Головна тема минулого тижня - звичайно, парламентські вибори. До них довго готувалися, про них багато говорили, і вони нарешті відбулися, на щастя - без особливих пригод. За час передвиборчої кампанії слова "гречка", "покращення", "сім'я", "помаранчеві" придбали нові смислові відтінки і настільки міцно увійшли в побут, що зрозумілі всім без якогось контексту. Тепер вибори позаду, і є надія, що про горезвісну стабільності і "злочинну владу" будуть твердити рідше. Про результати плебісциту говорити поки рано, але, ґрунтуючись на екзит-полах, можна підбити перші підсумки виборчої кампанії і поміркувати про перспективи нового парламенту.
Спочатку - кілька вступних слів про Верховну Раду VI скликання. Обрана на позачергових виборах 2007 року, вона пережила кілька урядів і двох президентів, і разом зі змінами, що відбуваються на самому верху влади, трансформувався і парламент. З епохальних моментів в активі депутатів цього скликання - прийняття Податкового кодексу та нового Кримінально-процесуального кодексу, старт пенсійної реформи і зміна закону про вибори. Правда, у спадок своїм наступникам парламентарії залишать украй суперечливий Трудовий кодекс і вирішення питання з ринком землі. З точки зору не суті, а форми роботи ця Верховна Рада запам'ятається, насамперед, практикою радикальної зміни політичних поглядів за винагороду або в силу доцільності: слово "тушка" в сучасній Україні теж отримало нове смислове навантаження. Інші моменти в роботі парламенту, які спочатку здавалися дикістю, потім перетворилися на тенденцію і в підсумку стали звичними, - голосування картками відсутніх депутатів за помахом руки Чечетова і мордобої біля трибуни як єдиний засіб політичної дискусії. Все це в комплексі спровокувало кризу парламентаризму в Україні: Верховна Рада сприймається як керований і маніпульований інститут, який не викликає довіри.
Нові правила гри для участі у виборах визначили більше року тому - в листопаді 2011-го провладні та опозиційні парламентарії в єдиному пориві внесли зміни до закону про вибори народних депутатів. Основні новації - прохідний бар'єр був підвищений з 3% до 5% і в вибори ввели мажоритарну складову. В цілому виборча кампанія 2012 року вийшла прісною і передбачуваною: політичні кити, не мудруючи лукаво, по сотому колу пустили всіма комунікаційними каналами свою улюблену риторику.
Фаворит перегонів, згідно з соцопитуваннями та екзит-полами, - Партія регіонів: за різними даними, вона набирає від 27% до 31% за партійними списками. Для партії, яка перебуває при владі, третина голосів виборців - це дуже непоганий результат (правда, явка була недостатньо високою, щоб отриманими відсотками можна було пишатися). Регіонали спробували вибудувати виборчу кампанію на поєднанні конструктиву і деструктиву. В якості конструктиву, а значить і позитиву, пропонувалося звернути увагу на економічну стабільність, яка неминуче зміниться "покращенням". У мінорних тонах згадувалися "помаранчеві", які привели країну до "руїни". Все це могло б бути дуже ефективним, якби не два "але": по-перше, у людей є серйозні сумніви в тому, що все дійсно "покращено", по-друге, абсолютно незрозуміло, з якими такими "помаранчевими" продовжує боротися влада. Начебто вона їх вже давно нейтралізувала.
Опозиція, незважаючи на запевнення, що вона йде з Партією регіонів врівень або навіть випереджає її, за даними екзит-полів, відстала досить істотно: їй пророкують від 23% до 25% голосів виборців. І цей результат, у принципі, був передбачуваний. У своєму бажанні не втратити жодного голосу ще рік тому опозиція вирішила стати об'єднаною, і це виявився саме той випадок, коли добрими намірами вистелена дорога до пекла. Здавалося б, яке благодатне поле для нарощування рейтингу! Влада провалює реформи одну за однією і демонструє явну кризу ідей (чого вартий один закон про мови, покликаний не регулювати якусь сферу, а дати чіткий посил виборцю), президент постійно плутає слова, а прем'єр-міністр претендує на іронічне звання кращого лінгвіста початку тисячоліття... Достатньо бути конструктивнішими, прозорішими, чеснішими, загалом - кращими і зрозумілішими (що і має робити опозиція), і люди потягнуться до такої політичної сили. Тим більше, опозиціонерам це все зробити набагато легше, ніж владі, тому що на опозиції не лежить ніякої реальної відповідальності за події в країні.
