Від козака-розбійника та мазанок на брудній полтавській дорозі — до найзавантаженішої станції метро в Україні. І чому Холодну гору постійно плутають із Лисою, хоча це дві різні гори, розділені яром.

Де вона розташована

Холодна гора — це західна частина Харкова, височина, що підноситься над долиною Лопані. Від центру та від Залопанської частини міста її відокремлює не річка, а залізниця: виїмка колишньої Курсько-Харківсько-Азовської лінії та територія вокзалу «Харків-Пасажирський». Саме тому у цій місцевості завжди панувало відчуття відокремленості — щоб потрапити «у місто», мешканцю Холодної гори потрібно було перетнути залізничний кордон.

Хребтом району слугує Полтавський Шлях — історична дорога на Полтаву, навколо якої тут усе й виросло. На східному схилі — Карпівка з Карпівським садом. З півночі Холодну гору відокремлює від сусідньої височини глибокий Савкін яр, а в заниженні між двома горами лежить Гійовка.

Адміністративно Холодна гора не є єдиним цілим: сьогодні історична місцевість поділена між Холодногорським і Новобаварським районами, а межею слугує сам Полтавський Шлях.

Три версії однієї назви

Жоден харківський краєзнавець не дасть стовідсоткової відповіді, звідки взялася ця назва. Версій щонайменше три, і всі вони ґрунтуються на різних підставах.

Кліматична. Найпрозаїчніша й найправдоподібніша. Відкрита височина продувалася вітрами набагато сильніше, ніж низини біля річки; до того ж схили довго залишалися лісистими й давали тінь навіть у спеку. Різниця температур між горою та Залопанням відчувалася фізично — звідси й «холодна».

Легендарна. Історико-довідковий путівник «Харків. Його минуле і сьогодення» (1902) переказує народну легенду: на вершині нібито жив переселенець з-за Дніпра, козак на прізвисько Холод — людина багата, суворого характеру, яка не гребувала розбоєм. Татари взяли його в полон, садибу розграбували, і від усієї історії залишилося лише прізвисько, яке прижилося до місцевості. Той самий путівник фіксує розповіді старожилів про те, що гора була вкрита таким густим лісом, що у спеку тінистими стежками можна було йти мало не до Курська.

«Тюремна». Найпопулярніша серед самих мешканців і водночас найменш переконлива: назва нібито походить від «холодної» — в’язниці на горі. Хронологія цього не підтверджує: топонім «Холодна гора» зустрічається вже на початку XIX століття, коли ніякого тюремного комплексу тут ще не було. Швидше навпаки — це в’язниця отримала назву від гори, а не гора від в’язниці.

Як околиця стала районом

У першій половині XIX століття це була саме околиця — смуга між містом і виїздом на Полтаву. Головна вулиця, тоді Катеринославська (нинішній Полтавський Шлях), була розбитою ґрунтовою дорогою, яку місцями утрамбовували хмизом, щоб вози взагалі могли проїхати.

Оселялися тут ті, кому центр був не по кишені: колишні кріпаки, візники, ремісники, дрібні торговці. Будували дешево й швидко — дерев’яні будинки, мазанки під соломою. Важлива деталь: у центральній частині губернського міста дерев’яна забудова була просто заборонена, там слід було будувати кам’яні споруди. Холодна Гора цих обмежень не знала, і це багато в чому визначило її соціальний склад на десятиліття вперед.

Уздовж дороги на Полтаву розвивалася своя економіка: заїжджі двори, трактири, шинки, крамниці, майстерні. Ближче до кінця XIX століття вигляд магістралі помітно став соліднішим — з’явилися прибуткові будинки, готелі, магазини.

Цікавий епізод: саме на Холодній горі свого часу відкрився перший харківський оперний театр, який тоді називали ліричним. Фінансував його військовий лікар-театрал, і, за переказами, будівлю кілька разів відвідував Чайковський. Проіснував театр недовго — закрився через борги, а саму будівлю пізніше знесли.

Залізниця як точка перелому

Усе змінилося з появою залізниці. Курсько-Харківська лінія, відкрита 1869 року, та вокзал під самим схилом перетворили Холодну гору з придорожнього передмістя на робітниче передмістя. Тут оселялися працівники депо, паровозних ремонтних майстерень, службовці залізниці, робітники заводів, що з’являлися. Купці та заможні харків’яни почали будувати багатоквартирні будинки спеціально для здачі в оренду — попит на дешеве житло поруч із роботою був величезний.

Звідси й політична репутація району на рубежі століть: страйки, підпільні гуртки, революційні збори, агітація. Робітнича околиця біля залізничного вузла — класичне середовище для всього цього.

З’являлася й міська інфраструктура. У 1881 році на горі облаштували водопровідний резервуар, найбільший у тогочасному Харкові, — вода звідси доходила до Басейної вулиці (нинішньої Ярослава Мудрого). Наприкінці 1880-х відкрилося Кузинське кладовище, одне з найстаріших, що збереглися в місті, приблизно тоді ж побудували Казанську церкву. На початку XX століття по Катеринославській пустили трамвай, дороги почали нормально мостити й асфальтувати.

