Оглядачі, журналісти, політологи і політики вже давно вважають ідентичними поняття "Партія регіонів" і "влада". І це зрозуміло - ще жодного разу за всю історію України жодна політична сила не отримувала такої всеосяжної влади, а головне - жодного разу настільки масштабно цією владою не користувалася.
За останній рік Партія регіонів (ПР) з партії в загальноприйнятому розумінні цього слова перетворилася на по суті державний інститут. Це може подобатися, може не подобатися, але це факт, з якого потрібно виходити в оцінці того, що відбувається з партією, владою і країною в цілому. Україна має всі шанси перетворитися на державу з домінуючою партією. Така модель державного устрою існувала в Японії (Ліберально-демократична партія Японії перебувала при владі з невеликою перервою з 1955-го до 2009-го року, тобто більше 50-ти років), Індії (Індійський національний конгрес існує з 1885 року, і практично весь час з моменту здобуття Індією незалежності він перебував при владі, а зараз як і раніше залишається найчисленнішою партією у країні) і Росії ("Єдина Росія", утворена 2001-го року, має стійку більшість у Думі і, найімовірніше, в найближчі роки не здасть своїх позицій). Саме шлях "Єдиної Росії", схоже, повторює Партія регіонів.
Тут варто обмовитися, що політичний устрій з домінуючою партією - це не те ж саме, що однопартійна система (СРСР, Куба, Китай). Домінуюче положення однієї партії не означає відсутності опозиції і не виключає можливості втрати домінуючого становища шляхом демократичних процедур, тобто виборів. У відомому сенсі політичний устрій з домінуючою партією є частиною суспільного договору. Так що говорити про наступ на демократію, як це робить українська опозиція у зв'язку з тотальним домінуванням представників регіоналів у владі, не варто.
Визнавши, що Партія регіонів стає класичною домінуючою партією, зрощуючись з управлінським апаратом, потребує думки про те, що зміна влади можлива шляхом приходу до влади існуючої опозиції або появи якихось нових політичних проектів. Опозиції в Україні, по суті, не існує. Та група політиків, яка іменує себе опозицією, не користується суттєвою підтримкою виборців хоча б тому, що ці люди вже були при владі, і за той час, який займали владні кабінети, країна не зробила якісного ривка в ключових для суспільства напрямах. Окрім того, українська "опозиція" виснажена фінансово, дезорганізована і не має жодних виразних мессаджей для суспільства. Що до нових політичних проектів, то в нинішніх умовах, коли більшість ЗМІ і вся владна вертикаль знаходяться в руках однієї політичної сили, поява нових облич в українській політиці практично неможлива.
Як же тоді має відбуватися неминуче оновлення влади? Звідки візьмуться нові ідеї, лідери, якщо їх немає в опозиції і вони майже стовідсотково не з'являться поза існуючого політичного контексту? Відповідь очевидна: все це має з'явитися в правлячій партії. Це тим більш логічно, тому що якщо визнати, що Партія регіонів - це і є влада, то зміна влади можлива шляхом зміни партії. Зараз у Партії регіонів з'явилася реальна можливість закласти основи для майбутніх трансформацій.
Протягом останніх місяців ми спостерігаємо перехід опозиційних депутатів до фракції ПР, поповнення рядів регіоналів представниками місцевих еліт, а головне - перебуваємо напередодні розширення Партії регіонів за рахунок вливання у неї інших політичних проектів. Це вливання, очевидно, почнеться з "Сильної України", можливо, ПР поглине Народну партію Литвина, Соцпартію і ще низку дрібних політичних проектів.
Що це принесе сторонам? Мабуть, найголовніше придбання для тих, хто вливається, - місця в партійному списку регіоналів на майбутніх парламентських виборах або місця у виконавчій владі. Плюс до цього - економія ресурсів на підтримку власних проектів. Для Партії регіонів ці вливання корисні тільки тим, що дозволять збудувати політичну боротьбу за принципом "хто не з нами, той проти нас", що у свою чергу призведе до концентрації ресурсів. Ніяких відчутних електоральних вигод Партія регіонів від таких вливань не отримає. По-перше, тому, що рейтинги потенційних кандидатів на об'єднання коливаються в районі статистичної похибки (окрім хіба що "Сильної України"), а по-друге, тому, що навіть ці рейтинги автоматично до рейтингу ПР не додадуться: загальновідомо, що навіть якщо йдеться про передвиборчі блоки, сукупний рейтинг блоку завжди нижчий, ніж сума рейтингів складових блок партій. А вже в разі розчинення однієї партії в інший рейтинг може і зовсім не змінитися.
