянин України, заступник міністра окупаційного «міністерства охорони здоровʼя» АР Крим. Вони фігурують у тому самому епізоді із переміщенням 46 дітей із Херсонського обласного будинку дитини до тимчасово окупованого Криму. За даними слідства, Скорупський та Лясковський особисто приїжджали за дітьми та супроводжували їх до Криму. Підозри їм наприкінці лютого 2025 року.
Денис Пушилін - очільник псевдореспубліки «ДНР». Слідство задокументувало обставини незаконного переміщення та депортації з тимчасово окупованої території Донецької області до РФ 31 дитини - 16 хлопчиків та 15 дівчаток. Найменшій тоді було шість років, найстаршим - 17. Дев'ятнадцять дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - із Маріуполя, дев'ять - із окупованих міст Шахтарськ та Харцизьк. Ще троє дітей проживали у Маріуполі разом з батьком. Після фільтраційних заходів батька відправили до Оленівської колонії, дітей забрали.
У травні 2022 року Пушилін підписав «постанову» про відправлення дітей нібито на оздоровлення в пансіонат «Поляни» у Підмосков'ї, що входить до структури управління справами президента РФ. Виконання цієї вказівки доручив Елеонорі Федоренко - своїй «радниці» - та Світлані Майбороді, яка очолює так звану «службу у справах сім'ї та дітей ДНР».
Дітей вивезли до Донецька, потім автобусами до Ростова-на-Дону, згодом літаком - до Москви. Слідство встановило, що борт належить до спеціального льотного загону «Росія», який підпорядковується управлінню справ президента РФ. Дітям зробили «документи» так званої «ДНР», потім оформили російські паспорти та передали до російських прийомних сімей. Серед них - 17-річний підліток із Маріуполя, над яким встановила опіку уповноважена президента РФ з прав дитини Марія Львова-Бєлова. 25 дітей досі залишаються у депортації.
Підозри Пушиліну, Федоренко та Майбороді у вересні 2024 року.
Георгій Тамбовцев - громадянин України, заступник начальника «Департаменту молоді та спорту Херсонської області» на окупованій Херсонщині. Євгенія Чернишова - громадянка України, призначена окупантами «ректорка Херсонського державного аграрно-економічного університету». Підозри Тамбовцеву та Чернишовій у березні 2024 року. Джабраїл Юсупов - громадянин РФ, командир відділення 205-ї окремої мотострілецької козацької бригади збройних сил РФ, позивний «Габріель»; підозра у жовтні-2024.
24 березня 2022 року росіяни окупували село Новопетрівка Снігурівського району Миколаївської області, де була розташована школа-інтернат із 15 дітьми-сиротами. Понад три місяці діти разом із вихователями та директоркою школи жили у підвалі без води, світла та зв’язку.
За даними слідства, у середині липня-2022 на територію школи прийшли озброєні люди у формі. Під командуванням Джабраїла Юсупова вони вивезли 15 вихованців. Дітей разом із директоркою закладу та її чоловіком спочатку транспортували до Центру реабілітації в селищі Степанівка в передмісті Херсона, звідти - до Джанкоя в окупованому Криму, а потім відправили до оздоровчого табору «Жемчужина России» в Анапі. Слідство встановило, що Георгій Тамбовцев та Євгенія Чернишова брали безпосередню участь у депортації дітей, зокрема Тамбовцев організовував переміщення дітей, а Чернишова забирала їх із закладу у Степанівці.
Після місяця перебування в Анапі волонтерам вдалося евакуювати сиріт до Грузії. Наприкінці жовтня 2025 року голова Офісу президента Андрій Єрмак повідомив, що «групу українських дітей і підлітків», вихованців Новопетрівської спеціальної школи на Миколаївщині, депортованих до РФ на початку вторгнення, – вдалося повернути до України.
Анатолій Павленко - громадянин України, керівник «Херсонського профучилища №2». Володимир Чепрасов - громадянин України, вихователь того самого закладу. Юлія Супрун - громадянка України, заступниця керівника. За даними слідства, у жовтні 2022 року Супрун, видаючи себе за викладача училища, хоча вона там уже не працювала, отримала контроль над шістьма дітьми віком 15-17 років. Їх зарахували до училища. Із 6 по 21 жовтня окупаційна влада оголосила канікули на території Херсонщини. Шістьом дітям сказали збиратись для оздоровлення у Крим, Павленко і Чепрасов погрожували їм позбавленням волі в разі непокори. Власними авто вони відвезли дітей на Дніпро, далі в супроводі Чепрасова - до річного порту в Олешках, потім автобусом до Євпаторії, до табору. Шість місяців дітей переміщали окупованою територією.
