Практично будь-який населений пункт світу відомий не тільки пам'ятниками і своїми знаменитими уродженцями, але і фактами відразливими, страшними. Харків, на жаль, - не виняток. У продовження спецпроекту "SQ" про наше місто пропонуємо вашій увазі статтю про кримінальні події, пов'язані з Харковом.
Харків не можна найбільш злочинним або небезпечним містом України. Швидше, навпаки, - в радянські роки він був відомий як "ментовське" місто, в останні десятиліття радянської влади вихідці з харківської міліції очолювали більшість обласних управлінь внутрішніх справ радянської України. У дев'яності роки місто пережило певний сплеск злочинності, який, утім, не виділявся на тлі більш кримінальних Донецької та Луганської областей України.
Найбільш кримінальним районом Харкова чомусь прийнято вважати ХТЗ. Цей район почали будувати ще в 1930-і роки, для робітників Харківського тракторного заводу і їх сімей. У 2010 р. журнал "Кореспондент" навіть включив ХТЗ до списку найбільш кримінальних районів України поряд зі львівським Сиховом і донецькою Петрівкою. "У кримінальному сенсі район ХТЗ у всі часи був на особливому рахунку у харківської міліції: рядові радянські тракторобудівники - а зараз і їхні нащадки - віддають перевагу дозвіллю в місцевих бібліотеках розважальні спаринги між собою і чужинцями, які забрели на територію району", - пише журнал. Незрозуміло, чим керувався у своєму виборі "Кореспондент", адже жодних статистичних даних, що підтверджують кримінальний статус ХТЗ, журнал не навів. Швидше, зіграла роль погана слава району, а не нинішній стан речей. Можливо, в радянські роки він дійсно був найбільш кримінальним районом у місті, але зараз ситуація змінилася. Протягом останніх років найбільше зростання злочинності відзначається у Дзержинському, Жовтневому та Комінтернівському районах міста.
За більш ніж триста років існування міста в Харкові склалася власна кримінальна історія, яка чекає на свого літописця. У даній статті ми лише трохи розповімо про харківські тюрми, міські замахи, харківські звірства і заворушення.
Харківські тюрми
Як пише харківський дослідник Леонід Мачулін у книзі "Історія тюремного Харкова", відомості про першу харківську в'язницю є вже в опису 1668 року, який склав воєвода Ситін, приймаючи справи у свого попередника Торбєєва. Зокрема, в описі сказано, що в Харкові ката не було, але була в'язниця, в якій сидів єдиний ув’язнений - селянин-утікач стряпчого Яблочкова Івашка Єремєєв. Селянин не міг знайти поручителів, які видали б за нього поручний запис. Була в'язниця окремою спорудою чи частиною якоїсь будови, в опису не сказано, відомо лише, що вона була в тій частині Харкова, де знаходилася фортеця, з будівлі якої, власне, і почалася історія міста.
Відомості про другу харківську в'язницю відносяться до 1709 році. У цьому році, інспектуючи окраїни Російської імперії, цар Петро I прибув до Харкова і розпорядився укріпити фортецю і побудувати острог. Оскільки інших відомостей немає, то треба думати, що це була друга в'язниця в історії Харкова і, можливо, перша як окрема будівля. Простояв острог 70 років.
За часів реформ Катерини II у Харкові приступили до будівництва так званого робітного будинку, який поєднали з новим острогом. Обидва заклади розглядалися владою як місця позбавлення волі. Робітні будинки відрізнялися тим, що ув'язнені (в основному з незаможних) там не просто перебували в неволі, але ще й працювали, оплачуючи своє утримання. Ця нова в'язниця знаходилася там, де пізніше була побудована перша в Харкові кірха - навпроти нинішньої книжкової фабрики імені Фрунзе, зараз на цьому місці знаходиться магазин "Поезія".
За що потрапляли до в'язниці харків'яни? Згідно зі списком 1790 року, злочини переважно носили побутовий характер, здійснювалися вони на ґрунті пияцтва: вбивства, крадіжки, втечі кріпаків, зґвалтування; посадові злочини. Мачулін наводить кілька прикладів злочинів, скоєних харків'янами в той час. Наприклад, взимку 1790 мешкнаець слободи Савинці Ізюмського повіту добровільно зізнався в тому, що дав неправдиві свідчення "у судній справі" на користь купця Трохима Судейкіна. Мотиви його вчинку неясні - можливо, замучила совість, а можливо, купець не виконав домовленостей. У підсумку Кримінальна палата Харківського суду постановила покарати лжесвідка батогом і віддати на поруки мешканцям своєї слободи. В іншій справі суд засудив селянина до прочуханки батогом і висилання в Сибір за вбивство товариша по чарці.
