Міністерство освіти і науки планує приєднати Харківський національний педагогічний університет імені Сковороди до Харківського національного університету імені Каразіна. Це вже викликало обурення представників педуніверситету, і їх, безумовно, можна зрозуміти. Але чи так усе просто і чи є об'єктивні причини для того, щоб об'єднувати виші і, називаючи речі своїми іменами, скорочувати їх?
Отже, давайте розбиратися. У МОН пояснили, що "сучасні виклики, включно із соціально-демографічними змінами в країні, вимагають нових рішень".
Почнемо з "сучасних викликів". Від початку повномасштабної війни з України виїхало від 6 до 8 мільйонів осіб. І багато хто з них (за даними Центру економічної стратегії - до половини) - не повернеться. А це величезна кількість людей. Причому половина тих, хто виїхав, - діти. Діти, багато з яких не пов'язують свого майбутнього з Україною. Повертаючись до нашої теми, ці діти - потенційні студенти, які, бажаючи інтегруватися в європейське суспільство, оберуть європейські навчальні заклади. Або вже обрали. Тобто це як мінімум сотні тисяч, якщо не мільйони молодих людей, які вже втрачені для українських вишів. Так, ситуація може змінитися, але коли і якою мірою - цього, на жаль, не може передбачити ніхто.
Друге, що втратили виші з початком війни, особливо харківські, - іноземні студенти. 12 тисяч іноземців усе ще навчаються в Харкові дистанційно, але роком раніше їх було 19 тисяч, тобто тільки за один 2023-й їхня кількість скоротилася на 40%. А це не тільки люди, які заповнювали аудиторії, нехай і дистанційно, - але й гроші, які виші заробляли. Зросте чи скоротиться кількість іноземних студентів цього року? Знову ж таки - точну відповідь на це питання дати неможливо, але навряд чи хтось зможе з упевненістю стверджувати, що їх стане більше.
Тепер щодо "соціально-демографічних змін у країні", про які говорить МОН. Навіть без війни демографічна ситуація в Україні була складною. Для хоча б підтримання стабільної кількості населення необхідно, щоб одна жінка за своє життя народила усереднено 2,13 - 2,15 дитини. 2021 року в Україні цей показник становив 1,1, а 2023-го - уже 0,8. За прогнозами фахівців, чисельність населення на початок 2033 року в межах України 1991 року коливатиметься в межах 26 - 35 млн осіб, причому 35 мільйонів - це дуже і дуже оптимістичний сценарій. При цьому населення стрімко старітиме, тобто кількість потенційних здобувачів шкільної та вищої освіти скорочуватиметься набагато швидше, ніж загальна чисельність населення.
Загалом логіка в поясненнях МОН - залізобетонна: такій кількості українських вишів, які є зараз, скоро просто не буде кого вчити. А Харків, який по суті є прифронтовим містом, перебуває на вістрі цієї сумної тенденції. Втретє зазначимо, що все може змінитися на краще, але питання, коли і наскільки, - залишається відкритим. А виші потребують бюджетних вливань уже зараз. Вливань, які в країні, що воює, можна використати більш ефективно.
Ну й останнє - про ефективність. Про ефективність усієї вищої освіти як такої. Тема ця невесела, і зазвичай про неї не говорять, а тільки зітхають. В Україні 40% населення має вищу освіту. А наприклад, у Німеччині - країні набагато більш технологічній, - лише 27%. Ще одна цифра: у відносно спокійному 2018 році 76% випускників шкіл подали заяви до вишів. При цьому на ринку праці тільки 40% вакансій вимагали вищої освіти. Виникає цілком логічне запитання: навіщо вчиться майже половина студентів, якщо їхні дипломи не затребувані ринком?
Відповідь на це запитання очевидна. Освіта в Україні перетворилася на самостійну індустрію "в собі", яка жодним чином не корелює з реальними потребами ринку та суспільства. Ми ж пам'ятаємо, як у дев'яностих - на початку нульових у вишах, далеких від будь-яких економічних спеціальностей, стали з'являтися факультети менеджменту. А пізніше, слідуючи моді на "діджиталізацію", масово відкрилися якісь IT-спеціальності з хитромудрими назвами. Можливо, вони випускали і випускають цілком гідних фахівців. Тільки ринок на цих фахівців реагує прохолодно. Та сама IT-галузь має свою власну систему кваліфікації фахівців ("джуни", "мідли", "сеньйори") і навіть свою власну, стихійно сформовану систему освіти у вигляді всяких курсів, перевага якої в тому, що вона йде за ринком,.
Загалом, має місце очевидна "інфляція", знецінення вищої освіти - причому як з боку роботодавців, для яких дипломи значать дедалі менше, так і з боку молодих людей, які дедалі більше розуміють, що тямущий автомеханік після року навчання буде значно більш затребуваним на ринку, ніж менеджер, який віддав п'ять років життя та неабияку суму грошей за "корочку", що ніяк не гарантує пристойної роботи.
Тому, звісно, кількість вишів потрібно скорочувати, хоч би яким болючим і драматичним не був цей процес. Головне, щоб це скорочення не було механічним, а в ідеалі - має вибудуватися система, що відповідає потребам ринку та суспільства. Але це вже тема іншої розмови.