За участі міжнародних організацій одна дитина повернута в Україну, одна знаходиться в Німеччині, доля інших чотирьох невідома.
Підозри Чепрасову та Павленку у лютому 2025 року.
Три справи у Шевченківському суді: що відбувається зараз
Із 16 осіб, яким повідомлено про підозру за фактами депортації та примусового переміщення українських дітей, 10 проходять обвинуваченими у трьох кримінальних провадженнях, які наразі розглядаються у Шевченківському районному суді Києва. Усі три справи слухаються in absentia - тобто без присутності обвинувачених. Засідання закриті. Вироків ще не ухвалено.
Справа №1: вивезення двох дітей до Москви
Розгляд розпочався у лютому 2025 року. Обвинувачені - депутатка Держдуми РФ Яна Лантратова та Інна Варламова, дружина лідера партії «Справедлива Росія». Їм інкримінують вивезення двох дітей - 11-місячної дівчинки та майже дворічного хлопчика - з Херсонського обласного будинку дитини до Москви під виглядом лікування. Наступне засідання призначене на 2 грудня 2025 року.
.jpg)
Скрін із сайту "Судова влада України" (https://court.gov.ua)
Справа №2: переміщення 46 дітей із Херсонського будинку дитини
П'ятеро обвинувачених: депутат Держдуми РФ Ігор Кастюкевич, громадяни України Тетяна Завальська (призначена окупантами «директором Херсонського обласного будинку дитини»), Владислав Ільмієв (начальник «департаменту охорони здоров'я Херсонської області» під окупацією), Костянтин Скорупський (міністр окупаційного «міністерства охорони здоров'я» АР Крим) та Антон Лясковський (заступник міністра окупаційного «міністерства охорони здоров'я» АР Крим). Справа стосується переміщення 46 дітей із Херсонського обласного будинку дитини до тимчасово окупованого Криму. Розгляд триває.
Скрін із сайту "Судова влада України" (https://court.gov.ua)
Справа №3: депортація 15 дітей-сиріт із Новопетрівської спецшколи
Розгляд розпочався у серпні 2025 року. Обвинувачені - громадяни України Георгій Тамбовцев (заступник начальника «Департаменту молоді та спорту Херсонської області» під окупацією) та Євгенія Чернишова (призначена окупантами «ректорка Херсонського державного аграрно-економічного університету»), а також громадянин РФ Джабраїл Юсупов (командир відділення 205-ї окремої мотострілкової козацької бригади збройних сил РФ). Справа стосується викрадення та депортації 15 дітей-сиріт із Новопетрівської спеціальної школи Снігурівського району Миколаївської області до РФ.
Наступне засідання призначене на середину грудня 2025 року.
Скрін із сайту "Судова влада України" (https://court.gov.ua)
Решта осіб, яким повідомлено про підозру (Денис Пушилін, Елеонора Федоренко, Світлана Майборода, Анатолій Павленко, Володимир Чепрасов та Юлія Супрун), наразі не проходять обвинуваченими у справах, що розглядаються судами. Їхні провадження перебувають на стадії досудового розслідування.
Парадокс цифр: чому 19 546 не дорівнює 16?
«Теоретично в нас може бути і 20 000 кейсів та лише дві підозри - і вони перекриють усі 20 000 кейсів», - пояснює Катерина Рашевська, експертка з питань міжнародного правосуддя та юридичного аналізу Регіонального центру прав людини.
За її словами, коли йдеться про вивезених дітей, у кожному провадженні можуть фігурувати десятки та навіть сотні дітей. Головне для слідства - повʼязати дії особи, яка підозрюється, із тією кількістю дітей, щодо якої інкримінують депортацію або примусове переміщення.
«Наприклад, підозра, яка стосується депутата російської Держдуми і наших українських колаборантів, - про вивезення десятків дітей із Херсонського обласного будинку дитини, - каже Рашевська. - Аналогічно - підозри Денису Пушиліну, Елеонорі Федоренко і Світлані Майбороді. Там ідеться про десятки дітей».
Мирослава Харченко, керівник юридичного департаменту правової організації Save Ukraine, додає, що одній людині може бути висунута підозра і, відповідно, у подальшому обвинувальний акт, наприклад, за депортацію 50-60 або навіть 100 дітей:
«За кожною підозрою і кожним обвинувальним актом стоїть не один кейс з цих 20 000, а багато. Ідеться про масовість - одна людина, а за нею сотні дітей».