Загалом, користь для Партії регіонів від поглинання інших політичних проектів, загалом-то, є, але користь ця навряд чи зможуть вплинути на рейтинг партії влади. Насамперед, тому, що злиття з іншими політичними проектами відбувається шляхом розчинення в Партії регіонів.
Але є й інший шлях, що дозволяє політичним проектам, громадським організаціям і взагалі будь-яким групам громадян влитися у Партію регіонів зі збереженням своєї ідентифікації. Все, що для цього потрібно зробити, - внести зміни до статуту ПР, а саме до розділу 5 - "Організаційна структура", додавши норму про можливість створення партійних груп. Сформулювати це потрібно так, щоб партійні групи існували разом із прийнятою структурою, сформованою за принципом адміністративно-територіального поділу. Тобто наявна структура залишається базовою, а партійні групи лише доповнюють, але не замінюють її.
Для початку про те, що отримають дрібні політичні проекти. По-перше, не розчиняючись у масі регіоналів безслідно, вони зберігають власну вертикаль, хай і в рамках Партії регіонів. По-друге, збереження, нехай і формальної, але автономії, дозволить пояснити виборцям і рядовим партійцям цей крок і зробити вливання відносно безболісним. Оголосити: "Ми йдемо у партію влади, тому що поділяємо її основні принципи" або ж сказати "Ми йдемо в партію влади продовжувати лінію, заявлену нашим політичним проектом, зберігаючи, хай і у видозміненому вигляді, свою структуру" - це різні речі, і сприйняті вони будуть по-різному. Вливання вже не буде сприйматися однозначно як зрада інтересів рядових партійців і виборців. Це дозволить лідерам дрібних партій зберегти обличчя, що особливо важливо, якщо вони вирішать, наприклад, висуватися по "мажоритарці".
Що до партії влади, то при подібному "м'якому" вливання вигод для неї буде навіть більше, ніж для тих, хто вливається. По-перше, і це головне, Партія регіонів перестане бути в очах виборців монолітною структурою, що відстоює інтереси групи осіб або представляє якусь частину України. У партії з'являться формально закріплені течії, які дозволять залучити на свій бік більше прихильників. Наприклад, з приходом "Сильної України" з'явиться ліберально-реформаторське крило, з приходом соціалістів - ліве і т. д. Так, ПР стане стовідсотковою домінуючою партією.
Вже згадані Ліберально-демократична партія Японії та Індійський національний конгрес існували так довго зовсім не тому, що використовували адмінресурс і тиск на виборців, а тому, що постійно вбирали в себе найбільш свіжі політичні течії, швидко реагували на зміни внутрішньополітичної ситуації. У Ліберально-демократичній партії Японії існували й існують десятки, а за деякими оцінками - сотні (!) політичних течій, які при всьому своєму різноманітті поділяли базові партійні цілі: швидке економічне зростання на основі експорту, підвищення внутрішнього попиту, розвиток науки і побудову інформаційного суспільства, а у зовнішній політиці - тісна співпраця із США і посилення впливу Японії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Індійський національний конгрес, навіть переставши бути домінуючою партією, як і раніше залишається найчисленнішою політичною силою і з причини величезної кількість включених до нього течій вважається в Індії не стільки партією, скільки національним рухом. З "Єдиною Росією" ситуація, загалом-то, схожа. Наймолодша з домінуючих партій, "Єдина Росія" вже має власні течії - ліве і праве крила. Що цікаво, представники цих течій не просто активно полемізують між собою, але, що найголовніше, - роблять це публічно.
