Шарівський палац у Богодухівському районі - двоповерхова неоготична споруда кінця ХІХ століття з парком у сорок гектарів - роками стоїть пусткою, і причина цього - не лише війна.
У попередньому матеріалі про туристичний потенціал Харківщини питання власності пам'яток прозвучало як один із головних бар'єрів. Цей текст - спроба розібратися в ньому глибше: хто взагалі повинен рятувати українські палаци, і чому жоден із наявних механізмів - держава, оренда, приватизація, концесія - не працює бездоганно.
Проблема не лише у грошах
Олексій Толкачов - громадський діяч, який із 2012 року намагався врятувати Шарівський палац через свій благодійний фонд «Омріяна Країна» - говорить, що справа не тільки в фінансуванні.
«Держава і органи місцевого самоврядування сидять на пам'ятках культури та архітектури, як собака на сіні. Самі нічого не роблять, і іншим не дають», - каже він.
Історія його стосунків із Шарівкою - показова. У 2013 році фонд домовився про оренду палацово-паркового ансамблю строком на 25 років із планом перетворити його на центр культури і мистецтв. Реставрацію планували завершити до 2023 року. Не склалося: обласна рада так і не оформила свідоцтва про право власності на об'єкти, які мали передати в оренду.
«Тепер палац стоїть пусткою», - резюмує Толкачов.
Шарівський палац, весна-2024
Цей приклад ілюструє одну з ключових структурних проблем українського законодавства про спадщину. Аналітичний звіт TAIF щодо законодавчого регулювання культурної спадщини : чинні акти містять переважно захисні та обмежувальні норми, але не мають достатніх стимулюючих положень для використання потенціалу спадщини в суспільних інтересах. Простими словами: у законі добре прописано, що заборонити, і погано - як заохотити.
Хто власник - і що це означає?
Шарівський палацово-парковий комплекс є об'єктом спільної власності територіальних громад, які представляє Харківська обласна рада. Балансоутримувач - комунальне підприємство «Знахідка».
Формально громада має тут право голосу. Практично - ні, стверджує Толкачов із власного досвіду.
«У громадськості немає жодних інструментів впливу на власних депутатів. Ми зверталися до Рахункової палати України, народні депутати писали обласній раді - ніщо і ніхто не зміг вплинути», - каже він.
Це не унікальна харківська історія. Ірина Писарева, завідувач кафедри туризму і готельного господарства Харківського національного університету міського господарства імені Бекетова, підтверджує на рівні системи: відповідальність за культурну спадщину в Україні розмита між державою, обласними департаментами, громадами, балансоутримувачами і - інколи - приватними власниками.
«У результаті виникає ситуація, коли всі формально причетні, але немає чіткого механізму оперативного реагування, фінансування й контролю за станом конкретного об’єкта", - пояснює фахівчиня.
Три моделі - три набори проблем
Український дискурс про спадщину зазвичай зводиться до вибору: держава, приватна власність чи щось посередині - концесія або оренда. Кожна модель має власну логіку і власні провали.
Держава. Теоретично - це найбезпечніший варіант з погляду збереження автентичності: держава гарантує охоронний статус, законодавчий захист, контроль. Практично - саме державна чи комунальна власність відповідальна за більшість занедбаних об'єктів в Україні. У самому Міністерстві культури визнають: моніторинг технічного стану замків і палаців у реальному часі неможливий через брак кадрового і матеріально-технічного ресурсу центрального органу охорони спадщини.
Голова Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Андрій Салюк :
«Проблема охорони культурної спадщини лежить не в площині власності на пам'ятку, а у ставленні власника чи користувача до самої пам'ятки. Ми маємо безліч прикладів, коли пам'ятки, які є у державній власності, руйнувалися без належного догляду і фінансування на реставрацію».
Приватна власність. Олексій Толкачов говорить про розчарування в приватизаційній ідеї в українських умовах- не через недовіру до приватного сектору, а через відсутність гарантій. Він наводить приклад замку «Радомисль» на Житомирщині, який намагалися рейдерськи захопити попри приватну форму власності.
«Навіть приватна власність в Україні не сильно захищає», - каже він.
Замок Радомисль, фото - Вікіпедія
Андрій Салюк констатує, що є «безліч прикладів безвідповідального ставлення до пам'яток, які є не у державній власності, а в приватній». Тобто приватизація сама по собі - не гарантія порятунку, так само як і державна власність - не гарантія занедбання. Питання не у формі власності, а в системі контролю, яка діє незалежно від того, хто формальний власник.
Концесія та довгострокова оренда. Це той механізм, який пропонувався для Шарівки - і який, за словами Толкачова, обірвався через бюрократичну блокаду. Але навіть коли концесія працює технічно, вона має вбудовані ризики.
Договір концесії обов'язково повинен містити доступ відвідувачів до пам'ятки, погодження всіх робіт з органами охорони спадщини, чіткий календарний план реставрації і зрозумілі умови розірвання договору - щоб захистити і пам'ятку від недбалого концесіонера, і концесіонера від можливих корупційних дій влади. Але концесія може загрожувати пам'ятці й іншим шляхом: коли концесіонер починає сприймати об'єкт як власний і намагається діяти на власний розсуд або закриває пам'ятку для відвідування.
