Анонімні дзвінки про мінування великих об'єктів з масовим скупченням людей. Навряд чи їх можна назвати основною подією тижня: черговий мордобій у парламенті, судомне підтягування хвостів перед Євро, травневе літо, що раптово закінчилося, однозначно притягують більше уваги. Однак ці мінування - вже не події, а, схоже, тенденція.
Ось так повсюдно це почалося після серії вибухів у Дніпропетровську. 11 травня надійшло повідомлення про замінування харківського вокзалу. Якого саме, той, хто телефонував, не уточнив, тому з кількох залізничних станцій евакуювали 300 осіб. За кілька днів під удар потрапив аеропорт: залишити аеровокзал були змушені теж 300 осіб. Минулого тижня бомбу шукали на станції метро "Історичний музей". Хоча закривали лише одну станцію і лише на 40 хвилин, НП дещо дестабілізувало роботу транспортного вузла в цілому. Евакуювали 800 осіб, скільки ще людей зазнали незручності - сказати складно. У п'ятницю вибухотехніки виїжджали на "Турбоатом". З будівлі адміністративного корпусу заводу вивели кілька сотень співробітників. У жодному з випадків вибухового пристрою не знайшли. Тих, хто телефонує ловлять, причому досить швидко - протягом дня-двох. Їх начебто нічого не об'єднує: вокзал "мінував" підліток, аеропорт – хлопець, який переживає сварку з дівчиною, метро - 65-річний дідусь. Ніякої трагедії не сталося, але, тим не менш, загальне тло роздратування і деякого занепокоєння ці випадки створюють. Так що відбувається, чому і навіщо?
Основні версії, які висувають, намагаючись пояснити такі псведотеракти, - політична і "силова". У нашій країні, виснаженій політичним протистоянням у формі безперервного словесного потоку, звичайно, домінує версія політична. В інтернеті - на форумах, у соцмережах - багато написано про те, що хвиля дзвінків організована владою і покликана як мінімум відвернути від чогось, як максимум - увести в країні надзвичайний стан і провести, наприклад, дострокові вибори. Ця версія насправді не витримує жодної критики. По-перше, ввести надзвичайний стан не так уже й просто, і для цього потрібні певні приводи (стихійне лихо, масові порушення правопорядку, посягання на територіальну цілісність країни і так далі, всього - шість пунктів). Хибні повідомлення про бомби до переліку таких приводів не входять. По-друге, провести дострокові вибори ніяк не вийде, тому що на час надзвичайного стану вводиться законодавча заборона на розпуск Верховної Ради. По-третє, абсолютно незрозуміло, навіщо владі зараз ті важелі впливу, які вона отримає в разі введення НС. Призупинення діяльності партій та громадських організацій, заборона на проведення зборів, демонстрацій і мітингів? З якого дива їх забороняти, якщо і зараз, коли вони дозволені, ніхто особливо не збирається?.. Навіщо блокувати роботу партій, які - це очевидно - не в змозі підняти народ? По-четверте, іміджеві втрати від введення цього самого НС будуть на порядок вагомішимі, ніж якісь ефемерні, ніким, до речі, конкретно не описані, виграші. Наша влада при виборі будь-яких рішень, звичайно, не відрізняється особливою витонченістю та елегантністю, але самогубцем її теж назвати не можна. Євро-2012 ніхто не відміняв. Яке надзвичайний стан, якщо чемпіонат повинен початися за два тижні?
Скоріше, напрошується зворотне пояснення: хтось свідомо намагається дестабілізувати і "розгойдати" ситуацію, щоб викликати невдоволення людей. Так, нічого не сталося, але якесь занепокоєння, а головне - роздратування таки є. Так, влада начебто безпосередньо в цьому не винна, але вона ж повинна захищати, працювати на випередження й оберігати спокій громадян. Так, усі мінування – несправжні, але їх багато, і раптом усе це робиться для того, щоб притупити і розсіяти увагу перед самим терактом?..