Публічним покаранням, на зразок прочуханки батогом, обвинувачених часто піддавали на площах. Зокрема, спеціальне місце для екзекуцій знаходилося в центрі міста - на тому місці, де зараз розташована площа Рози Люксембург. Арештанта оголювали до пояса, прив'язували за руки і ноги до стовпа і били батогами по спині. Міська влада не завжди виділяла катові помічника, в такому випадку він вихоплював когось із народу і примушував його тримати руки засудженому. У повсякденній мові такої людини називали "живим козлом".
Четвертою харківської в'язницею став Холодногірський острог, будівництво якого було закінчене у 1801 році. У 1822 році в Харкові був побудований тюремний замок, що став п'ятою за рахунком в'язницею за всю історію міста. Адміністративний корпус тюремного замку на вул. Малиновського (минулі назви - Збройна, Тюремна, Панаса Любченка) зберігся досі і цілком може претендувати на статус пам'ятки архітектури, тому що тюремних замків, побудованих у той час, в Україні майже не залишилося. У 1839 році було прийняте рішення про створення в Харкові арештантських рот, з яких і веде свою історію Холодногірський тюремний комплекс (СІЗО і колонія). З 1843 до 1847 роки на Холодній Горі йшла перебудова, ремонт і розширення четвертого острогу. Ув’язнених арештантських рот перевиховували наполегливою працею, говінням і молитвою. На початку XX в. Харківський СІЗО був реконструйований, була побудована велика частина будівель ізолятора і колонії. Надалі Холодногірська в'язниця не раз змінювала свою назву, проте завжди залишалася в'язницею, навіть під час нацистської окупації Харкова.
Мабуть, найвідомішою в'язницею Харкова в останній рік стала Качанівська жіноча виправна колонія № 54 (пров. Вишневий, 16). Завдяки знаменитій ув'язненій - екс-прем'єру Юлії Тимошенко - про рядову харківську колонію дізналися в усьому світі. Сьогодні Качанівська колонія є найбільш згадуваною в'язницею Харкова як в українських, так і в міжнародних новинах. Але така слава не принесла нічого доброго харківським тюремникам, а начальник колонії Іван Первушкін після року ув'язнення Тимошенко і зовсім подав у відставку.
Качанівка веде свою історію з 1927 року, коли на території колишньої садиби поміщика Качанова був організований філіал Харківського будинку примусових робіт. У маєтку були організовані майстерня з ремонту взуття та кузня з виготовлення сільськогосподарських знарядь. У роки німецької окупації Харкова колонія була евакуйована на схід. Після війни колонію відновили, перший етап засуджених прибув до неї ще в 1944 році. Наприкінці 1948 року вона була реорганізована в колонію для підлітків. У 1957 році - в жіночу трудову колонію, де містилися жінки з дітьми. У 70-80 роках у Качанівці збудували "швейну фабрику". Колонія і зараз випускає уніформу для міліції, МНС, лікарів, а також іншу швейну продукцію.
На сьогодні Качанівська колонія - це установа мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання жінок, засуджених вперше. На її території також розташований сектор середнього рівня безпеки, в якому утримуються жінки, засуджені до довічного позбавлення волі.
Харківські замахи
Вбивство генерала-губернатора Кропоткіна
Остання чверть ХІХ століття - час становлення і розквіту політичного терору в Росії. Революціонери-терористи організації "Народна воля" позбавили життя багатьох чиновників царської Росії і навіть імператора Олександра ІІ, який, що парадоксально в цій історії, вважався одним з найбільш ліберальних правителів країни. Досить згадати, що саме він скасував кріпосне право.
За два роки до вбивства імператора в Харкові був здійснений успішний замах на правителя місцевого масштабу. У лютому 1879 року тут був убитий харківський генерал-губернатор Дмитро Кропоткін. У той час навіть високі сановники часто нехтували охороною. Вбивця заскочив до карети генерала-губернатора, яка проїжджала Вознесенською площею (нині - площа Фейєрбаха), вистрілив у нього з пістолета і зник. Тяжко пораненого генерала-губернатора доставили додому. Куля розтрощила йому ключицю. Всі зусилля лікарів не принесли результату, і за тиждень Кропоткін помер.