Озерянський храм

Головна архітектурна домінанта Холодної гори виросла з каплиці. У 1847 році на тодішньому кордоні міста звели каплицю — на місці, де курязьке духовенство передавало харківському Озерянську ікону Божої Матері, головну святиню Слобожанщини. У 1874-му в каплиці влаштували вівтар, але приміщення вміщувало ледь півтори сотні людей, а парафія зростала.

Закладення великого храму відбулося 24 червня 1892 року за проєктом єпархіального архітектора Володимира Немкіна. Грошей хронічно не вистачало, будівництво тривало дев’ять років, і церкву освятили лише 23 вересня 1901 року. Її 40-метрова дзвіниця досі залишається висотним орієнтиром району — храм неможливо не помітити, рухаючись по Полтавському Шляху. У радянські часи його закривали й використовували не за призначенням, частину приміщень перебудували, але будівля вціліла.

Централ

Похмура слава Холодної гори — це, звісно, в’язниця. Її історія сягає 1839 року, коли в Харкові вирішили створити арештантські роти; у 1843–1847 роках на горі тривали перебудова та розширення в’язниці. Масштабна реконструкція на початку XX століття (нові корпуси з’явилися в 1903-му) зробила комплекс одним із найбільших на території сучасної України, і в народі за ним закріпилася назва «Холодногірський централ».

Через нього пройшли покоління в’язнів: спочатку політичні в’язні часів імперії, потім — жертви радянських репресій. У різні роки тут перебували Іван Багряний та Олесь Гончар, діячі УНР. Під час нацистської окупації на території діяли міська в’язниця гебітскомісаріату та табір для військовополонених — шталаг № 364. Після війни територію поділили на локальні зони: сьогодні це слідчий ізолятор і Холодногірська виправна колонія №18.

В’язниця ніколи не змінювала свого призначення — за будь-якої влади. Для району це означало півтора століття стабільної репутації, яку не порушила ані багатоповерхова забудова, ані метро.

Адміністративна історія: три назви за століття

Адміністративний район у західній частині Харкова з’явився у 1918–1919 роках (джерела розходяться щодо року) і називався тоді Івано-Лисогірським — за двома історичними місцевостями, Іванівкою та Лисою горою. У 1920-х роках рішенням міськради він став Ленінським і носив цю назву майже дев’яносто років.

2 лютого 2016 року розпорядженням міського голови в рамках декомунізації район перейменували на Холодногірський — за назвою історичної місцевості. Тим самим розпорядженням Дзержинський район став Шевченківським, а Орджонікідзевський — Індустріальним.

Сьогодні Холодногірський район займає близько 30 кв. км, включає історичні місцевості Холодна гора, Іванівка, Залютине, Лиса гора та Червоний Жовтень. Тут також розташовані станції «Харків-Пасажирський» та «Харків-Сортувальний», управління Південної залізниці та управління Харківського метрополітену.

Метро: як гора стала першою станцією

Для більшості харків’ян Холодна гора починається зі станції метро. Вона відкрилася 23 серпня 1975 року у складі першої пускової ділянки — і стала першою станцією харківського метро.

Спочатку станція називалася «Вулиця Свердлова» — на честь радянського імені Полтавського Шляху. Нинішню назву вона отримала 10 серпня 1995 року; тоді ж із вестибюля демонтували барельєф Свердлова, а гіпсові рельєфи «Великий Жовтень» і «Тріумф революції» авторства Петра Юрченка та Віталія Ленчина залишилися на місці й збереглися донині. (Це важливе уточнення: перейменування станції відбулося в 1990-х, а не в ході декомунізації 2016 року, як іноді пишуть.)

Характерна деталь проєкту: «Холодна гора» — станція неглибокого залягання, але незвично велика. Під землею тут є розворотні тупики, і станцію включили до першої пускової ділянки саме тому, що обладнати розворот поїздів на «Південному вокзалі» було неможливо. 

Оздоблення — типовий монументалізм сімдесятих: світлий мармур «Коельга», темний лабрадорит цоколів, червоний граніт підлоги, круглі колони, жодного зайвого декору. До речі, під час будівництва метро археологи знаходили тут предмети XVIII століття — залишки старих поселень і кераміку.

Метро остаточно закріпило за районом роль західних воріт міста: біля станції утворився транспортний вузол з автостанцією, трамваями, тролейбусами, маршрутками та ринками. Харків’яни старшого покоління пам’ятають і інший етап — 1990-ті та початок 2000-х, коли простір навколо станції перетворився на суцільний пояс кіосків і стихійної торгівлі. Паралельно, з 1970-х, район активно забудовували багатоповерхівками, і Холодна гора остаточно перестала бути околицею, перетворившись на великий житловий масив.