"Силова" версія традиційно згадується при описі подій, аналогічних до харківських, - наприклад, навесні минулого року Росію накрила серія повідомлень про мінування вишів: за кілька днів надійшли десятки таких сигналів. Суть цієї версії - подібні випадки організовують спецслужби, щоб змоделювати ситуацію і роботу різних відомств у разі якихось НП і поспостерігати за реакцією населення на такі виклики. В контексті харківських подій "силове" пояснення не лунало. Воно й зрозуміло: в кінці кінців, можна провести звичайні навчання або нехай і змоделювати ситуацію, але не кілька підряд. Плюс зараз, напередодні Євро, шкоди від таких дій буде все ж таки більше, ніж користі.
Навряд чи дзвінки про мінування організовують якісь агресивно настроєні угруповання. Найімовірніше, вони перебувають під гласним чи негласним контролем спецслужб, і якщо б провокаторами були саме вони, СБУ б уже це присікла. Як видно, діють прості одинаки. Люди з комплексом Герострата, або зневірені, або зі специфічним почуттям гумору, або не здатні оцінити наслідки своїх дій, або ті, хто думає "він зміг - і я зможу". Чому зараз? Незрозуміло. Може, тому що весна, а може - тому що Євро. Напруга буквально висить у повітрі, а слова про забезпечення безпеки під час чемпіонату на всіх рівнях повторюють як мантру.
Все повинно пройти нормально, на це кинуті грандіозні сили. У зв'язку з цим виникає питання. Що буде, якщо чемпіонат розпочнеться, а дзвінки про замінування - не припиняться? Є ймовірність, що введуть заборону на оприлюднення подібної інформації - про мінування. Щоб не розбурхувати, не сіяти паніку й берегти репутацію. Правда, у вік інтернету дуже непросто приховати подію, яка торкнулося сотень людей. У результаті, спробувавши щось промовчати, цілком можна заслужити клеймо тоталітарного режиму, а абстрактну бомбу, якої не було, в інтернеті прирівняють до Чорнобильської катастрофи. Можливо, будуть дійсно зроблені безпрецедентні заходи безпеки, які дозволять ігнорувати подібні дзвінки. Як би там не було, останнім часом складається відчуття, що чемпіонат не буде спокійним.
Там, де раніше на площі Конституції височів монумент на честь проголошення радянської влади в Україні, - вже пусте місце, але суперечки з приводу законності його знесення все ще ведуться. Нагадаємо, цей пам'ятник більшовикам-героям Громадянської війни відкрили в 1975 році. Рік тому було схвалене рішення прибрати монумент з площі і перенести його в район ХТЗ. Логічно, що ця ініціатива не знайшла підтримки і розуміння у комуністів. Компартія збирала підписи, волала до совісті градоначальників, таврувала ганьбою тих, хто забуває своє минуле... Минулого тижня виявилося, що на ниві цієї ідейної боротьби є й цілком конкретні перемоги. Народний депутат від КПУ, харків'янка Алла Александровська розповіла, що ще 15 березня Апеляційний адміністративний суд Києва визнав демонтаж монумента незаконним. За словами Александровської, більше року тому вона звернулася до Окружного адміністративного суду Києва з позовом про визнання незаконним рішення Міністерства культури про демонтаж і перенесення пам'ятника. Позов не задовольнили. Тоді Александровська подала апеляцію, і суд наступної інстанції прийняв рішення на її користь. Однак попереду - розгляд справи у Вищому адміністративному суді в Києві, тому що КП "Харківзеленбуд", яке підключилося до процесу на стадії апеляції і спільно з Міністерством культури стало співвідповідачем, подало касацію.
В єдиному державному реєстрі судових рішень є те, про яке говорить Алла Олександрівна. У ньому сказано, що суд першої інстанції керувався тим, що рішення про перенесення пам'ятника не порушує прав позивача і в цілому було прийняте харківською владою в рамках своїх повноважень. Однак апеляційний суд не погодився з таким висновком, оскільки стаття 22 закону "Про охорону культурної спадщини" забороняє переносити чи демонтувати пам'ятки місцевого значення, крім тих випадків, коли їх неможливо зберегти на колишньому місці. Ніяких доказів того, що монумент справді не можна було залишити там, де він стояв, суду не надали, тому було прийняте рішення апеляцію позивача задовольнити, а дозвіл Мінкультури на знесення пам'ятника визнати незаконним.
