У понеділок, 21 березня, працівники Харківського приладобудівного заводу ім. Шевченка провели акцію протесту. Їх головна вимога - погасити борги із зарплати. Заводчани перекрили частину вулиці, на якій розташоване підприємство, на час паралізувавши рух автотранспорту і трамваїв. У мітингу брало участь близько 1000 осіб. Губернатор Михайло Добкін у той же день заявив, що директор заводу Андрій Тимчук буде звільнений, а в цілому охарактеризував ситуацію так: "Підприємство не змогло виховати гідного керівника, розбазарило технічну документацію і не знайшло своєї ніші в сучасних умовах". На наступний день пікет повторився, щоправда, вже з меншою кількістю учасників і без перекриття вулиці.
У вівторок губернатор провів зустріч з десятьма представниками підприємства. Після наради стало відомо, що борги із зарплати на заводі будуть погашені за рахунок кредитних коштів. Окрім того, за словами Добкіна, на підприємстві створять постійно діючу робочу групу, яка буде контактувати з керівництвом облдержадміністрації для вирішення проблем заводу. Пакет замовлень, що дозволяє заводу утриматися на плаву, сформують за допомогою "Турбоатому" і "Хартрону", а також інших компаній. У середу губернатор обговорив проблеми заводу ім.Шевченка з віце-прем'єром Андрієм Клюєвим і заручився його підтримкою, а в четвер стало відомо, що домовленість про кредит досягнута і, можливо, у вівторок на завод надійдуть гроші.
Очевидно, що якісь кроки робляться, однак чи приведуть вони до оздоровлення ситуації на підприємстві? Скоріше ні, ніж так. І причини цього характерні для багатьох великих підприємств пострадянського простору. Головну з них озвучив губернатор - завод так і не знайшов свого місця в сучасних умовах. Радянські економічні зв'язки зруйнувалися, нові не напрацьовані. До цього можна додати технічну відсталість - неминучий наслідок відсутності серйозних замовлень. Звичайно, останнє твердження може виглядати суперечливим. Однак на заводі, який колись будував складні системи управління для електростанцій, зараз пропонується налагодити "часткове виробництво" електронних книг. Рівень падіння технологічних і наукових можливостей очевидний. Тому пошук замовлень, про який говорили учасники наради у губернатора, може ні до чого не призвести. Адже, по суті, завод ім.Шевченка не може запропонувати замовникові нічого, окрім технологій двадцятирічної давності і застарілого обладнання. Звичайно, залишається персонал, однак навряд чи українські робітники зможуть конкурувати, наприклад, з китайськими, які згодні працювати за менші гроші. Та й інвестиційний клімат у Китаї відрізняється від українського, тому в питанні, де розмістити замовлення, вибір у всьому світі все частіше робиться на користь Китаю.
Загалом, перспективи заводу ім.Шевченка неблискучі. Тим не менш, чиновники всіма силами намагаються утримати вмираюче підприємство на плаву. Питання "навіщо?" не таке уже дивне, яким здається на перший погляд. Звичайно, завдання державних чиновників - зберегти робочі місця і не допустити соціального вибуху. Але якою ціною? За словами Михайла Добкіна, держава щомісяця витрачає по 3 млн.грн. на виплату зарплати на заводі, який нічого не виробляє. Звичайно, якщо підприємство державне, то держава повинна нести відповідальність за найнятих працівників. З іншого боку, якщо держава за багато років не змогла довести завод до ладу, то, можливо, варто від заводу відмовитися, продавши його тому, хто зуміє стабілізувати ситуацію? Або зовсім закрити підприємство: це буде непросте рішення, проте воно дозволить, принаймні, заощадити бюджетні кошти, які потрібні в інших місцях. Свого часу Маргарет Тетчер закрила державні вугільні шахти, які були нерентабельними. Це викликало шквал протестів у Великобританії, але в кінцевому підсумку, після впровадження нових підходів до питань соціального забезпечення, протести зійшли нанівець, і час підтвердив правильність цього рішення.
Для втілення в життя непопулярних рішень потрібна політична воля і продумана соціальна політика, яка з часом нівелює негативні наслідки масових скорочень (наприклад, у тій же Великобританії держава стимулювала професійну перепідготовку звільнених людей на більш затребувані спеціальності). Якщо з політичною волею у нинішньої влади проблем немає, то продумана соціальна політика існує тільки в проектах.
