…Дорога до стайні йде через передмістя Харкова - повз поля, лісосмуги, тишу, яка тут далеко не завжди буває повною: десь на фоні часто є звуки, що змушують прислухатися. Це прифронтова область. Програма реабілітації для ветеранів працює за кілька десятків кілометрів від лінії, куди прилітає майже безперервно.

Стайня велика - тут 15 коней. Загонів у звичному розумінні немає - вільний вигул, поле для верхової їзди, невеликий ставок, схил і протоптана конями тропа вздовж нього. Ранок сонячний, спекотний. Коні пасуться, катаються по землі, чухаються об стовпи, тягнуться мордами до кожного, хто підходить близько.

Коні на стайні, фото - SQ

Ветерани приїжджають групою. Різного віку - на вигляд від 25 до 65. Один із них втратив на війні ногу, інший - руку. Тримаються стримано, розмовляють тихо, коротко й переважно між собою. Багато палять.

Програму починають зі стандартного - техніки безпеки. Група слухає уважно, але все ще трохи напружено. Потім розповідь про коней: як вони живуть, які в них звички, як реагують на людину, чому у стайні практикують саме такий вільний вигул, а не стійла. З'являються перші питання.

Ветерани на програмі реабілітації, фото - SQ

Далі - власне знайомство. Ветеранів підводять до коней: їх можна погодувати, можна погладити.

Перший дотик. Долоня простягнута до великої теплої морди, кінь тягнеться назустріч сам. Хтось посміхається в той момент, коли губи тварини торкаються долоні. Хтось просить сфотографувати. Хтось намагається погодувати кожного коня по черзі, по колу, наче не хоче зупинятися. З'являються перші жарти. Розмови стають гучнішими.

Годування коней, фото - SQ

Далі - обійми. Кінь може «поцілувати» - торкнутися губами обличчя чи голови, і саме цей момент ніби «відмикає» групу остаточно. Стриманість зникає. Один за одним кремезні чоловіки, які пройшли війну, підходять, обіймають велику теплу шию, тримаються довше, ніж, здається, планували. Сміх стає частішим. Хтось жартує.

Ветерани на програмі реабілітації, фото - SQ

А потім починається злива. Небо, яке було по-літньому яскравим і сліпучим, темніє за кілька хвилин, і дощ падає майже стіною. Але ніхто не рухається до машин. Всі залишаються, чекаючи - може, дощ припиниться, і можна буде провести ще й верхову їзду? Розмовляють з організаторами, між собою, обговорюють, чи варто перечекати. Дощ ллє, холодає, а група - все ще тут, все ще разом, все ще розмовляє більше, ніж на початку дня.

Змінилося все: сонце - на зливу, спека - на холод, запах сіна і землі - на запах мокрої трави, цокіт копит - на шум дощу по даху навісу, мовчання і стриманість - на розмови та посмішки.

Терапія без слів: чому саме коні

Програма «Коні перемоги», яку проводить харківська ГО «ХАробрість», працює вже четвертий рік - спочатку виключно з діючими військовими, зараз - і з ветеранами. Ідея виникла з особистого досвіду.

«У 22-му році я приїхала до свого коня буквально на дві години - попасти її в полях. І я на собі відчула, що мені стало значно легше. Я зібрала себе докупи вперше від початку вторгнення", - розповідає Марія Волкова, голова ГО «ХАробрість».

Марія Волкова, голова ГО "ХАробрість", фото - SQ

Згодом вона домовилася з власниками стайні і разом з ними розробила програму для військових. Місце вибрали невипадково: тут у коней задоволені базові потреби - достатньо їжі, простору, руху, поряд родичі-табунники. Тварини готові до контакту з людиною.

«Приїхати на спортивну стайню і провести день за розкладом «сісти верхи, проїхати коло і піти» - це не реабілітація, - каже Волкова. - Тільки тварина, яка сама психологічно готова до контакту з людиною, здатна дати той ефект, заради якого сюди їдуть».

Що таке іпотерапія та іповенція та чому вони працюють

Науковий термін для того, що відбувається на подібних заняттях, - іпотерапія, або терапія з використанням коней. Головна специфіка методу - заняття без сідла: людина сидить на коні, обладнаному спеціальним вальтрапом із ручками, а біомеханіка руху тварини впливає на центральну нервову систему, психоемоційний стан, м'язи і хребет. Температура тіла коня вища за людську - контакт із теплом розслабляє м'язи безпосередньо на фізіологічному рівні.

Фото - SQ

Але формат, який практикує «ХАробрість», ширший за класичну верхову іпотерапію. Ідеться передусім про контакт: годування, дотик, догляд, обійми. І саме цей формат, за спостереженнями фахівців, дозволяє зменшити симптоми ПТСР, покращити сон, знизити тривожність і подолати відчуття відчуженості. Ці три ефекти найчастіше згадують у медичних матеріалах про подібну реабілітацію для військових.

Марія Волкова пояснює механізм так:

«Коні дуже великі і дуже спокійні тварини. У них повільніше серцебиття. Перебування поруч із ними дає можливість заспокоїти власний внутрішній простір. Крім того, поруч із конем неможливо думати про щось інше - це концентрована медитація. Всі думки мають бути тут, і вони тут будуть».

Катерина Явдошенко, яка безпосередньо працює з кіньми на заняттях, підтверджує це на рівні реакцій, які бачить щоразу:

«Наша перша ціль - донести до людини, що тут можна розслабитись, трошки заспокоїти нервову систему, відпустити ситуацію. Ми навчаємо, як спілкуватися з конем, як зрозуміти свій внутрішній стан і внутрішній стан тварини».

За її спостереженнями, реакція практично завжди однакова - навіть у людей, які приїжджають насторожено, з острахом.

