Про харківські підземелля знає кожен. Що під містом пролягає ціла мережа ходів. Що від Покровського монастиря можна пройти під Лопнню і вийти на тому боці. Що купецькі будинки на Рибній з’єднані між собою, а з підвалів Університетської гірки хід тягнеться мало не до вокзалу. Що хтось нібито пройшов, вийшов і розповідав. Цих ходів ніхто не бачив.
Зате існує карта. Її перемальовували, передруковували, вішали в рамці; з неї знято майже всі схеми, які вам покажуть сьогодні. Карту накреслив один чоловік, і креслив він її тридцять років.
2
Документ, з якого все почалося, відомий лише один. Це запис 1668 року, де сказано, що під Харківською фортецею влаштовано підземний хід до води: довжиною близько тридцяти чотирьох метрів за нинішньою мірою, шириною в три, з виходом, прихованим від стороннього ока. Називався він «водяним сховищем» і призначався для того, щоб обложена фортеця могла брати воду. У тому ж записі сказано, що сховище вже тоді було в поганому стані.
Більше нічого немає. Ні другого документа, ні плану, ні опису. З одного цього рядка за двісті з гаком років виріс цілий підземний Харків.
3
Ніканор Ілліч Гребенюк служив креслярем Харківської міської управи сорок один рік і вийшов у відставку в чині, про який навіть не варто згадувати.
Усе почалося у нього в сімдесят першому, коли його, ще молодого, послали знімати план підвалів у купецькому будинку на спуску під Університетською гіркою — будинок підлягав знесенню. У дальньому кутку другого льоху він побачив замуровану арку.
Кладка була стара, не купецька: велика цегла іншого випалу, на вапні з подрібненою цеглою. Гребенюк, людина акуратна, зняв її на план і зробив примітку.
Через місяць будинок розібрали, ділянку вирівняли й забудували, і підвалів не залишилося.
Він потім усе життя говорив, що якби йому тоді дали три дні й двох копачів, він би все вирішив у сімдесят першому році. Можливо, це й правда.
4
Його метод не був пов’язаний із пошуком скарбів, а був суто канцелярським, і в цьому полягала його сила та його біда.
Він був креслярем. Він умів те, чого не вміли азартні люди з лопатами: збирати папери. Плани кварталів, справи про споруди, страхові описи, звіти про прокладання водопроводу та каналізації, старі межові креслення, монастирські записи. Усе, де могло з’явитися слово «погріб», «підвал», «хід», «порожнеча».
З цього він тридцять років складав карту.
Карта була чудова. Він креслив її тушшю на склеєних аркушах, розміром з обідній стіл, і вів у двох лініях. Суцільною лінією — те, що бачив на власні очі й вимірював сам. Пунктиром — те, що припускав.
Він був чесною людиною і різницю між цими лініями дотримувався свято. Біля пунктирних ліній він робив у полях олівцеві позначки: «за описом 1834 р., на місці не перевірено», «імовірно», «свідчення домовласника, недостовірне».
Суцільних ліній на карті було небагато. Погреби, цистерни, льодовики, колектори — усе коротке, усе замкнуте, нічого нікуди не веде.
Пунктиру було в двадцять разів більше, і пунктир з’єднував усе з усім.
5
Тридцять років він копав. Копав не сам — наймав робітників. Землекоп у сезон брав вісімдесят копійок, а Гребенюк отримував невелику зарплату; він економив на всьому й брав роботу додому, переписуючи ночами чужі креслення.
Він розкопав сімнадцять місць.
Хід під старим будинком на Рибній простягався на дванадцять метрів і впирався в льодовик сусіднього будинку, влаштований у тисяча вісімсот сороковому році. Хід із монастирського підвалу виявився цистерною для води, круглою, глухою. З чотирьох «ходів», зазначених домовласниками, три виявилися обваленими вигрібними ямами. Одного разу, на Клочковській, він пройшов під землею майже сорок кроків і вийшов у чужий каретний сарай, що коштувало йому пояснень у поліції.
Щоразу повторювалося одне й те саме. Була порожнеча, була кладка, іноді дуже стара. І щоразу вона через кілька десятків кроків закінчувалася, бо це був не хід, а приміщення. Люди риють собі льохи, а не тунелі; льохи лежать поруч, як стільники, і не сполучаються, бо їм немає потреби в цьому.
Гребенюк позначав результат на карті суцільною лінією й переходив до наступної пунктирної.
Його дружина, Ольга Іванівна, померла у вісімдесят дев’ятому. Дочка Віра вийшла заміж у Полтаву й кликала батька до себе; він не поїхав, бо архіви були тут. У його будинку до кінця залишалися стіл, ліжко, сім зв’язок виписок і карта.
В управі його вважали нешкідливим і корисним диваком: він знав міські підвали краще за всіх, і його кликали, коли десь провалювалася бруківка.
6
У дев’яносто восьмому до нього прибився гімназист Семен Ковтун, років шістнадцяти, з тих хлопців, що на все життя захоплюються підземеллями. Ковтун лазив туди, куди дідусеві вже не під силу було дістатися, тягав ліхтар і рулетку, і слухав. Гребенюк, який ніколи ні з ким про це не говорив, раптом почав розповідати — і розповідав три роки, бо знайшлася людина, якій це було цікаво.
Він пояснював хлопчикові про пунктир. Що пунктир — не знахідка, а питання. Що чесна карта тим і хороша, що на ній видно, чого ти не знаєш. Ковтун кивав.
