Днями з села Піски-Радьківські Боровської громади евакуювали сім’ю — матір та чотирьох дітей віком від 5 до 15 років. А потім сім’я повернулася. Військовим, поліції та цивільним властям довелося проводити евакуацію повторно: знову вивозити, знову забезпечувати тимчасовим житлом, гуманітарною допомогою, супроводом для оформлення виплат. Територія громади щодня зазнає ударів російських дронів, артилерії та авіації, обов’язкову евакуацію дітей тут оголосили ще в жовтні 2024 року — і все ж людей доводиться вивозити вдруге.

Цей випадок — не виняток, а закономірність. Він виглядає ірраціонально: доросла людина свідомо повертає дітей туди, де їм загрожує смерть. Але за таким рішенням майже завжди стоїть не байдужість до дітей, а складна комбінація психологічних, соціальних та економічних причин, яку варто розібрати без осуду — саме тому, що осуд тут нічого не змінює й нікого не рятує.

Масштаб явища: це не поодинока історія

Повернення в небезпечну зону — системна проблема всієї прифронтової України, а не аномалія однієї громади.

За даними Міністерства розвитку громад і територій, лише з 1 червня 2025 року з прифронтових територій у безпечніші регіони було вивезено близько 124 тисяч осіб, серед них понад 14,5 тисячі дітей і понад 4 тисячі людей з обмеженою мобільністю. До кінця року цифра зросла: у грудні 2025 року міністерство повідомляло вже про майже 150 тисяч евакуйованих з червня.

Окремо ведеться статистика щодо дітей у зонах обов’язкової евакуації. Тільки за перше півріччя 2026 року поліцейські евакуаційні групи, включаючи 24 підрозділи «Білих ангелів», вивезли з Донецької області 3101 особу, у тому числі 1002 дитини. На кінець грудня 2025 року в зоні примусової евакуації на Донеччині залишалися 794 неповнолітні, яких ще належало вивезти, — і ця цифра не зменшувалася, а зростала у міру включення нових громад до переліку небезпечних. У липні 2026 року обов’язкову евакуацію оголосили ще для 74 дітей із 51 сім’ї в Новодонецькій громаді. На Дніпропетровщині та в підконтрольній частині Запорізької області взимку 2025–2026 років примусово евакуювали кілька тисяч дітей.

Ключовий сигнал у цих цифрах — не лише обсяг, а й те, що евакуаційним групам регулярно доводиться повертатися в ті самі населені пункти. Люди не виїжджають з першого заклику, ховають дітей, відмовляються сідати в машину, а вивезених — повертаються. Це стійка закономірність, і зрозуміти її можна, лише розібравшись у мотивах.

Що каже психологія: чому мозок обирає знайому небезпеку

Психологиня благодійного фонду «Веста», травматерапевтка та військова Тетяна Циленко в інтерв’ю «Вільному радіо» пояснює: відмова від евакуації та прагнення повернутися додому майже ніколи не означають, що людина не розуміє небезпеки. Проблема глибша — у тому, як психіка реагує на тривалий стрес і невизначеність.

Невідомість страшніша за обстріл. За словами психолога, одне з найважчих випробувань для психіки — невизначеність. Людині важливо хоча б приблизно розуміти, що буде далі, щоб відчувати контроль над ситуацією. Коли майбутнє незрозуміле, психіка витрачає величезні ресурси на те, щоб впоратися з цією напругою, і поступово виснажується — до стану, коли прийняти важливе рішення стає фізично важко. Парадокс полягає в тому, що знайома, зрозуміла небезпека вдома суб’єктивно сприймається як менш лякаюча, ніж повністю невідоме «десь там»: де жити, на що жити, як налагодити побут. Страх перед невідомим іноді переважає страх перед реальною загрозою.

Точки опори. Циленко підкреслює, що психіці необхідні «точки опори» — речі, місця, люди, що дають відчуття стабільності. Дім і є такою опорою. Саме тому люди повертаються навіть із ризиком для життя: там вони почуваються більш цілісними й упевненими. Психологи розглядають переїзд як втрату — не лише дому, а й звичного способу життя, соціальних зв’язків, частини власної ідентичності. Людина проходить через процес, схожий на скорботу, і прагнення повернутися — це, зокрема, спроба припинити цей біль.

Хвилеподібність стану. Навіть ті, хто давно виїхав і зовні влаштувався — знайшов роботу, зняв житло, віддав дітей до школи, — переживають цей стан хвилями. Періоди відносної стабільності змінюються нападами тривоги, виснаження та гострого бажання повернутися додому. За словами психолога, це природний процес переробки травми, а не ознака слабкості. Але саме на піку такої «хвилі» людина може прийняти імпульсивне рішення повернутися.

Рішення чи виснаження? Тут Циленко робить важливе застереження: бажання повернутися не завжди продиктовано виснаженням. Іноді за ним стоять об’єктивні причини — вдома залишилися літні батьки, які не можуть виїхати самі, і людина повертається, щоб доглядати за ними. Відрізнити виважений вибір від реакції на вигорання складно навіть самій людині, тому психолог радить не приймати такі рішення самотужки, а обговорювати їх із фахівцем або тим, кому довіряєш.