Але це не єдина причина розриву між кількістю кейсів і кількістю підозр. За словами Катерини Рашевської, підозр у справах про вивезення дітей поки що небагато, оскільки українські слідчі намагаються проводити слідчі дії у справах про депортацію та переміщення дітей на дуже високому порозі доказування. Це робиться для того, щоб жоден адвокат не зміг ці рішення потім оскаржити і щоб Україна не мала згодом ані проблем з ЄСПЛ, ані комунікаційних проблем.
Офіс генпрокурора зауважує, що основною проблемою, із якою стикається слідство при розслідуванні фактів переміщення або депортації неповнолітніх, є перебування дітей, їх батьків і законних представників, свідків на тимчасово окупованій території України. Це ускладнює проведення за їх участю слідчих дій. Серед труднощів також багатоепізодність та складність провадження, що потребує проведення значної кількості слідчих та розшукових дій.
Саме складністю збору даних із тимчасово окупованих територій пояснюється той факт, що наразі підозри оголошені лише за епізодами, що стосуються вивезення дітей із Херсонської та Донецької областей. Ще точно є випадки на Харківщині та Запоріжжі. Юристи впевнені, що підозр із часом буде більше. Наразі проблема в тому, що за деякими кейсами зібрано дуже мало інформації - саме через окупацію.
«Наприклад, ми недостатньо розуміємо, що відбувається в Запорізькій області із статусними дітьми, хоча там в окупації опинилися, за даними Національної соціальної сервісної служби, дев'ять закладів інституційного догляду. Ми не до кінця розуміємо, що з Харківщиною. Спочатку там була окупована більша територія, зараз менша, але там теж залишаються діти, яких возять туди-сюди у так звану "ЛНР". За це теж винні особи мають бути притягнуті до відповідальності. Тобто є іще багато кейсів, щодо яких потрібно будувати лінії обвинувачення і встановлювати винних осіб», - каже Катерина Рашевська.
Мирослава Харченко також звертає увагу на процесуальні складнощі:
«Взагалі в нашому кримінальному процесі провадження тривають досить довго, а конкретно у цих справах складність із тим, що частина територій, на яких здійснювалися злочини, - окуповані. Відповідно, немає можливості належним чином зібрати докази, немає можливості належним чином опитати свідків злочину, немає доступу до тих, хто підозрюється або обвинувачується».
Більше того, є певні процедури, яких слідчі мають дотриматися навіть у випадку з окупованими територіями. Якщо людина проживала, наприклад, у Горлівці, і її викликають до суду, то слідчі мають відправити повістку за останньою відомою адресою, пояснює Харченко. І коли вже особа не з'являється, тільки тоді справа може розглядатись без її присутності.
«На жаль, поки що не спростили ці моменти і не привели КПК у відповідність до постанови Кабміну, яка дає статус окупованих територій. Тому якраз через війну ці кримінальні провадження ускладнюються і розтягуються в часі», - наголошує Мирослава Харченко.
За її словами, додаткові зобов'язання та відповідальність на слідчих накладає також можлива передача справ про депортацію дітей до міжнародного трибуналу. Українські прокурори вже звикли працювати за стандартами міжнародного кримінально-процесуального кодексу, але на навчання та адаптацію роботи був витрачений певний час. Це було зроблене для того, щоб докази, які вони збирають, у майбутньому могли були визнані належними і міжнародними судами.
Є ще один фактор, що пояснює розрив у цифрах між кількістю кейсів та кількістю оголошених підозр: це пріоритизація.
«Депортація та примусове переміщення українських дітей - звісно, справа нашого національного інтересу, - каже Рашевська. - Але загалом із початку повномасштабного вторгнення в Україні вчинено близько 170 тисяч воєнних злочинів, і всі вони потребують розслідування. Жодна національна правова система не здатна впоратися із такою великою кількістю. Це означає, що ми будемо націлюватися переважно на організаторів, на тих осіб, які визначали засадничі речі в реалізації політики депортації та примусового переміщення. Наприклад, депутат Державної думи: це людина, яка не лише депортувала, але і брала участь у мілітаризації та перевихованні дітей».
Від скриншота до протоколу: як цифрові докази стають судовими
Офіс генпрокурора каже, що «відомості, що містяться у відкритих джерелах інформації в мережі Інтернет, фіксуються та використовуються як доказ щодо незаконного переміщення та депортації українських дітей».