Чим Холодна гора відрізняється від Лисої гори

Це, мабуть, найпоширеніша плутанина в розмовах про західний Харків. Обидві гори розташовані в одному адміністративному районі, обидві мають «природні» назви, обидві забудовувалися залізничниками. Але це дві різні височини з різною історією.

1. Це фізично різні гори. Лиса гора лежить північніше Холодної, і їх розділяє Савкін яр — глибокий яр, що простягається зі сходу на захід, по якому проходить Нижньогіївська вулиця. Між двома горами, у заниженні, — Гіївка. Спуститися в Савкін яр із щільної забудови — це й досі відчуття випадання з міста: схили, дерева, стежки, краєвиди на район.

2. Різний ступінь «загадковості» назви. Щодо Холодної гори краєзнавці досі не визначилися. З Лисою все прозаїчніше й майже безперечно: у 1820-х роках ліс, що її вкривав, продали — дерева пішли на будівельні ліси для Олександрівської дзвіниці Успенського собору, а непридатна деревина — на випал цегли на заводі в тому ж Савкіному яру. Гора буквально «облисіла». Побічний ефект вирубки був неприємним: талі води перестали затримуватися й почали регулярно затоплювати слободи Іванівку та Панасівку внизу — повені припинилися лише після дренажних робіт під час прокладання залізниці в 1860–1870-х роках. Місцеві старожили, до речі, іронічно називають гору «бритою».

3. Різний вік міської історії. Холодна гора була придорожнім передмістям на головному виїзді з Харкова й забудовувалася з початку XIX століття. Лиса гора ще в 1863 році вважалася передмістям і мало приваблювала поселенців; перші вулиці зафіксовані на плані міста 1866 року, а офіційно до міської межі вона увійшла лише 1894 року.

4. Різний соціальний профіль. Холодна гора — це магістраль, торгівля, прибуткові будинки, готелі, тюремний комплекс, а пізніше — транспортний вузол загальноміського значення. Лиса гора, за описом Дмитра Багалея у другому томі «Історії міста Харкова за 250 років його існування», була «областю дерев’яних хат», де єдиною кам’яною спорудою довгий час залишалася цвинтарна церква. Домовласниками тут у другій половині XIX століття були переважно державні селяни, рідше — міщани та відставні солдати. Вулицям назви давали рідко і за функцією: з Кладовищенської був в’їзд, по Гієвській спускалися на Чеботарську, а Гвоздиківська та Андріївська виводили на Кузинську.

5. Своя топоніміка та свої пам’ятники. Кузинська вулиця названа на честь купця Козьми Кузіна, який розбагатів на торгівлі горілкою і до 1830 року став купцем першої гільдії та першим в історії харківської торгівлі радником. У 1885 році над залізничними коліями збудували вигнутий у формі літери «С» Кузинський міст, який з’єднав Лису гору з Великою Панасовською; біля підніжжя працював Кузинський базар, який після Другої світової війни перетворили на пташиний ринок. Кладовище на Лисій горі з’явилося в 1880-х роках. Головний храм — Казансько-Серафимівський, освячений 16 липня 1912 року: проект того самого Володимира Немкіна, що й Озерянська церква, завершував роботу Володимир Покровський, а збір коштів у 1901 році організував купець Костянтин Уткін, який не дожив до відкриття храму. Ця церква — єдина в Харкові, де богослужіння ніколи не переривалися, а в 1938 році, як єдина діюча в місті, вона тимчасово стала кафедральним собором. У 1920-х на вершині заснували селище залізничників «Новий Бит», воно ж «Червоний Жовтень».

6. Різна роль у міській транспортній системі. Холодна гора — кінцева станція метро, автостанція, вокзал поруч, тисячі транзитних пасажирів щодня. «Лиса гора» метро не має і залишається «внутрішньою», набагато тихішою та замкнутою територією з переважанням приватного сектора упереміж із пізньою багатоповерховою забудовою.

7. Адміністративна деталь. Лиса гора повністю знаходиться в межах Холодногірського району. Холодна гора, що дала назву району, сама поділена між Холодногірським і Новобаварським районами.

8. Спільне у них теж є — Сковорода. Савкін яр пов’язує обидві гори не тільки географічно. За однією з легенд, яр названо на честь Григорія Саввича Сковороди, який любив тут гуляти. Філософ зупинявся в будинку пасічника Чистоклета на Лисій горі, біля самого спуску до яру. Будинок простояв до 1970-х, до нього регулярно приїжджали дослідники, — а потім його знесли.

Холодна гора сьогодні

Сьогодні це великий район, де старий приватний сектор сусідить із радянськими багатоповерхівками та новими житловими комплексами. Як і інші райони Харкова, Холодна гора регулярно опиняється під ворожими обстрілами. Але транспортний вузол працює, ринки біля метро вирують, хтось поспішає на вокзал, хтось — на роботу або на пари.

Гора, яка двісті років тому була лісистою околицею з мазанками на розбитій полтавській дорозі, за цей час встигла побувати робітничим передмістям, тюремним символом і головними західними воротами міста. При цьому вона не втратила свого характеру.