Але ні, не склалося. Об'єднана опозиція "Батьківщина" загрузла в скандалах з поділом місць у списку, запропонувала виборцю дуже загальну риторику, буквально зациклившись на "Юлі-волю!", і жодного конкретного конструктивного посилу, неодноразово залишала поле бою, оголосивши це своєю проміжної перемогою, жодного разу не змогла мобілізувати скільки-небудь значущу кількість людей на свої акції і так далі... Вся її агітація будувалася на деструктиві: "Мі їх зупинимо!" - напевно єдиний пункт "передвиборчої програми" опозиції, відомий широкому виборцю. Як результат - рейтинг об'єднаної опозиції не просто не являє собою суми рейтингів "Батьківщини" і "Фронту змін", він ще й падає. Звичайно, зіграв свою роль у цьому і ще один чинник. Це Юлія Тимошенко зі своєю харизмою могла безперестанку працювати на рейтинг партії просто своєю особистістю. Яценюк, Турчинов і Гриценко навіть разом узяті не здатні на такий вплив на електорат, як одна Юлія Володимирівна.
Мабуть, одна з несподіванок цієї виборчої кампанії - ривок, який зробила партія Віталія Кличка: за даними екзит-полів, "УДАР" гарантовано займає третє місце, випереджаючи комуністів, а за кілька тижнів до виборів він навіть претендував на друге. Пояснити успіх політпроекту Кличко якимись логічними умовиводами складно: він не пропонує нічого що якісно відрізняється від меседжів опонентів, він не може похвалитися якимось досвідом або успіхами на ниві державної діяльності, врешті-решт, він погано і нескладно говорить, вживаючи загальні і явно завчені фрази. Вибір у бюлетені партії Кличка був не раціональним, а емоційним, а його електоральний успіх відображає попит у суспільстві на мрію і нові обличчя. Незважаючи на те, що ще свіжа в пам'яті феєрична кар'єра Сергія Тігіпка, хрестовий похід якого за реформами на ділі виявився походом за посадою, люди продовжують вірити, що ті, хто відхрещується і від влади, і від опозиції, дійсно хочуть і зможуть щось змінити. Якщо Кличко виправдає ці надії, він увійде в історію України не лише як великий спортсмен, але і як державний діяч, що переломив сумне протягом історії. Однак поки аналітики схильні бачити саме в його списку найбільшу кількість потенційних "тушок". Час покаже.
Після підвищення прохідного бар'єру до 5% багато хто припускав, що парламент нового скликання вперше може опинитися без представників "лівих". Зараз очевидно, що це не так: Компартія набирає близько 12% голосів і проходить до Ради. Комуністи провели, мабуть, свою найвдалішу кампанію за останні роки. Їх перевірені часом гасла про буржуїв і "фабрики - робочим, землю - селянам" прості, зрозумілі виборцям і викликають тиху ностальгію. Сучасні комуністи вельми далекі від класичної "лівої" ідеології, в парламенті активно співпрацюють з начебто чужими їм регіоналами, а деяких з них сміливо можна зарахувати до тих самих "буржуїв". Але гасла настільки привабливі у своїй простоті, що цей дисонанс між декларованим і реальністю не викликає відторгнення в електорату.
Головна сенсація виборів - феноменальний результат "Свободи". Ще кілька місяців тому вона балансувала на межі прохідного бар'єру, але в результаті, згідно з екзит-полами, набирає 11-12% голосів! Це означає, що традиційно не зрозуміла на Сході і ментально близька, а тому улюблена Заходом України, "Свобода" достукалася до виборців всієї країни - тільки на половині території такого результату не зробиш. Чим це можна пояснити? По-перше, "Свобода" залишилася єдиною "ідеологічною" партією в сучасній українській політиці, а по-друге, вона при цьому досить радикальна у своїх судженнях. Можливо, голосуючи за "Свободу", виборець демонструє свою втому від демагогії політичних китів і бачить у ній ту саму третю силу, яка стане альтернативою і Партії регіонів, і "Батьківщині". Однозначно "Свобода" проведе до парламенту ще і мажоритаріїв. Є впевненість, що представники цієї політ сили дещо струснуть Верховну Раду і привнесуть до її роботи живого запалу.
