Нещодавно SQ публікував аналітичний текст про відбудову як національну ідею - з історичними успіхами (План Маршалла, Німеччина, Японія, Корея, Польща) і провалами (Веймар, Ірак, Афганістан, Боснія, Ліван), а також короткими коментарями шести українців. У розмовах із трьома з них - волонтеркою, військовим і письменницею - залишилося набагато більше, ніж вмістив той матеріал. Ми вирішили дати цим голосам прозвучати повністю.
«Повернути мільйони людей - задача із зірочкою»: Марія Волкова, волонтерка, голова ГО «ХАробрість»
Марія одразу наголошує, що відбудова - це не про цеглу.
«Відбудова для мене - це в першу чергу відновлення мирного способу життя. І емоційне відновлення людей. Побудувати нові будинки замість розбитих простіше, ніж наново побудувати внутрішнє відчуття безпеки», - каже вона.
А коли просиш конкретизувати, що таке відбудова саме для Харкова, відповідь виявляється несподівано образною: «Повернення студентів і сліди від літаків у небі».
Друга частина фрази - про війну, яка не закінчилась. Перша — про процес, який справді вже триває, хоч і повільно й обережно: харківські виші поступово повертають елементи очного навчання, поєднуючи його з дистанційним і облаштовуючи безпечні підземні простори. Харків лишається привабливим для абітурієнтів - у 2026 році тут очікують понад 16 тисяч вступників, на 1600 більше, ніж роком раніше. Тобто «повернення студентів», про яке говорить Марія, - це не метафора, а вимірюваний, хоч і дуже обережний, процес.
Безпечний освітній простір в одному з харківських вишів, фото - SQ
Найскладніше в самій відбудові, вважає Марія, - не гроші.
«Залучити фінанси на відбудову складно, але можливо, а от повернути мільйони людей, які вже встигли побудувати нове життя за кордоном, - задача із зірочкою. А країна - це в першу чергу люди», - каже вона.
Цю тезу підтверджує соціологія. За результатами дослідження компанії Gradus, у 2026 році про намір повернутися заявляють . Ще тривожніша динаміка серед тих, хто взагалі не планує повертатися навіть у разі завершення війни на прийнятних для України умовах: . А частка тих, хто взагалі не може спрогнозувати, коли повернеться, за рік зросла з 49% до 66%. Тобто виклик, про який Марія говорить як про особисте спостереження волонтерки, - це не окремий випадок, а масштабна, статистично підтверджена тенденція.
На запитання про роль звичайної людини Марія не будує складних конструкцій:
«Жити тут, будувати нові бізнеси, займатися волонтерською діяльністю, долучатися до спільних проектів по відновленню. Розбити квітник біля під'їзду — це теж вклад у відбудову».
У цьому є певна філософія: відбудова складається не з одного великого рішення, а з тисячі маленьких, буденних.
Найбільше її лякає, що покоління, для якого й робиться вся ця відбудова, зрештою обере еміграцію. Але тут-таки з'являється й надія: «Дає надію молодь, яка має можливість виїхати і обирає залишатися вже зараз, коли війна ще не скінчилася». На тлі статистики про мільйони українців, які відкладають рішення про повернення на невизначений термін, кожен такий особистий вибір лишитися - вже не побутова деталь, а по суті політичний акт.
«Будинки можна відновити, а от людей...»: військовий 92-ї бригади, позивний Бітл
Бітл - харків'янин, який до повномасштабного вторгнення займався історичною реконструкцією та історичним боєм. Ця деталь біографії виявляється ключем до всього, що він каже про відбудову.
«Для мене відбудова - це насамперед повернення життя. Будинки можна відновити, але якщо в місті не буде людей, які відчувають, що це їхній дім, то це буде просто нова забудова», - каже він. І продовжує вже мовою людини, яка роками вивчала, як жили покоління до нас: «Ми не просто шили одяг чи кували мечі, а намагалися зрозуміти, як жили люди сотні років тому, що для них було важливим. Харків має свою історію, свою архітектуру, свої місця пам'яті. Відбудова має зберегти цей характер, а не стерти його».
Це не абстрактний страх. Прямо в Харкові вже втрачаються об'єкти, які роками формували обличчя міста. 14 червня 2026 року російський дрон влучив у Харківський художній музей - пам'ятку архітектури місцевого значення. Спалахнув дах, будівля отримала серйозні пошкодження, і зараз тут проводять консерваційні роботи, щоб зупинити подальше руйнування. Це саме той тип втрати, про який каже Бітл: не просто пошкоджена будівля, а стерта деталь міської пам'яті, яку вже неможливо повернути так, як було.