Соціальний прошарок: чому «безпечно» не означає «вдома»

Економічні та соціальні чинники часто виявляються не менш вагомими, ніж психологічні, і пояснюють, чому повертаються саме сім’ї з дітьми.

Переселенці, як правило, живуть у тимчасовому або орендованому житлі, де складно відчути себе господарем. Відсутність власного простору, чужі сусіди, відчуття «гостя» на новому місці виснажують. Додайте до цього реальну загрозу втрати житла та господарства, залишених вдома: для багатьох сільських сімей дім, город, худоба — це не лише спогади, а й єдиний економічний актив. Страх, що майно розграбують або займуть, якщо поїхати надовго, — один із повторюваних мотивів повернення.

Окрема, недооцінена проблема — соціальний тиск, який посилює стрес з обох боків. Психолог зазначає, що переселенці нерідко чують «понаїхали, повертайтеся додому», а ті, хто залишився в небезпечній зоні, — «самі винні» і «невже дітей не шкода». Обидва типи докорів стають додатковою травмою. Люди й без того багато разів переглядали свої рішення; звинувачення позбавляють їх підтримки саме тоді, коли вона потрібна найбільше, і підштовхують до ізоляції — а ізоляція, у свою чергу, до імпульсивних кроків.

Є й феномен, який рятувальники описують найжорсткіше. Поліцейські «Білих ангелів» розповідають, що найважче працювати там, де підвал під обстрілами перетворився для сім’ї на «зону комфорту»: батьки переконують, що діти «звикли» до постійних обстрілів. Звикання до екстремальної небезпеки — це захисний механізм психіки, але саме він робить сім’ю глухою до закликів про евакуацію. Керівник однієї з груп евакуації в Сумській області сформулював закономірність просто: поки прилітає «десь поруч», заявок на виїзд небагато; люди починають проситися, лише коли «в город влучило і півбудинку немає».

Позиція держави: переконання, відповідальність і межа можливостей

З точки зору держави ситуація однозначна: перебування дітей у зоні бойових дій неприпустиме. У Боровській громаді, як і в багатьох інших, діє режим обов’язкової евакуації сімей з дітьми. Батьків, які відмовляються вивозити дітей, можуть притягнути до адміністративної відповідальності за статтею 184 КУпАП (невиконання батьківських обов’язків) — штраф від 850 до 1700 гривень.

На практиці, однак, штраф — слабкий інструмент проти рішення, продиктованого страхом, виснаженням і прив’язаністю до дому. Основну роботу ведуть не санкціями, а евакуацією, вмовляннями та забезпеченням на новому місці. Евакуацією займаються спеціально сформовані групи Національної поліції та рятувальників, серед яких підрозділи «Білих ангелів» — часто єдині, хто взагалі здатний дістатися до «сірих» зон під обстрілами, виконуючи функції рятувальників, медиків і волонтерів одночасно. У випадку з родиною з Песків-Радьківських влада зробила саме те, що передбачає протокол: повторно вивезла, надала тимчасове житло, гуманітарну допомогу та супровід для оформлення виплат.

Тут видно межу можливостей держави. Вивезти людину примусово можна один раз, але утримати дорослу дієздатну людину від повернення неможливо. Кожен повторний виїзд — це знову ризик для евакуаційних екіпажів, які їдуть під удари дронів та артилерії за тими, кого вже рятували.

Що з цього випливає

Історія жінки з чотирма дітьми, яка повернулася до села на самій лінії фронту, — не про «погану матір» і не про дурість. Це точка, в якій сходяться виснажена тривалим стресом психіка, страх втратити єдине майно, відсутність відчуття дому на новому місці, соціальний тиск і держава, у якої є протокол евакуації, але немає інструменту змінити внутрішній вибір людини.

Психологиня Тетяна Циленко пропонує те, що звучить незвично на тлі штрафів і примусових вивезень: розмовляти з такими людьми без звинувачень — не «ти наражаєш дітей на небезпеку», а через власні почуття та через конкретну допомогу з тим, що лякає найбільше. Визначити реальні причини, через які хочеться повернутися, і розібратися, які з них можна вирішити, не повертаючись під обстріли: самотність, відсутність підтримки, побутові труднощі, страх за залишений дім. Частину проблем можна вирішити на безпечній території — якщо людина не залишається з ними наодинці.

Для прифронтових громад це означає, що однієї лише логістики евакуації недостатньо. Потрібна вбудована в неї психологічна та соціальна робота — з тими, хто відмовляється виїжджати, і з тими, кого вже вивезли, щоб повернень ставало менше. Бо кожне таке повернення — це не лише ризик для чотирьох дітей віком від 5 до 15 років. Це ще й ризик для тих, кому знову доведеться їхати за ними під обстріл.