Фото з телеграм-каналу. Відео із «Вконтакте». Пост із геолокацією. Усе це і є ті самі відомості, що містяться у відкритих джерелах інформації. Але щоб стати доказом, вони мають пройти складний процес верифікації.
«Всі інформація, взята з інтернету, може мати доказову силу, але вона має пройти процес набуття цієї доказовості, - пояснює Катерина Рашевська. - Ідеться про належність, допустимість, достовірність і достатність».
Якщо говорити про інформацію з російського сегменту Telegram, YouTube, Facebook чи «ВКонтакте», недостатньо просто завантажити відео чи фото і покласти його у кримінальне провадження. Потрібно провести слідчу дію, яка називається «огляд джерела». Про це складається відповідний протокол затвердженої форми. Цей протокол можна буде докласти до матеріалів кримінального провадження, і він матиме доказову силу. Тобто це вже не просто фото, а фото у протоколі.
Але це лише перший крок. Далі потрібно довести автентичність джерела.
«Якщо використовується інформація, наприклад, із Telegram-каналу Марії Львової-Бєлової, то перш за все необхідно довести, що це дійсно її телеграм-канал, - пояснює Рашевська. - А для того, щоб використати як доказ її слова з цього каналу, необхідний експерт у кримінальному провадженні, який проведе лінгвістичну експертизу та чітко напише, що саме та якими словами сказала Марія Львова-Бєлова і що вона під цим мала на увазі».
Додаткова складність полягає в тому, що в українському законодавстві взагалі немає визначення поняття «цифровий доказ» або «електронний доказ».
«У нас є положення про те, що фото- та відеоматеріали можуть мати доказову силу та бути доказами у провадженні, відповідно до КПК, але що таке "цифровий електронний доказ" - у нас не визначено», — зазначає Рашевська.
Ця законодавча дірка створює можливості для оскарження. За словами юристів, навіть коли справи про воєнні злочини слухаються in absentia, у провадженнях працюють адвокати. Відповідно будь-який адвокат завжди може підняти питання допустимості і належності цифрового доказу, особливо якщо доказ некоректно зібраний, наприклад - якщо фото не має метаданих.
Мирослава Харченко додає нюанси щодо різних типів цифрових даних. За її словами, якщо ідеться про інформацію, взяту просто з відкритих джерел, наприклад з інтернет-сторінки районної державної адміністрації, то суд може визнати це як належний доказ. Більшість доказів, які взяті з відкритих джерел, коректно зібрані і збережені, - будуть релевантні, суд матиме можливість визнати їх як належні і прийняти до розгляду.
Проте інформація, зібрана за допомогою OSINT-інструментів, викликає більше запитань.
«OSINT - це фактично перелік інструментів: якісь із них сертифіковані державою Україна, якісь ні, - каже Харченко. - І саме тут у судів можуть бути сумніви щодо інструментів, за допомогою яких були зібрані докази. Наприклад, якщо інформація зібрана з різних джерел, і за допомогою якогось додатку чи штучного інтелекту зроблений висновок, - думаю, що тут у суду будуть сумніви щодо відповідності та належності доказів».
За її словами, шляхом до вирішення цього питання можуть стати додаткові експертизи.
Те саме стосується журналістських розслідувань.
«Не можна просто використати текст або фільм як доказ, - пояснює Катерина Рашевська. - Журналісти мають передати слідству всі матеріали, які покладені в основу висновків, озвучених у публікаціях, - тобто карти, документи, списки тощо, а також надати пояснення щодо того, як саме ці дані були отримані. Людей, які працювали над журналістськими розслідуваннями, можуть запросити як свідків. У них будуть питати, які саме алгоритми та інструменти вони використовували, працюючи над розслідуванням. І тоді вже виходить, що доказом є не фільм, а свідчення особи про те, як вона збирала матеріали».
У цілому в сучасній судовій практиці, якщо цифрові докази зібрані належним чином, вони приймаються.
«У нас ще немає вироків у справах по депортації дітей, але, наприклад, у провадженнях із пропаганди служби у збройних силах РФ були використані відео- та фотоматеріали з відкритих джерел, були протоколи огляду цих джерел, були лінгвістичні експертизи, і суд взяв їх до уваги», - каже Рашевська.
Стандарти доказування: від національних судів до МКС
На міжнародному рівні є документ, який використовується при збиранні цифрових доказів, - це протокол Берклі. Там викладені уніфіковані правила щодо збору, тлумачення, зберігання інформації з відкритих джерел.
Зараз створюється спеціальний трибунал щодо злочину агресії.
