Ніч на 24 листопада 2025 року стала черговою трагедією для Харкова. Після 21:30 у місті пролунало щонайменше 17 вибухів - російські війська атакували Холодногірський, Салтівський і Шевченківський райони безпілотниками. Четверо загиблих, сімнадцятеро поранених, десятки зруйнованих будинків. Цифри, які для когось - лише слова в новинах, для інших - кінець звичного життя.
«Я просто піднімаю очі й не розумію, що сталося»
Володимир Пономарьов сидів у кімнаті на першому поверсі свого будинку і грав у телефоні. Це був звичайний суботній вечір у родині, яка прожила тут, за Академією фізкультури, понад 10 років. Дружина працювала за ноутбуком у сусідній кімнаті. Дочка спустилася вниз на кухню попити чаю. За нею пішов і син. Вони зібрались на кухні, коли Володимир, не відриваючись від екрана телефону, почув гуркіт.
Володимир Пономарьов
Він підняв очі. Навколо був пил, багато пилу, всюди. Стелі більше не було. Стін - майже теж. Будинок перетворився на купу уламків за частку секунди. Перший удар знищив дах і другий поверх, пробив бетонну плиту саме там, де за стінкою сиділа його дружина. Жінка загинула на місці. Володимира й дітей врятувала лише ця стіна між кімнатами - міцна, капітальна, яка якимось дивом встояла, коли все навколо розсипалося.
Двері повилітали разом із рамами. Те, що залишилося від речей на другому поверсі, тепер валялося серед уламків на першому. Документи - частково знищені, частково розкидані вітром. Гроші, які зберігали в кількох місцях, теж лише частково вціліли. Передбачливість Володимира - тримати важливе в різних місцях - виявилася не зайвою.
Другий удар пролунав уже тоді, коли на допомогу прибіг сусід Олег. Він загинув.
Будинок Володимира Пономарьова за кілька днів після обстрілу
Володимир Пономарьов не пам'ятає точно, скільки часу минуло до приїзду рятувальників і медиків, але йому здалося, що швидко. Потім були представники влади, пожежники, ДСНС, швидкі… Потім - багато людей, яких він уже не міг порахувати в тому хаосі.
До кінця грудня Володимир Пономарьов жив разом із дітьми у сусідів. Подав документи на «єВідновлення» й чекає на рішення комісії. Життя розділилося на «до» і «після», і в цьому «після» доводиться думати про речі, про які раніше не замислювався: де взяти гроші на найнеобхідніше, чи вистачить на ремонт, куди податися взагалі.
«Сусід пішов, а за п'ять хвилин прилетіло в дім»
Буквально за кількасот метрів від будинку Володимира Пономарьова - те, що залишилось від хати Володимира Кравцова. Йому 76 років, і він прожив тут все життя, успадкувавши будинок від бабусі.
Будинок Володимира Кравцова через місяць після обстрілу
Того вечора Володимир Кравцов сидів на ліжку. Перші два удари припали на сусідню вулицю. Будинок захитався. За кілька хвилин прибіг сусід, розповів, що там, за рогом, знесло два будинки, люди під завалами. Чоловіки поговорили., і сусід пішов. А через кілька хвилин ще два вибухи - вже зовсім поруч, один за п'ять метрів від того місця, де сидів Володимир.
Володимир Кравцов, фото - "Суспільне Харків"
Чоловіка врятувало те, що він сидів на ліжку за товстими стінами з колод і цегли - міцна стара кладка витримала удар. Якби Володимир стояв біля вікна, якби сусід затримався і вони обидва стояли ближче до виходу - загинули б обоє. Володимир відчув різкий запах диму, гар, почув, як сиплеться скло. Відчув вологе на обличчі - кров. Вийшов надвір, подивився вгору - дах палав.
Вулиця в Харкові після обстрілу в ніч на 24 листопада 2025 року, фото - ДСНС
Приїхали рятувальники, потім представники міської адміністрації. Кравцов розповідає, що мер Ігор Терехов дав йому свою куртку - куртки Володимира вже не було, згоріла разом із речами. Кравцова повели до швидкої, надали допомогу, перев'язали. Потім дали гуртожиток, де Володимир живе й досі. Волонтери принесли телевізор, одяг, мікрохвильовку - все найнеобхідніше. Чоловіку допомагають із продуктами. Весною Кравцов планує розпочати відновлення дому - подався на «єВідновлення», чекає на відповідь.