Харківський художній музей після удару та закінчення аварійних робіт, липень-2026, фото - SQ
Найскладнішим у процесі відбудови Бітл вважає повернення людей до нормального життя: «Хтось повернеться з фронту, хтось з евакуації, хтось пережив окупацію або постійні обстріли. Потрібно буде навчитися жити поруч». Це не риторична фраза. Станом на травень 2026 року в Україні , і кількість благодійних організацій, що працюють із їхньою реінтеграцією, за час повномасштабної війни зросла на 57% - але системного маршруту повернення до мирного життя досі немає. Тобто «навчитися жити поруч», про яке говорить Бітл, - це вже не про майбутнє, а про задачу, яку суспільство не встигає розв'язувати вже зараз, у режимі реального часу.
Друга складність, на його думку, - «не наробити помилок через поспіх». А роль звичайної людини він бачить максимально приземлено:
«Не чекати, що все зробить держава чи наші партнери. Хтось може допомогти літнім сусідам відремонтувати приватний будинок, хтось - посадити дерева у своєму дворі. Якщо підприємець - створювати робочі місця».
Найбільше його лякає втрата пам'яті - «що на місці зруйнованих будинків з'являться нові, але ніхто вже не знатиме, що було тут раніше» - і те, що людей не питають, якими вони бачать свої міста, а просто ставлять перед фактом. Але є й те, що тримає: «Харків вистояв, бо люди не здалися. І цивільні, і, звісно, військові. Якщо ми збережемо цю здатність об'єднуватися, то відбудуємо не лише будинки».
«Хочеться бути українською»: Наталя Кош, письменниця
Наталя починає з того ж, з чого і двоє попередніх співрозмовників, - з відмови зводити відбудову до стін. Але додає вимір, якого не було в інших відповідях: спільноту, яка тримається не на житлі, а на просторах для навчання й творчості.
«Ще відновлення спільноти, яка зав'язана на відбудову інфраструктури. Умовно в тому ж Запоріжжі була неймовірна кількість різноманітних гуртків для дітей і молоді, але по ним прилітає. Нещодавно прильотом пошкоджений міський палац дитячої та юнацької творчості, який став домом для неймовірної кількості ініціатив в різні часи, дім для ряду фестивалів. Простір і спільнота для навчання та творчості необхідні для залучення людей і особливо молоді», - каже вона.
Найскладнішим у процесі відбудови вона називає те, з чим стикається щодня: «Без сумніву, ситуація з обстрілами. Поки продовжує прилітати мало не щодня, складно відбудовуватися як з технічної сторони, так і психологічно витримувати такий тиск».
Це прямий відгук на висновок з історичної частини попереднього тексту SQ: Південна Корея свого часу змогла перетворити не менш реальну загрозу з Півночі на мобілізуючий фактор - тому що для неї війна мала більш-менш зрозумілу межу «до» і «після». У випадку Харкова й Запоріжжя ця межа поки що щодня зсувається.
Роль звичайної людини Наталя бачить так само буденно, як і двоє інших співрозмовників, але додає свій, письменницький акцент:
«Лишатися або повертатися, працювати, створювати щось для своїх. Книги, комп'ютерні програми, архітектуру, музику, навчальні програми, бізнес. І при цьому дбати про свою безпеку, звісно ж».
Найбільше її лякає думка, що все це може виявитися ненадовго: «Дуже хочеться вірити, що все це має сенс, але думка, що не матиме - лякає». А тримає її інший образ - не абстрактної перемоги, а конкретного місця: «Ідея того, що будуть місця, куди можна буде повернутися, де можна буде жити, творити, надихатися і бути українцями - дає надію. Бо хочеться бути українською».
Що лишається, коли прибрати статистику
Три різних життєвих досвіди - волонтерка, яка розмірковує, кого і як повернути; військовий, який до війни реконструював минуле, а тепер захищає майбутнє; письменниця, яка бачить у зруйнованому гуртковому будинку не просто будівлю, а розірвану тканину спільноти. Але формулюють вони, по суті, одне й те саме: відбудова - це не про кошторис, а про те, чи залишаться в містах, а точніше - чи повернуться до них люди, які відчувають ці міста своїми.
Харків, літо-2026
Це та сама теза, яка лежала в основі попереднього тексту SQ про «відбудову як національну ідею»: успішні приклади післявоєнного відновлення - від Німеччини до Кореї - спрацьовували тоді, коли люди бачили в них власний вибір, а не нав'язаний обов'язок. Провальні - коли відбудова зводилася до цифр і кошторисів без відповіді на питання «навіщо» і «для кого». Марія, Бітл і Наталя, кожен по-своєму, відповідають саме на це «для кого». І статистика про мільйони українців, які досі не можуть визначитися, коли повертатися додому, тільки підкреслює, наскільки ця відповідь важлива просто зараз, а не після перемоги.