Ковтуну було дев’ятнадцять, і він дивився на карту, і бачив на ній підземне місто.
7
У травні дев’ятсот першого року на Університетській гірці копали траншею під трубу й провалилися в порожнечу.
Гребенюка покликали, як завжди, — щоб визначити, чи не загрожує обвал. Він спустився з ліхтарем і за хвилину сів на землю, бо в нього відмогли ноги.
Прохід був широким. Три метри — так, що двоє могли б роз’їхатися плечем до плеча. Склепіння коробове, кладка з великої старої цегли на вапні з товченою цеглою, та сама, яку він бачив один раз у житті, у сімдесят першому році, у погребі знесеного будинку.
Він ішов і рахував кроки. Він знав, скільки буде, бо в записі 1668 року було вказано, скільки, і всі тридцять років він сподівався, що запис бреше.
Склепіння місцями провалилося, і доводилося лізти через глину. На двадцятому метрі він промок: зверху капала вода. На тридцять четвертому метрі був кінець.
Не завал. Не обвал. Торцева стіна, викладена тією самою цеглою й у перев’язці зі склепінням, — тобто стіна не пізніша, а первісна, зведена тими самими руками того самого року. Далі ходу ніколи й не було. Тут він завжди закінчувався, бо далі й не було потреби: за стіною, метрів за три, починався схил і вода.
Водяна схованка існувала. Вона була саме такою, як у документі: тридцять чотири метри, три метри завширшки, у поганому стані. Вона вела від фортеці до води й нікуди більше.
Вона не була початком мережі. Вона була цілою мережею.
8
Гребенюк працював у схованці чотири місяці.
Він обміряв її всю, зняв розрізи, замалював кладку, взяв зразки розчину, відшукав замурований вихід і встановив, де той виходив на схил. Робота вийшла чудовою — найкращою, яку він зробив за все життя.
У жовтні він подав до управи доповідну записку. У ній йшлося про те, що підземний хід під Університетською гіркою виявлено й обміряно, що він тотожний водяній схованці, згаданій у записі 1668 року, і що жодних примикань, відгалужень та продовжень він не має.
Далі йшов висновок, заради якого записка й писалася. На підставі тридцятирічних спостережень автор доходить висновку, що єдиної мережі підземних ходів у Харкові не існує й не існувало; що підземні порожнини міста — це льохи, льодовики, цистерни та колектори, влаштовані в різний час і не пов’язані між собою; і що всі відомі йому розповіді про наскрізні ходи під час перевірки на місці жодного разу не підтвердилися.
Записку прочитали. У резолюції було сказано: взяти до відома, до справи.
Друкувати її ніхто не став. Вона була нудною. Вона повідомляла, що дива немає, — а це не новина, це відсутність новини.
9
Ніканор Ілліч помер у березні дев’ятсот третього року, на сімдесят першому році життя.
Дочка приїхала з Полтави, продала будинок і меблі, а папери віддала Ковтуну, бо більше їх віддати було нікому, а спалити рука не піднялася.
Семену Ковтуну на той час було двадцять чотири, він служив у «Південному краї» і писав жваво.
Він отримав сім пачок виписок, копію доповідної записки та карту.
10
Нарис «Підземний Харків» вийшов у 907-му році, продовженням якого були три номери, і мав успіх, якого сам автор навіть не очікував.
Ковтун жодного разу не збрехав. Він чесно написав, що покійний М. І. Гребенюк тридцять років збирав відомості про підземні порожнини міста й склав їхній зведений план. Він навів історію про водяну схованку. Він навіть згадав, що багато чого на карті позначено автором як припущення.
Згадав — одним рядком, посередині другого номера.
А карту надрукували на цілу смугу.
У кліше пунктир і суцільна лінія погано розрізнялися, а в передруках, які з’явилися в інших виданнях, не розрізнялися взагалі. Олівцеві позначки на полях — «у натурі не перевірено», «свідчення домовласника, недостовірне» — у кліше, звісно, не потрапили: їх і на оригіналі було неможливо розібрати без лупи.
І місто побачило те, що побачило: тридцятирічну працю людини, яка знала харківські підвали краще за всіх на світі, і на ній — мережу ходів, що з’єднує монастир, гірку, купецькі будинки й веде під річку.
Тридцять років запитань було надруковано як тридцять років відповідей.
Доповідну записку ніхто й ніколи не передрукував. Вона залишилася в справі управи, а що сталося зі справами управи згодом, відомо.
11
Ковтун прожив довго й до кінця життя говорив, що нічого не вигадував, і це була чиста правда.
Карту завдяки його старанням перемальовували ще років п’ятдесят. З неї знято майже всі схеми харківських підземель, які вам покажуть сьогодні, — і в кожному перемальовуванні пунктир ставав трохи твердішим, а підписи «імовірно» відпадали, як відпадає в переказі все, що заважає.
На цих схемах є водяна схованка. Вона там маленька, біля самого краю, і від неї в усі боки йдуть лінії.
Насправді від неї нікуди нічого не веде.
Тридцять чотири метри, три метри завширшки, склепіння місцями провалене, зверху вода. Єдиний справжній підземний хід Харкова, про який зберігся документ. Людина, яка присвятила життя тому, щоб довести існування підземного міста, знайшла його — і тим самим довела, що підземного міста немає.
Цього ніхто не помітив, бо він написав про це нудно, а намалював красиво.