«Я думаю, що поки житиму тут і відновлюватиму свій дім, - каже він. - Я все життя там прожив. Це дім моєї бабусі. Куди мені їхати?»
Сотні тисяч від людей, яких ніколи не бачили
Коли історії Володимира Пономарьова та Володимира Кравцова стали відомі - небайдужі люди зібрали їм великі суми грошей. Пономарьову та його дітям передали близько мільйона, Кравцову - близько 430 тисяч. Гроші переказували незнайомі люди з усієї України - по 50 гривень, по 100, по 500, хто скільки міг.
«Це дуже дивно, чесно кажучи, - говорить Володимир Пономарьов, і в його голосі чути щире здивування. - Дуже, дуже допомогло, підняло дух. Ми ж всі у Харкові живемо, люди почали репостити оголошення про збір. І люди почали реагувати. Інших пояснень я не можу знайти, як це все сталося».
Збір для родини Володимира Пономарьова ініціювала журналістка Тетяна Доцяк, для Володимира Кравцова - волонтерка Наталія Попова. Інформація про обидві родини розійшлася соцмережами, і відгук виявився таким сильним, що самі постраждалі досі не можуть у це повірити.
«Є такі добрі люди, які навіть зараз, під час війни, допомогли мені, абсолютно незнайомому чоловіку, - каже Кравцов. - Люди з великим серцем. Я був дуже здивований такому відгуку на мою біду. І я дуже вдячний».
Володимир Пономарьов поки не знає, на що саме витратить зібрані кошти. У нього немає машини, майже немає речей, немає навіть чіткого плану на майбутнє. Можливо, гроші підуть на ремонт, можливо, на щось інше - він діятиме за обставинами, дивитиметься, як складатиметься ситуація. Для нього зараз важливіше не сума, а сам факт підтримки, відчуття, що він не залишився наодинці зі своєю бідою.
«Ця підтримка підняла мені дух, - каже він. - Мені стало спокійніше. Це така психологічна допомога була, точка, від якої можна йти далі, рухатися. Життя ж не закінчилося».
Двадцять метрів, які мали значення
У перші години після обстрілу родині Пономарьових запропонували житло сусіди. Їхній будинок теж постраждав - вибило вікна, пошкодило конструкції, але люди вціліли. Альона Путренко розповідає, що все сталося буквально на їхніх очах. Вони кілька годин чекали, поки рятувальники розбиратимуть завали в сусідньому дворі, і сподівалися, як усі навколо, що дружина Володимира Пономарьова жива. Але дива не сталося.
Альона Путренко
Допомогу з житлом сусіди запропонували тієї ж ночі. Їхнє приміщення розташоване за двадцять метрів від зруйнованого будинку Пономарьових, і ця близькість мала критичне значення. Володимиру й синові потрібно було щодня займатися консервацією будинку на зиму - накривати дах, закривати пошкоджені місця, рятувати те, що ще можна врятувати, щоб навесні почати відновлення.
Понад місяць Володимир із дітьми - сином і донькою - жили в сусідів, у частині будинку, яка майже не постраждала від обстрілу. Умови були не найзручніші, каже власниця Альона Путренко - одна кімната, немає кухні, - але доводилося пристосовуватися. На її думку, у той момент близькість до дому, до місця, де щодня треба було працювати, важила більше за побутові незручності. Чоловіки щоранку виходили в сусідній двір і до вечора займалися розбором завалів, ремонтом, консервацією. Незадовго до Нового року родина переїхала в інше місце - там зручніше, є все необхідне для тривалого проживання.
Будинок Володимира Пономарьова через місяць після обстрілу
«Чому ми допомогли? А як інакше???», - просто каже Альона. Для неї, як і для багатьох інших харків'ян, допомога сусідам у біді - не героїзм і не виняток, про який варто розповідати. Це щось природне, саме собою зрозуміле. Те, що роблять, не замислюючись, бо інакше просто не можна.