«Було би добре, аби у його судових документах була прямо визначена можливість долучення доказів, взятих із відкритих джерел, і того, яким критеріям вони мають відповідати, щоб набути доказової сили, - каже Рашевська. - Оскільки якщо адвокат на своєму місці, він буде підіймати це питання постійно, тому що це - найлегший шлях. Якщо є якась прогалина, щось не врегульовано, - то для адвоката це шанс оскаржити допустимість доказів. А уявіть, що буде, якщо цей доказ єдиний».
Карім Асфарі, магістр з міжнародного права, підтверджує: цифрові докази можуть бути використані в міжнародних судах.
«Міжнародний кримінальний суд має гнучкі правила процедури та доказування, а також повноваження оцінювати всі подані докази з метою визначення їхньої релевантності або допустимості. Перевірка стосується релевантності, доказової сили та справедливості. Цифрові докази не є окремою категорією, вони повністю підпадають під правила доказування: це стосується соціальних мереж, веб-сайтів, записів у базах даних або витоків даних тощо».
Однак саме цифровим доказам може бути складніше відповідати цим правилам. Причина - їхній характер робить їх легко змінюваними. Ступінь, у якому міжнародний суд покладається на докази, значною мірою залежить саме від того, чи вдалося довести їхню автентичність та цілісність.
Крістофер Хейл, американський юрист, який консультував суддів у Міжнародному кримінальному трибуналі ООН по колишній Югославії, теж радить орієнтуватися на Берклінський протокол: там містяться вказівки щодо збору, метаданих, ланцюжка зберігання та автентичності. На практиці цифрові докази в міжнародних судах і трибуналах часто підтверджуються «зовнішніми», такими як свідчення експертів або залучення також і інших видів доказів.
Юристи також наголошують, що за умови, що цифрові докази є релевантними, цінними та відповідають стандартам процесуальної справедливості, вони зокрема можуть бути використані і для демонстрації систематичного характеру злочинів.
Потенційні проблеми з використанням цифрових доказів у справах про депортацію дітей потребують системних рішень, наголошують українські юристи.
«Суддям було би легше, аби ці питання були напряму врегульовані в національному законодавстві, - каже Катерина Рашевська. - Більше того, у нас є низка інших питань, які варто би теж більш однозначно передбачити в національному процесуальному законодавстві. У нас є розвідувальні дані, у нас є докази, зібрані військовими з поля бою, і це докази воєнних злочинів, злочинів проти людяності. Вся ця інформація може перетворитися на доказ, якщо пройде відповідні процедури. І всі ці процедури та алгоритми варто було би передбачити на рівні законодавства».
Шлях від доказу до справедливості
Дев'ятнадцять тисяч п'ятсот сорок шість дітей. Шістнадцять підозр. Три обвинувальні акти. Десятки тисяч цифрових слідів, зібраних волонтерами, журналістами, OSINT-аналітиками. Тисячі годин роботи слідчих і прокурорів. Сотні протоколів оглядів цифрових джерел і експертиз.
Кожен скриншот із телеграм-каналу російського чиновника, кожне відео з пропагандистського ресурсу, кожен пост у «Вконтакте» проходить складний шлях трансформації - від інформації до доказу. Але між доказом і вироком - процесуальні бар'єри. Окуповані території, де неможливо опитати свідків. Підозрювані, які перебувають у РФ. Багатоепізодність проваджень, де одна підозра охоплює сотні дітей. Необхідність збирати докази на такому високому порозі доказування, щоб жоден адвокат не зміг їх оскаржити.
Справи про депортацію українських дітей - це черговий тестовий полігон для української правової системи. Це перевірка того, чи здатна вона достатньо швидко адаптуватися до умов і викликів воєнного часу.
Три справи наразі слухаються у Шевченківському районному суді Києва. Коли буде перший вирок, поки невідомо. Але вироки в інших справах, повʼязаних із воєнними злочинами, - вже винесені, і їх немало. А значить, українське правосуддя працює.
Кожне провадження щодо депортації та переміщення дітей, яке доходить до суду, - це не лише про конкретних дітей і конкретних злочинців. Це про те, чи можуть цифрові технології разом із правосуддям привести до справедливості.
Дев'ятнадцять тисяч п'ятсот сорок шість дітей чекають на відповідь.
,
Цей журналістський матеріал створено в рамках проєкту «Важлива інформація для місцевих громад в Україні», реалізованого Fondation Hirondelle та IRMI за підтримки Swiss Solidarity. Висловлені думки належать винятково автору.