Незабаром Харковом розійшлися листівки, в яких відповідальність за теракт брала на себе організація "Народна воля". Покійному губернатору ставилося в провину жорстоке поводження з політв'язнями, які утримувалися в Бєлгородському централі (нині - район селища Печеніги). При цьому, за характеристиками сучасників, харківський генерал-губернатор не виділявся із сонму типових царських чиновників якоюсь особливою жорстокістю. Швидше, він став випадковою жертвою терористичної політики революційної організації і лютого фанатизму окремих її членів. На місці Кропоткіна легко міг опинитися й інший царський чиновник
Убивцю генерала-губернатора зловили майже за рік, ним виявився 24-річний терорист, член організації "Народна воля" Григорій Гольденберг. Після арешту молодий "народоволець" несподівано почав співпрацювати з царською охранкою і здав багато своїх подільників. Він не набагато пережив свою жертву, у 1880 році його знайшли повішеним у своїй одиночній камері. Втім, згідно з іншими джерелами, після 1880 року він зник і жив десь під іншим ім'ям.
Самогубство наркома освіти Скрипника
Ще один страшний як для країни, так і для Харкова час - 1930-і роки, епоха сталінських репресій. Репресії не знали поваги до посад і заслуг, скоріше, навпаки - чим більше ти піднісся, тим більше було шансів потрапити до НКВД і вже не повернутися звідти. Таким хижим, але ефективним шляхом Сталін здійснював ротацію кадрів, захищав себе від можливих змов і зміцнював монополію на владу. У період масових репресій і краху ідеалів не один відомий громадський діяч добровільно пішов з життя. Так, в один рік у Харкові застрелилися письменник Микола Хвильовий і нарком освіти Микола Скрипник.
У 1920-і роки Скрипник займав чільні посади в радянській системі, був членом ЦК ВКП (б), академіком Академії наук УРСР, наркомом (сьогоднішньою мовою - міністром) освіти Радянської України. Він був активним прихильником і провідником більшовицької політики українізації, курирував питання орфографічної реформи української мови; так званий "харківський правопис", прийнятий у 1920-1930 роки, іменується також "скрипниківським".
На початку 30-х років почалося "згортання" українізації, і Скрипник потрапив в опалу. У лютому 1933 року його зняли з посади наркома освіти і призначили на посаду голови Держплану і заступника голови Ради народних комісарів УРСР. В останній рік життя Скрипника проти нього велася інтенсивна кампанія. У його роботах невпинно вишукувалися "збочення ленінізму", "націоналістичні помилки", "шкідництво у мовознавстві". Скрипник став жертвою політичних інтриг і боротьби за владу. Від нього вимагали покаятися і "визнати" свої помилки. Після одного з засідань українського політбюро, на якому від Скрипника вкотре вимагали покаянь, він залишив зал засідань і наклав на себе руки у власному кабінеті в будівлі Держпрому. Можливо, він це зробив від образи на партію, якій служив стільки років, а можливо, щоб уникнути сталінських репресій, що набирали обертів.
А боятися було чого. Ось лише кілька прикладів. У 1937 році був заарештований за "повну відсутність пильності, приховування троцькістів" прокурор Харківської області Михайло Брон (у 1939 р. відпущений через недостатність доказів). У 1935 році ГПУ заарештувало начальника Харківського карного розшуку Михайла Журбу, який був легендою карного розшуку 30-х років і в сутичці з бандитами втратив око. За вироком "трійки" він був розстріляний. У 1938 році також був розстріляний за антирадянську діяльність і шпигунство на користь польської розвідки колишній харківський окружний прокурор і перший генеральний прокурор УРСР Григорій Железногорський.