Що каже закон про охоронні договори?
Одна річ, яку варто розуміти незалежно від обраної моделі: власник чи орендар пам'ятки в Україні не отримує повної свободи дій. Українське законодавство передбачає обов'язковий охоронний договір - незалежно від того, хто є балансоутримувачем.
За роз'ясненнями ЮРЛІГА, такий договір конкретні зобов'язання: утримання пам'ятки відповідно до пожежних, санітарних і технічних норм; заборону використовувати частину пам'ятки як постійне житло без спеціального дозволу; узгодження реклами та інших елементів з органами охорони спадщини; забезпечення доступу для екскурсійного відвідування з чітко визначеними днями, годинами і максимальною кількістю відвідувачів.
Порушення цих вимог тягне адміністративну відповідальність - штрафи від 850 до 1700 гривень для фізичних осіб, і додаткову фінансову відповідальність для юридичних осіб. Суми виглядають символічними порівняно з вартістю пам'яток - і це саме та слабкість механізму, на яку вказує Толкачов, коли говорить про відсутність реальних гарантій і контролю.
Що змінюється зараз?
У 2025 році Міністерство культури Український фонд культурної спадщини (УФКС) - новий інструмент фінансування, через який міжнародні партнери вже спрямували понад 3 мільйони євро на проєкти з відновлення спадщини. Також 19 українських об'єктів увійшли до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленим захистом ЮНЕСКО - це підвищує рівень міжнародного правового захисту, хоча й не гарантує фінансування реставрації.
На Харківщині проєкт протиаварійних робіт Шарівського палацу включений до системи публічних інвестицій DREAM. Це консервація, не повне відновлення - але це вже не порожнеча, яка тривала роками.
Міжнародний досвід: інша логіка передачі
У Європі є приклади, коли передача пам'яток у приватні або колективні руки працює системно - і саме тому, що правила там прозоріші й довгостроковіші.
У Франції громадська ініціатива «Д'Артаньяни» викуповує визначні пам'ятки і залучає тисячі людей до їх відновлення через випуск символічних акцій. Château de la Mothe-Chandeniers зібрав 27 910 співвласників з усього світу - включно з Олексієм Толкачовим - і перетворився на потужний туристичний центр.
Замок Château de la Mothe-Chandeniers, фото - Вікіпедія
У Польщі та Італії, за словами Ірини Писаревої, працюють партнерські моделі: об'єкти спадщини залишаються під охоронним статусом, але для їх утримання й адаптації залучаються муніципалітети, приватні оператори, фонди і грантові програми - з чітким розподілом того, хто відповідає за автентичність, а хто за сервіс і сталість фінансування.
Спільне у цих моделей - не форма власності сама по собі, а прозорість правил, довгостроковість гарантій і реальний механізм контролю з можливістю розірвання договору у разі зловживань. Саме цього системно бракує в українській практиці.
Хто ж має рятувати палаци?
Однозначної відповіді не існує - і, ймовірно, не повинно існувати. Фахівчиня з туризму Ірина Писарева наполягає на змішаній моделі: держава гарантує охоронний статус і стратегічне бачення для об'єктів національного значення; громада інтегрує пам'ятку в локальний розвиток; приватний сектор і громадські фонди забезпечують сервіс, реставрацію і сталість; міжнародні партнери підтримують експертизою й фінансуванням.
Олексій Толкачов пропонує конкретніший крок: дати можливість передавати пам'ятки у власність за символічну суму громадським структурам і благодійним фондам з амбітними планами відродження - але при цьому зробити дієвим інструментом пам'яткоохоронні договори і створити реальну систему контролю за подальшою реставрацією.
«На жаль, часто під реставрацією мають на увазі сучасний ремонт», - застерігає він.
Показовим прикладом того, як довгостроковий ентузіазм окремої людини може заміняти відсутню систему, є замок «Сент-Міклош» у Чинадієві на Закарпатті: його взяли в оренду 20 років тому і послідовно відновлюють завдяки наполегливості однієї людини, Йосипа Бартоша. Але Толкачов сам визнає: це виняток, а не правило, і саме тому, що це виняток, він лише підтверджує необхідність системних змін.
Питання «хто має рятувати українські палаци» не має простої відповіді, тому що воно неправильно сформульоване. Точніше питання - не «хто», а «за яких умов». Держава може бути ефективним власником, якщо має реальні ресурси для моніторингу і контролю. Приватний сектор може бути ефективним оператором, якщо є прозорі й довгострокові гарантії. Громадські фонди можуть бути найбільш вмотивованими партнерами, якщо законодавство дає їм доступ до тих самих інструментів партнерства, що й комерційним структурам.
Поки цих умов немає, палаци на кшталт Шарівського залишатимуться заручниками системи, яка однаково погано працює незалежно від того, хто формально записаний власником.