Що змушує незнайомих людей жертвувати свої гроші
«Тому що в них є людяність, - каже Володимир Пономарьов, коли його питають, чому, на його думку, люди допомагають незнайомцям. - Вони просто люди. Найстрашніше - це байдужість. Це найстрашніший момент у людині. А люди не втратили людяність, вони не байдужі».
Він не вірить, що війна якось зробила людей кращими або змінила їхню суть: «Якщо люди були людьми, вони були такими до війни й залишилися після. Війна лише проявляє те, що вже було всередині, робить видимим те, що в мирний час можна було б і не помітити".
Кандидатка соціологічних наук, доцентка Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Олеся Гудзенко пояснює те, що відбувається, через призму науки, але суть залишається тією ж.
Олеся Гудзенко, фото - Юрій Васильєв
«Люди допомагають не випадково і не лише з відчуття емпатії, - каже вона. - У ситуації війни, катастроф чи різних катаклізмів механізми соціальної згуртованості активізуються. Суспільство реагує не тільки співчуттям, а й дією, оскільки для багатьох це спосіб відновити відчуття контролю над реальністю».
В умовах криз згуртованість проявляється на кількох рівнях одночасно. Найближче коло - знайомі, сусіди, ті, хто живе поруч - реагує швидко й практично. Вони допомагають із речами, розбором завалів, тимчасовим прихистком, бо фізично знаходяться поруч і бачать наслідки трагедії на власні очі. Це так звана горизонтальна солідарність, яка ґрунтується на спільному досвіді проживання небезпеки, на розумінні, що сьогодні це сталося з сусідом, а завтра може статися з тобою.
Водночас долучаються й незнайомі люди з інших районів, міст, регіонів - через донати, збори коштів, інформаційну підтримку в соцмережах. Тут уже працює ширша форма соціальної довіри й відчуття спільної відповідальності, усвідомлення, що постраждалі - це не абстрактні жертви десь там, а такі самі люди, як ти сам, з якими це могло статися так само легко.
«Те, що постраждалі отримують несподівано великі суми - близько мільйона чи кількасот тисяч гривень, - якраз і є маркером високого рівня згуртованості, - продовжує Гудзенко. - У мирний час така мобілізація ресурсів для незнайомої людини трапляється не так часто. В умовах війни кордони між "своїм" і "чужим" значно стираються, а спільна загроза посилює готовність допомагати».
Це добре відомий у соціології ефект, який проявляється під час катастроф, воєн, великих потрясінь: у такы моменти люди схильні до взаємопідтримки більше, ніж у стабільні періоди. Така згуртованість не лише емоційна - вона швидко перетворюється на конкретні дії та ресурси, на реальну допомогу тут і зараз.
«Куди мені їхати? Там краще?»
Володимир Пономарьов не збирається виїжджати з Харкова, хоча його про це питають. Коли розмова заходить про можливий від'їзд, він іронічно запитує у відповідь: «А куди їхати? Що робити? Там краще?». Його навчаються в Харкові й теж не планують нікуди їхати. Життя продовжується, незважаючи на втрати, незважаючи на те, що довелося пережити.
Володимир Кравцов теж залишається - для нього питання виїзду навіть не стоїтьь: «Я тут народився, все життя прожив. Куди мені їхати?». Весною він почне відновлення будинку своєї бабусі, того самого, де народився й виріс, де прожив усі свої 76 років. Грошей, які зібрали небайдужі, вистачить на початок ремонту.
Будинок Володимира Кравцова через місяць після обстрілу
У перші дні після обстрілу і Володимиру Пономарьову, і Володимиру Кравцову допомагало дуже багато людей - сусіди, друзі, знайомі знайомих, незнайомці. Війна не робить людей кращими чи гіршими. Вона лише проявляє те, що вже є всередині, робить видимим те, що в мирний час можна було б не помітити. І виявляється, що в харків'янах, попри все, що їм довелося пережити за останні роки, залишається головне - здатність бачити в незнайомій людині свого, відчувати чужий біль як власний і діяти, коли це потрібно. Не тому, що так треба, не тому, що це правильно, а тому що інакше не можна.
Поки в місті під постійними обстрілами сусіди надають прихисток, волонтери організовують збори, а тисячі людей перераховують свої гроші незнайомцям - байдужість програє. І це, можливо, єдине, що дає надію: те, що люди залишаються людьми навіть тоді, коли навколо руйнується все.