Партія Наталії Королевської "Україна - вперед!" рік тому почала "за здравие", а закінчила "за упокій". Хоч вона й намагалася позиціонувати себе як опозиція чинної влади, тільки лінивий не говорив, що це спойлерний проект Партії регіонів, спонсорований з Банкової. До парламенту сила Королівської не проходить - не допомогли ні Шевченко, ні Ступка. Однак цілком можливо, що її особисто за витрачені зусилля і занапащену репутацію обдарують якоюсь посадою.
Боротьба партій у Харківській області в цілому була відображенням змагання на всеукраїнському рівні з тією тільки різницею, що об'єднаній опозиції було зовсім важко. Вже в дуже складних і невиграшних умовах вона була спочатку: і позиції Партії регіонів в області дуже сильні у всіх сенсах, і лідер місцевих опозиціонерів керував ними дистанційно і більше був зайнятий особистими проблемами, ніж громадськими.
Боротьба мажоритаріїв теж у значній мірі була схожа на гру в одні ворота. Регіонали висунули в основному відомих людей, а невідомих "варягів" протягом року всюди водив за собою мер, і будь-яка людина, яка хоч зрідка вмикає телевізор, ризикувала стати зомбуваною маніакально повторюваними прізвищами кандидатів. Реклама деяких з них була настільки нав'язливою, що, схоже, почала грати не на рейтинг, а на антирейтинг. За даними екзит-полів, регіонали гарантовано перемагають у 12-ти з 14-ти округів Харківської області. За двома іншими є питання: інтрига Кірш або Бережна, Балута або Писаренко була очікуваною. Зараз у кожному з таборів твердять, що саме їхній представник виграв боротьбу з мінімальним відривом, а це означає, що кандидати дійсно йдуть ніздря в ніздрю. Яким би не був остаточний результат, уже зараз можна сказати, що він буде перемогою для опозиції і провалом для влади. Перемогою - тому що змагатися на рівних у очевидно нерівних умовах може далеко не кожен. Провалом - тому що з використанням таких значних ресурсів (і тимчасових, і фінансових, і адміністративних) можна було зробити кандидатів стовідсотковими фаворитами, питання лише в доборі методів для цього. У підсумку якщо Бережна та Писаренко все ж переможуть, легітимність їх обрання все одно залишиться сумнівною, і опозиція, що логічно, буде постійно про це нагадувати. Решта прогнозованих інтриг мажоритарних виборів, схоже, виявилися дутими: Денисенко впевнено випереджає Салигіна, Шенцев - Гавриша, а Святаш залишає Александровську навіть не на другому, а на третьому місці.
Яким буде новий парламент? Поки що сказати складно. Наразі зрозуміло одне: навіть об'єднавшись з комуністами, виключно на результатах виборів Партія регіонів не набере не те що конституційної, але навіть простої більшості. Всі опозиційні сили разом узяті - теж. Але є ще самовисуванці, які неминуче приєднаються до якоїсь фракції, інакше їх перебування в парламенті буде взагалі марним і нікому не потрібним, та й практику "тушкування" ніхто не відміняв. Тенденції сучасного політичного життя вказують на те, що Партія регіонів знайде важелі для формування більшості. Якщо так і станеться, то парламент VII скликання буде ще більш ручним, ніж попередні, і перетвориться просто на орган, який за командою "освячує" ініціативи уряду й президента.
З подій минулого тижня, що безпосередньо не відносяться до виборів, хотілося б згадати дві: відмову Італії в екстрадиції екс-губернатора Арсена Авакова та звільнення Олександра Бандурки з посади ректора університету внутрішніх справ.
Отже, четвер був украй неприємним днем для українських правоохоронних органів: стало відомо, що Римський апеляційний суд прийняв рішення не задовольняти прохання Генпрокуратури України і не екстрадувати Авакова в країну. Італійське правосуддя не знайшло в пред'явлених головному харківському опозиціонеру звинуваченнях складу злочину, а представники Генпрокуратури, за словами Авакова, на засідання навіть не з'явилися. У Арсена Борисовича тепер є ще один, цього разу - цілком вагомий привід поміркувати про вибірковість українського правосуддя та політичні переслідування, що він і робить. Влада поки що відмовчується.