Однак попереду - касація. закону "Про охорону культурної спадщини" дійсно забороняє зносити або переносити "пам'ятки", однак у цього закону сказано, що пам'яткою в даному документі називається "об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України". Проте в цьому самому розміщеному на сайті Мінкультури, монумент на честь проголошення радянської влади в Україні не фігурує. Так що яке рішення прийме Вищий адмінсуд, спрогнозувати досить складно. І, звичайно ж, залишається питання, а що буде, якщо суд визнає правоту Александровської? Пам'ятник повернуть на колишнє місце? Як це можна буде пояснити широкій громадськості і при цьому, так би мовити, зберегти обличчя? Адже рішення приймалося не тільки місцевою владою, а й санкціонувалося на рівні міністерства. Загалом, ситуація може виявитися дуже неприємною.
І останнє, про що хотілося б згадати, - це ситуація у Верховній Раді, завдяки якій Україна прославилася на весь світ. Це була бійка - вже традиційна і в принципі єдина подія, яка дозволяє рідному парламенту потрапити до "Euronews". У четвер ввечері розгляд депутатами питання мовної політики закінчилося мордобоєм. Комусь порвали сорочку, когось укусили за палець, а когось відвезли на "швидкій" і навіть прооперували. У п'ятницю парламент працювати так і не почав, бо трибуну заблокували з самого ранку. Спікер Володимир Литвин виступив з приголомшливою ініціативою розпустити Раду і провести дострокові вибори (місяця на півтора раніше, ніж заплановані). Ініціативу не підтримали, трибуну не розблокували, мовне питання не вирішили.
У той час, коли почалася бійка, депутати обговорювали і збиралися ставити на голосування два законопроекти: № 9073 "Про засади державної мовної політики" і № 9714-1 "Про внесення змін до закону "Про дошкільну освіту". Автори обох документів - представники Партії регіонів. Другий із законопроектів є скоріше супутнім - він пропонує надавати батькам право обирати мову навчання дошкільнят. А ось перший, "Про основи державної мовної політики", претендує на революційність: документ пропонує використання на території України у всіх сферах життя - починаючи від видачі паспортів і закінчуючи засіданнями Верховної Ради - регіональних мов на рівні з державною. До таких регіональних автори закону відносять 19 мов (російська, болгарська, угорська, ідиш, кримськотатарська, румунська і т.д.), а статус регіональної мова отримує, якщо більше 10% населення якої адміністративної території є його носіями. Примітно, що профільний комітет та Головне науково-експертне управління парламенту не залишили від цього законопроекту каменю на камені і рекомендували відправити його на доопрацювання. Основні концептуальні зауваження - мова в документі розглядається не як етнонаціональна, а як територіальна ознака, при цьому російській мові відводиться особливе місце серед регіональних. Є й інші питання. Наприклад, носії мови, як правило, живуть як живеться, а не виходячи з адміністративно-територіального поділу України, тому не зовсім зрозуміло, як місцеві органи влади будуть рахувати ці самі 10% населення, щоб надати мові статус регіональної. Точніше, як вони будуть рахувати, якраз зрозуміло, але наскільки це буде відображати реальне розселення якогось етносу - питання. Яким чином у регіонах, де є якась регіональна мова, перевести всі сфери життя на двомовність і де на це знайти кошти, теж зовсім незрозуміло. І так далі.
Ось за такий ось законопроект билися депутати. Зрозуміло, що питання мови - це спекулятивне популістське передвиборче питання. Зрозуміло, який сигнал хочуть дати регіонали своєму російськомовному виборцю з півдня і сходу України, бажаючи прийняти цей закон. Але чому тоді не розробити якийсь менш одіозний, а головне - більш реалізований документ, до якого не буде питань хоча б у штатних парламентських юристів? Логічно, що опозиція проти такого непрацюючого закону, і зрозуміло, який сигнал вона хоче дати своєму виборцю з заходу України, мало не кров'ю захищаючи свою думку. Але чому тоді конструктивної критики законопроекту (ні, не для колег з парламенту, звичайно, - а просто для громадськості) не чутно зовсім? І ще зрозуміло, що так званий парламентаризм в Україні, схоже, вичерпав і дискредитував себе остаточно. Проштовхування опрацьованим документа і "бійка за закони", тому що іншого способу ведення діалогу не знайшлося, - тому свідчення.