Ось у цьому, до речі, друга перевага формального визнання течій у Партії регіонів. Воно полягає в тому, що за наявності різних течій усередині однієї партії політичний дискурс з міжпартійного, як це відбувається зараз, перетвориться на внутрішньопартійний. Усі лінії суспільних конфліктів будуть проходити всередині однієї партії. Так, регіоналами буде підхоплена риторика опонентів, яка, очистившись від неминучої у політичній боротьбі демагогії, стане частиною внутріпартійної дискусії. Для виборця це буде серйозним підтвердженням того, що, по-перше, Партія регіонів відкрита для різних думок, а по-друге - хай і не одноголосно, а якоюсь своєю частиною, але все ж виступає за те, що й опозиція. Тільки в порівнянні з опозицією у регіоналів буде величезна перевага: вони як партія влади зможуть звернути підсумки своїх публічних внутрішньопартійних суперечок у конкретні кроки. Опозиція такої можливості позбавлена геть, що дасть регіоналам величезну перевагу в очах виборців.
Так, майже вся опозиція буде поступово видавлюватися з політичного дискурсу. А "конструктивна опозиція", яка може означати реальну небезпеку для регіоналів, просто не з'явиться, тому що вся конструктивна критика буде вирувати всередині партії, а не поза нею. У такій ситуації опозицією зовнішньої залишаться лише відверто маргінальні політичні проекти, які апріорі ніколи не отримають широкої підтримки виборців.
Третю перевагу для Партії регіонів умовно можна назвати ресурсною. Заклопотані політичні проекти прийдуть до ПР з певним багажем: особистим рейтингом лідера, розгалуженою мережею партійних осередків, набором лідерів громадської думки регіонального масштабу, власними медіаресурсами... При простому поглинанні більша частина цих ресурсів просто зникне: новоспечені регіонали, вчорашні лідери самостійних партій, не захочуть витрачати сили і кошти на підтримку структур, що колись допомагали їх партійним організаціям триматися наплаву. Допускати це - верх недалекоглядності. А зберегти багаж влитих проектів найлегше, перевівши ці проекти в окремі групи, а не розчиняючи їх у загальній масі Партії регіонів, оскільки в цьому випадку можна буде здійснювати чіткий облік і контроль придбаних ресурсів.
До того ж у цьому випадку стане абсолютно ясно, хто з нових лідерів для партії більш цінний, оскільки за кожним новознайденим ВІП-партійцем перебуватиме збережена структура, цілком конкретна кількість активістів, офісів і т. д. Те, як усі це буде працювати на благо Партії регіонів, власне, і повинно визначати вагу групи: кількість місць у партійних списках, крісел у виконавчій владі і т.д.
Єдиний мінус для Партії регіонів, яким загрожує формальне визнання внутрішньопартійних течій, полягає в тому, що в цьому випадку доведеться скоректувати принципи управління партією. Для недопущення розколів, переходу внутріпартійної дискусії в конфлікти, що ослабляють партію, і т. д. необхідно управляти процесом жорсткою рукою, не допускаючи того, щоб різновекторність течій призводила до розброду і хитання. Тобто з одного боку партійні течії припускають демократизацію, з іншого - необхідність жорсткого партійного контролю.
Якщо керівники Партії регіонів зможуть дотриматися балансу між плюралізмом і керованістю, партійна схема з формально закріпленими течіями зробить партію гнучкою і практично непотоплюваною. Якщо цей баланс дотриманий не буде, Партія регіонів або розвалиться зсередини під дією внутрішніх конфліктів, або впаде під ударами опозиції, яка в Україні все ж може коли-небудь з'явитися, або не встоїть у результаті чергової оксамитової революції. Але ризикувати все ж, здається, має сенс, адже в природі виживають організми не найбільші, а здатні пристосовуватися. Внутрішньопартійні течії зможуть зробити партію максимально гнучкою, чутливою до суспільних змін, а значить - гарантують довге життя Партії регіонів.
Що ж отримає в цьому випадку суспільство? Суспільство отримає ту саму стабільність, потреба виборців у якій багато в чому зумовила прихід Партії регіонів до влади. Але стабільність ця буде не законсервованою, а такою, що дає можливість трансформувати суспільство, причому "в робочому порядку", без ексцесів типу оксамитових революцій та інших соціальних потрясінь.