Нагадаємо, Авакова звинувачують у перевищенні службових повноважень під час перебування його губернатором: йдеться про підписання документів, що стосуються землі. Ще на початку року Арсен Борисович був оголошений у міжнародний розшук, навесні - затриманий в Італії, Україна відразу попросила про екстрадицію і майже за півроку отримала відмову. Якби Арсен Аваков не брав участі в політичному житті країни, ситуація була б вичерпана: з великою часткою ймовірності можна було б стверджувати, що в Україні екс-губернатора не побачили б більше ніколи. Але Аваков балотується в депутати та займає високе місце в списку "Батьківщини". Навіть якщо об'єднана опозиція отримає на виборах найгірший із прогнозованих їй результатів, Аваков до парламенту все одно 100% пройде, а значить, отримає недоторканність.
Багато говорилося про те, що для того щоб стати недоторканним, Авакову треба особисто прийняти присягу, тобто прилетіти в Україну, де його можуть заарештувати безпосередньо в "Борисполі". У день виборів Арсен Борисович заявив, що недоторканність депутат отримує не з моменту складення присяги, а з того часу, коли виборчком офіційно визнає його обраним, тому дуже скоро він має намір повернутися до країни. Дійсно, є відповідне рішення Конституційного суду, яке гарантує Авакову недоторканність, як тільки його визнають обраним депутатом. Далі, щоправда, є варіанти. Справа в тому, що Верховна Рада може зняти з депутата недоторканність або ж дати згоду на його затримання чи арешт. Чисто теоретично в новому парламенті в Арсена Борисовича буде повно недоброзичливців з числа політичних антагоністів, і тут уже все залежить від його вміння домовлятися. Складно сказати, що може запропонувати Аваков в обмін на свою свободу і спокій: навряд чи це гроші, швидше - політична лояльність, можливо - примикання до фракції регіоналів у парламенті (у тому, що робота нової Ради розпочнеться з міграції "тушок", мало хто сумнівається). Зрештою, ще один парламентський багнет зайвим бути не може. Ясно одне: якщо питання про зняття недоторканності з Авакова за умови відкритого кримінального провадження підніматися не буде, це означає, що рішення його не чіпати було прийняте на найвищому рівні. Просто так, від доброти душевної, таких рішень не приймають.
Тоді ж, у четвер, стало відомо, що в Харківському університеті внутрішніх справ - новий ректор. На зміну Олександру Бандурці, який заснував і очолював ВНЗ 20 років, прийшов Сергій Гусаров. Представляв нового керівника вишу особисто профільний міністр, який сказав Бандурці багато приємних слів і зазначив, що його нова посада - радник ректора ХНУВС.
Олександр Бандурка для Харкова - практично людина-легенда. Більше 50 років він працює в структурі правоохоронних органів і колись навіть очолював Міністерство внутрішніх справ УРСР. Сергій Гусаров - теж відома людина: він віддав МВС кілька десятків років, пік його кар'єри - посада першого заступника міністра - начальника штабу, яку він займав у 2003 - 2005 роках.
Офіційна версія звільнення Бандурки - за власним бажанням. Можливо, так і є - Олександру Марковичу вже 75 років. Однак у те, що настільки діяльна людина, що бере або намагається брати активну участь у громадському та політичному житті країни, пішла сама, віриться насилу. Чому було прийняте рішення про зміну ректора, сказати складно. Гусаров - чинний депутат Верховної Ради, але до парламенту наступного скликання він не балотувався: місцева партійна організація його кандидатуру висувала, але з'їзд не затвердив. Ще тоді Михайло Добкін анонсував роботу Гусарова на керівній посаді в одному з вишів МВС. Ясна річ, що ніхто з керівництва регіоналів не хоче ображати ще молодого і потенційно корисного Гусарова, тому його потрібно було працевлаштувати - і його працевлаштували. А ера Олександра Бандурки, схоже, добігає кінця. Подейкують, що він, чотири рази депутат Верховної Ради, хотів балотуватися і зараз, але ця ініціатива не знайшла розуміння і підтримки у партійної верхівки. Схоже, він просто перестав бути настільки потрібним, та й партійна еліта України в цілому демонструє тенденцію до омолодження. З одного боку, це природний і логічний процес, але з іншого - такі професіонали своєї справи, як Олександр Бандурка, ніколи не бувають зайвими.