Харківські заворушення
У квітня 1872 року всю Росію облетіло повідомлення про заворушення в Харкові. Вони відбулися на Михайлівській площі (зараз - площа Руднєва) на другий день після Великодня, 17 квітня. Справа йшла до вечора, народ з нагоди свята "підгуляв", і на площі раптом почався скандал. Пізніше слідство так і не встановило, що саме там відбулося. Говорили, що побилися робочі під гойдалками, поліція хотіла їх розняти, а народ не дав. За іншою версією, поліцейський вимагав документи у торговки, а народ за неї заступився. Загалом, виникла бійка між поліцією і людьми. Поліцейським вдалося схопити декількох призвідників і відвести їх до відділення, проте це викликало загальне обурення. Юрба оточила ділянку і вимагала видачі затриманих. Для утихомирення натовпу приватний пристав Шмельов не придумав нічого кращого, ніж вислати двох козаків з шашками на конях. Коли козаки вийшли, їх закидали камінням, як і що вийшов пізніше самого пристава. Він розпорядився викликати для розгону людей пожежну команду. Справа йшла до вечора, народ не хотів розходитися, всім було цікаво, чим це закінчиться.
Коли пожежна команда почала розганяти юрбу, виникла паніка і тиснява, в якій були насмерть задавлені п'ять осіб, у тому числі 15-річна дівчинка і немовля, яке перебувало на руках у няньки. Вид убитих ще більше озлобив натовп, і він знову взяв в облогу дільницю. Пожежна команда знову почала розганяти людей, цього разу з сокирами. Почалося побоїще, в якому були вбиті і поранені з обох сторін, однак натовп розігнати не вдалося, пожежники відступили, а натовп продовжив кидати в дільницю камені. Зіткнення приймало все більших масштабів. Втихомирити людей приїхав губернатор. На крики людей з вимогою видати їм пристава і звільнити затриманих губернатор відповів відмовою, і його освистали. Під улюлюкання і вигуки він поїхав, а натовп розгромив будівлю поліції і звільнив в'язнів. На другий день заворушення відновилися і переросли в масове побоїще з покликаними втихомирити натовп солдатами. Звістка про харківські заворушення облетіла тоді всю Російську імперію. Називалася різна кількість загиблих і поранених. Урядові джерела повідомляли, що вбитих і поранених було 27 осіб.
Харківські звірства
У Харкові відбулася не одна тисяча звірячих вбивств, за багатьма з яких плачуть голлівудські сценаристи. З нашим містом, хоч і побічно, пов'язаний, наприклад, один з найкривавіших епізодів у житті серійного вбивці - маніяка Анатолія Нагієва, який орудував у 1979-1980 роках і запам'ятався тим, що мав намір убити Аллу Пугачову (за деякими даними, співачку врятувала випадковість – маніяк, який підстерігав її, запізнився і прийшов, коли вона вже вийшла з під'їзду будинку). 4 липня 1980 р. Нагієв скоїв найбільше своє вбивство в потязі "Москва - Харків". Його жертвами стали чотири жінки: дві провідниці і дві пасажирки. На щастя для харків'ян, до нашого міста він не доїхав. Хоча в Харкові вистачало звірств і без нього.
Рецидивіст-людожер
Після Великої Вітчизняної війни в Харкові діяло безліч озброєних злочинних банд, які промишляли пограбуваннями та розбоями. Суворий післявоєнний час виявився благодатним ґрунтом для злочинності - у більшості чоловіків був фронтовий досвід, на руках у населення залишалося багато зброї. Той, хто мав кримінальні нахили і не хотів відновлювати народне господарство, продовжив війну в мирний час. У країні був голод, і щоб вижити, потрібно було або працювати, або грабувати. Багато хто пішов другим шляхом, тому роботи харківській міліції вистачало.
Одним з найбільш відомих злочинних угруповань була банда Сергія Трофименка, на рахунку якої - розбійні напади та вбивства. Під час нальоту на четверту районну контору зв'язку на вул. Жовтневої революції заступник завідувача контори Карпенко з особистого пістолета смертельно поранив брата Трофименка, Олександра. Вдалося зловити і ватажка, а також інших учасників угруповання. Суд засудив їх до 25 років таборів, але Трофименко втік з виправно-трудового табору і повернувся до Харкова, щоб помститися за загиблого брата. Він застрелив Карпенка, після чого намагався втекти, був оголошений у розшук, але все ж був спійманий.