До речі, минулого тижня від одного такого проекту держава відмовилася до кращих часів. У четвер, 24 березня, прем'єр-міністр Микола Азаров заявив, що Кабінет міністрів відклав проведення пенсійної реформи, оскільки уряд хоче отримати підтримку суспільства в цьому питанні. Прем'єр озвучив ще одну причину такого рішення влади: від кредитів Міжнародного валютного фонду України вже залежить не так, як минулого року, а це означає, що вимога МВФ про проведення пенсійної реформи може стати предметом торгу, і взагалі, у разі чого - від кредитів МВФ можна буде відмовитися.
Причина, пов'язана з МВФ, не виглядає переконливою: врешті-решт, незалежно від того, чого хоче МВФ, пенсійний фонд Україна - банкрут, і держава просто не тягне діючу пенсійну систему.
А от пошук урядом консенсусу з суспільством - причина набагато суттєвіша. Відклавши пенсійну реформу, Кабмін фактично розписався у невмінні довести до громадськості причини своїх кроків. Так, можна констатувати, що інформаційну війну за пенсійну реформу уряд програв. І не просто програв, а відмовився від проведення найважливішої державної реформи на догоду політичній доцільності. Можливо, пенсійна реформа, запланована владою, була далека від досконалості, і багато її тез піддавалися цілком справедливій критиці. Однак навряд чи це можна вважати приводом не реформувати галузь. Відклавши реформування пенсійної системи, уряд Азарова почав скочуватися до того стилю управління, за який саме критикував попередників і який позначається словом "популізм". Цілком можливо, що з наближенням парламентських виборів реформистський запал влади буде все більше згасати.
Втім, можливо, уряд від своїх планів не відмовився. Реформа буде проводитися "тихо" - шляхом поступового внесення змін до законів і підзаконнхи актів або шляхом прийняття "завуальованих" законів. Тим більше, уряд Азарова схильний до підкилимної гри: досить згадати спробу обнулити систему соціального забезпечення, "заховавши" цей крок у законопроект, який не має до цього відношення.
З одного боку, це дозволить знизити градус суспільних настроїв: зібрати черговий "майдан" з приводу незначної зміни законодавства буде непросто. З іншого боку, така "розмазана" у часі реформа загрожує перетворитися в набір спорадичних заходів, за якими загубиться будь-яка системність, оскільки багато норм будуть прийматися на догоду політичній кон'юнктурі і з оглядкою на громадську думку.
А поки уряд продовжує пожинати плоди своїх попередніх кроків. У п'ятницю, 25 березня, харківські підприємці мітингували проти урядових реформ. Пікет був приурочений до закінчення всеукраїнської акції протесту "Автомайдан", яка завершилася в Києві. У ній взяли участь близько п'яти тисяч осіб. У Харкові кількість протестуючих була набагато скромнішою - всього близько трьохсот. Це при тому, що, за словами керівника профспілки підприємців Харкова Олександра Шармара, було роздано близько 30 тисяч запрошень взяти участь у мітингу. Тобто проти дій уряду "проголосував ногами" тільки кожен сотий підприємець. Навряд чи це можна розцінювати як те, що підприємці здебільшого в захваті від Кабміну. Швидше, це говорить про те, що протестний ресурс на даний момент вичерпано: "підприємницький майдан" став піком протестів, а критична маса невдоволення для наступної хвилі ще не набралася.
Крім того, позначається політична безвекторність акцій. Протестуючі вимагали відставки уряду Азарова, але ці вимоги навряд чи можна назвати політичними, оскільки Кабміну ставлять в провину цілком конкретні речі, не акцентуючи уваги на спільному підході до реформування економіки. Крім того, учасники акції не пропонують жодної альтернативи діючій владі.
Якщо під час "підприємницького майдану" такий підхід був, загалом-то, виправданий, оскільки припиняв спроби опозиціонерів, насамперед, БЮТівців, попіаритися на ситуації, то з часом той факт, що підприємці навіть не роблять спроб оформитися в якусь політичну силу, здається дивним. Кардинально впливати на ситуацію малий бізнес зможе тільки через політичне представництво. Цілком очевидно, що існуюча опозиція таке представництво не забезпечить - у силу низького рівня довіри до її лідерів, які вже були при владі. Але також очевидно, що протестні пориви, не оформлені політичні вимоги, так і залишаться на рівні "майданів", хоча можуть і повинні бути виражені участю в прийнятті державних рішень, що стосуються малого і середнього бізнесу. Це можливо тільки в тому випадку, якщо підприємці будуть представлені у виборних органах, а це значить - їм таки доведеться зайнятися політикою. Звичайно, якщо вони не хочуть продовжувати спілкуватися з владою за допомогою транспарантів і мегафонів.