"Жодна людина не уходить звідси, хоча б не доторкнувшись до коня. Навіть ті, хто на початку сидів осторонь». 

Програма розрахована на один день і працює як «капсульне перезавантаження». Вона не претендує на роль системної терапії, радше на роль першого, безпечного досвіду, після якого людина, можливо, звернеться і до системнішої допомоги.

Що кажуть самі ветерани

Сергій Ружинський - доброволець, який пройшов всі роки повномасштабної війни, оборону Новомихайлівки і Сіверська, службу водієм-механіком зенітної батареї. У цивільному житті він - колишній педагог, потім співробітник пенітенціарної системи. Свої враження формулює як людина, яка все життя мала справу з людською поведінкою:

Сергій Ружинський, ветеран, фото - SQ

«Такі процедури повинні проходити часто. Люди, які пройшли війну, поводяться трохи по-іншому - розумію, багато хто поранений, пройшов шлях несправедливості. Це потрібно для емоцій, щоб швидше повертатися до життя. Людина, яка спілкується з твариною на рівних, швидше звикає до цивільного життя:  агресія уходить, тому що тварина бачить агресію, і не треба їй показувати, що ти тримаєш її в собі».

Микола Гринько - старший солдат 92-ї бригади, поранений у Вовчанському районі влітку 2024-го, вийшов із оточення з турнікетним синдромом після 12 годин виходу. Каже, що це його перша подібна програма - раніше «психологічно не був готовий».

«Я не знаю, як передати відчуття. Наче я якогось єдинорога зустрів у казковій країні. Дуже, дуже спокійно. Забуваєш про всі негаразди».

Микола Гринько, ветеран, фото - SQ

Він каже, що приїде знову - цього разу з дружиною і дитиною, яка має народитися за кілька тижнів.

Якщо шукати одне слово, яке об'єднує всі описи цього досвіду - і організаторів, і фахівчинь, і ветеранів, - це слово «спокій». Не радість, не ейфорія - саме спокій, той стан, якого людині, що роками живе в режимі виживання, часто найбільше бракує.

Марія Волкова описує це як перемикання режимів: «Ветеранам потрібне відновлення, а для цього - переключення з режиму виживання на режим життя».

Чому саме іповенція 

Іповенція - не єдиний формат терапії із залученням тварин, який використовують для реабілітації ветеранів. У світі й в Україні паралельно розвиваються програми з собаками (каністерапія) і, рідше, з дельфінами (дельфінотерапія).

Собаки традиційно ефективні там, де потрібен постійний, повсякденний супровід - насамперед для людей із хронічною тривожністю чи панічними атаками, оскільки собаку можна тримати поруч постійно, а не лише під час сесій. Дельфінотерапія, навпаки, - формат разового потужного емоційного впливу, але значно менш доступний і масштабований: потрібна спеціалізована інфраструктура, обмежена кількість центрів, вища вартість.

Кінь у цьому ряду займає проміжну позицію. З одного боку, це не побутовий супутник - контакт відбувається сесіями, як і з дельфінами. З іншого - розмір і фізична присутність тварини дають ефект, якого немає у роботі з дрібнішими тваринами. Велика тварина, яка фізично не може обманювати мову тіла і відповідає лише на справжній, а не удаваний спокій людини, дає той ефект «дзеркала», якого важче досягти з дрібнішою твариною. Катерина Явдошенко описує це на прикладі повсякденної практики: людина вперше в житті бере коня за повід - і дивується, що тварина слухається, підлаштовується під темп ходи, реагує на найменшу зміну напруги в руках. Це миттєвий, невербальний доказ того, що твій внутрішній стан щось важить і на щось впливає, - досвід, якого бракує людині, яка звикла контролювати себе заради виживання.

«Особливо дівчата-військові, коли приїжджають, - вони спочатку з острахом гладять коня, а потім обіймають і стоять. Ми намагаємося в цей момент не заважати. Якщо треба 10 хвилин - хай 10 хвилин стоїть, впитує в себе ту енергію і теплоту, що є у коня», - каже Явдошенко.

Що це дає - і чого не замінює

Важливо розуміти межі методу. Жоден фахівець із анімалотерапії не претендує на те, що спілкування з конем замінює психотерапію чи медикаментозне лікування там, де вони потрібні. Іповенція - це доповнення, а не альтернатива. Але саме як доповнення її ефект підтверджується неодноразово - і в українських, і в міжнародних матеріалах про реабілітацію ветеранів.

Ветеран на програмі реабілітації, фото - SQ

Для «ХАробрості» це не разовий проєкт, а програма, яку фінансують переважно завдяки донатам і партнерству з бізнесом. Наразі виїзди для ветеранського простору підтримує компанія Epam. Марія Волкова наголошує: суми, потрібні для організації такого виїзду, порівняно невеликі, а результат - суттєвий, і потрібен всім: не тільки військовим і ветеранам — але й їхнім родинам, оточуючим, загалом суспільству».

«ХАробрість» зараз активно шукає нових партнерів, які могли б підтримати програму в перспективі. Організація відкрита до співпраці як з міжнародними фондами, так і з українським бізнесом - великим і малим.

«Ми дуже сподіваємося на подальшу співпрацю з бізнесами України, з харківськими компаніями, - каже Волкова. - Це справді невеликі гроші, які дають величезний результат, і ми готові показати цей результат кожному, хто захоче приєднатися».

Показово, що майже всі, хто приїжджає на стайню один раз, хочуть повернутися - самі, з партнерами, з дітьми. Це, ймовірно, найточніший індикатор того, що метод справді працює: не статистика, а бажання людини знову опинитися в місці, де вперше за довгий час вдалося просто видихнути.