Під час допиту Трофименко розповів, що для втечі з табору він з приятелем схилив до втечі ще двох молодих ув'язнених, щоб дорогою їх зарізати і харчуватися їхнім м'ясом під час довгого шляху безкрайніми просторами Колими. Досвідчені зеки часто практикували цей прийом, беручи з собою у втечу так званих "бичків". Рецидивісти вбили охоронця і втекли. Дорогою вбили і з'їли "бичків", коли їх м'ясо закінчилося, Трофименко убив і з'їв приятеля. Дійшов до річки Амур, там убив інженера, який випадково зустрівся йому, сів у потяг за його документами, а в поїзді убив ще й матроса. За документами матроса й інженера він і дістався до Харкова.
Суд засудив людожера-рецидивіста до розстрілу.
Убивство для поліпшення настрою
Це страшне вбивство сталося в Харкові увечері 13 грудня 1982 року в районі шляхопроводу на пр. 50-років СРСР, біля річки Немишля. Два п'яних молодих чоловіки, Кохан і Бітюков, жорстоко вбили випадкового перехожого. Пізніше ініціатор вбивства Кохан розповів міліції, що в той день у нього був поганий настрій, оскільки його молодшого брата затримала міліція. Він вирішив зігнати на комусь злість і намовив Бітюкова, який його боявся, когось убити. Жертву шукали на безлюдній доріжці уздовж шляхопроводу. Коли побачили випадкового перехожого, напали на нього і почали наносити удари кухонним ножем у живіт, шию, груди. Пізніше експерти підрахують: потерпілому нанесли ножем 32 удари. Щоб зімітувати звичайну бійку з поножовщиною, ще живу жертву поставили на ноги і били по обличчю. Ще живого чоловіка топили в річці і, врешті-решт, перерізали йому горло. Йдучи з місця злочину, Кохан захопив із собою трофей - шарф убитого. Після вбивства обидва хлопці розбовтали про нього своїм родичам і приятелям, однак ніхто з них не звернувся до міліції, міліціонери самі вийшли на слід підозрюваних. У суді вина вбивць була повністю доведена. У співмешканки Кохана знайшли шарф загиблого, один з приятелів підсудних розповів, що в той день вони пропонували йому когось убити, але він відмовився і порадив їм цього не робити. На дні річки був знайдений ніж - знаряддя злочину. Суд засудив Кохана до вищої міри покарання - розстрілу, а Бітюкова - до 15 років позбавлення волі. Батько Кохана, якому син розповів про вбивство, отримав рік виправних робіт за те, що не повідомив про почуте до міліції. Апеляції підсудних були відхилені, вироки приведені у виконання. Радянський суд був суворим, але справедливим.
Ритуальне вбивство
Ще один резонансний злочин - убивство 19-річного Олександра Пустовіта на харківському цвинтарі № 15 у ніч на 1 грудня 2008 року - журналісти відразу ж охрестили ритуальним. Після перших допитів підозрюваних і свідків у міліцейських протоколах намалювалася така картина: молодого хлопця принесли в жертву представники секти "Гірської меси з вірою в темні сили і ніч", яку очолювала 21-річна дівчина. В ході обряду чорної меси вони вбили хлопця, перерізали йому горло і випили його кров.
На лаві підсудних опинилися двоє - 21-річна Олена Нечепорук, яка, за версією звинувачення, була ідейним організатором вбивства, і її хлопець, 23-річний Сергій Богданов, виконавець злочину. У суді він зізнався у скоєному, але заявив, що убити Пустовіта його намовила дівчина. Нечепорук заперечувала свою провину, заявивши, що Богданов убив хлопця з ревнощів, а вона не знала про його наміри. Нечепорук зізналася, що захоплювалася магією і езотерикою і часто збирала друзів у себе на квартирі, однак обидва обвинувачених заперечували ритуальний характер вбивства та існування якої-небудь секти.
В якості доказів міліцейської версії про секту і ритуальному вбивстві суд розглянув щоденник Богданова "Книга віддзеркалень" з невиразними побутовими записами і погрозами, а також книги про магію і саморобну дошку для спіритичних сеансів, вилучені в квартирі Нечепорук. Ці докази не переконали суд в існуванні секти і ритуальний характер вбивства, і справа не один раз направлялася на додаткове розслідування. У підсумку Апеляційний суд Харківської області засудив обвинувачених у ритуальному вбивстві в Харкові Олену Нечепорук і Сергія Богданова до 13 і 14 років позбавлення волі. Вищий спеціалізований суд з розгляду господарських та кримінальних справ визнав провину підсудних не доведеною в повному обсязі та повернув справу на додаткове розслідування.
Потрійне вбивство на Салтівці
Уранці 5 лютого 2009 року в районі перехрестя пр. Тракторобудівників та вул. Героїв Праці перехожі виявили трупи двох чоловіків і однієї жінки з десятками колото-різаних ран. Почалися розмови про те, що в місті орудує маніяк. Міліція спрацювала підозріло швидко, і вже за три дні за підозрою у вбивстві затримали двох молодих хлопців, Дмитра Дорофєєва, 1989 року народження, та Олександра Макарова, 1985 року народження, яких у міліції знали як наркозалежних і раніше судимих. Версія правоохоронців: підозрювані приготували наркотик "гвинт", взяли його, взяли два кухонних ножі, пішли добувати гроші на нові дози і зарізали трьох людей. Колишній начальник облуправління міліції Віктор Развадовський бадьоро відрапортував про розкриття потрійного вбивства менш ніж за чотири дні після його скоєння.
Пробувши кілька діб у Московському райвідділі, молоді люди зізналися у скоєнні вбивств, і саме їх зізнавальні свідчення стали основою для звинувачення. Коли ж справу передали до суду, обвинувачені заявили, що зізнання з них вибили в міліції. Справа тяглася більше двох років. У ході процесу спливло безліч фактів, що говорили на користь обвинувачених. З'ясувалося, що Макаров і Дорофєєв зізналися не лише в потрійному вбивстві, але й в десятці розбійних нападів, які потім чомусь у справі вже не фігурували. Серед іншого вони розповіли про крадіжку золотого браслета у перехожого, за що потім засудили зовсім іншу людину. Спливли також процесуальні порушення міліціонерів - обшуки квартир без необхідних санкцій, передача речей на експертизу в пошкодженій упаковці, незаконне затримання підозрюваних у райвідділі по кілька днів, хоча на ніч їх повинні відвозити до ІТТ.
Спочатку Макаров і Дорофєєв розповіли в міліції, що вбивали кухонним ножем і викруткою, пізніше, коли експерти за характером ран загиблих з'ясували, що удари завдавалися ножами, в показаннях підозрюваних фігурували вже два кухонних ножі. І найголовніше - з'ясувалося, що у Макарова є алібі, яке в міліції навіть не взяли до уваги: ніч вбивства він провів у будинку своєї дівчини в селищі Затишшя разом із нею та її приятелем. Свідки підтвердили алібі Макарова в суді, також слова обвинуваченого підтвердила роздруківка дзвінків з його мобільного телефону.
Висновки експертиз були суперечливими: міліцейська експертиза, проведена в Дніпропетровську, виявила ДНК крові загиблих на кухонному ножі, вилученому в Дорофєєва, інша експертиза, проведена інститутом ім. Бокаріуса, виявила, що бурі плями на ножі є слідами фарби. Пізніше ніхто з міліціонерів, які вилучали ножі, так і не зміг пригадати, чи була взагалі на них кров у момент їх вилучення. За словами Олександра Дорохова, адвоката Макарова, кров дійсно була, і не тільки на ножах, які фігурували у справі, але і ще на одному розкладному ножі, вилученому в квартирі його підзахисного. Тільки з'явилася кров загиблих на ножах уже в Московському райвідділі. За версією захисту, міліціонери, фабрикуюючи цю справу, спеціально забруднили ножі кров'ю жертв, взявши її з мокрого одягу вбитих, який до цього забрали з моргу і кілька днів зберігали в райвідділі.
В результаті Апеляційний суд виправдав хлопців за недоведеністю провини. Суд вищої інстанції відправив справу на додаткове розслідування. Вона розглядається досі, підозрювані, чию провину не вдалося довести, знаходяться на підписці про невиїзд. Багато що вказує на те, що вони дійсно невинні, а це значить, що реальний вбивця, цілком можливо, досі розгулює на волі.
Це лише частина історії кримінального Харкова, і хочеться вірити, що в майбутньому вона буде не настільки багатою на події і в подібному контексті наше місто буде згадуватися як можна рідше.
З іншими статтями "SQ" про цікаві місця і події нашого міста ви можете ознайомитися тут.
 |
 |
| Качановская женская исправительная колония (№54) | Качановская женская исправительная колония (№54) |
 |
 |
| Харьковский следственный изолятор | Обвиняемая по делу о ритуальном убийстве Елена Нечепорук |