6.40. Телефон монотонно сповіщає, що час вставати. Хочеться приблизно чого завгодно, окрім як вставати. У голову настирливо лізуть думки про те, чи точно моїй дитині потрібні сніданок і освіта ) Намагаюсь мислити раціонально. Попереду новий день, і насправді це прекрасно. 

7.00. Час будити дитину до підземної школи. Дітям, які через пандемію та війну фактично не ходили до школи, вставання дається не просто складно: це щоденний челлендж) Те, що минулого року можна було встати за 10 хвилин до уроку і підключитись ледь не у піжамі, а тепер треба вставати за півтори години, снідати, вдягатись, виходити у непривітний світ і ще й кудись їхати, - сприймається як вселенська несправедливість.

За кілька годин все це буде компенсовано не стільки «радістю отримання нових знань», скільки живим спілкуванням з живими людьми. Але ранковий челлендж із підйомом і балансування на межі невеличкого скандалу - обовʼязкові.

8.00. Вибір сніданку, вибір одягу, пошук розкладу, збір 100 дрібниць - все позаду. Можна виходити. До школи - приблизно 15 хвилин машиною або 30-40 громадським транспортом. Розкіш «школа під будинком» у прифронтовому Харкові доступна лише тим поодиноким щасливцям, які живуть поряд із підземними навчальними закладами.

8.15. Затор перед будівлею школи, як у голлівудських фільмах. Ця вулиця не була розрахована на такий потік автівок. Вона взагалі не була розрахована на те, що дітей до школи будуть привозити на машинах. Усі сигналять і жестикулюють. Особливої пікантності ситуація набуває, коли на вулицю раптом заїжджає вантажівка. У найбільш досвідчених і спритних батьків діти десантуються майже на ходу, без паркування. 

8.20. Шкільне подвірʼя. Ловлю себе на думці, що дуже давно не бачила потоку дітей. Як би банально і пафосно це не звучало, дитячий сміх, крик і хаотичні рухи створюють атмосферу безтурботності, про існування якої ми вже фактично забули. Це щось на довоєнному. Відчуття - як у «Діснейленді»: доки діти сміються - життя триває.

8.30. Можна їхати додому, щоб повернутись за 4 години. Звісно, якщо вдасться благополучно виїхати з цієї вулиці. Якраз масово підї’жджають ті, хто сподівався, що о 8.30 затор сам собою зникне.

8.50 - 11.50. Час найпродуктивнішої за весь день роботи. Тиша, самотність, монотонність. Буквально 3-го вересня я зрозуміла, що коли моя дитина в підземній школі - я фактично не зважаю на тривоги і майже не читаю моніторів. Очевидно, мені спокійніше.

12.20. Той самий квест, що зранку. Корок, пробіжка на шкільне подвірʼя. Дитина сміється і вихваляється, що купила в буфеті якусь нову булочку: буфет - то взагалі потужний стимул ходити до школи)) Що однокласниця дала кофту, бо стало холодно. Що  інша однокласниця на уроках спить. Що хлопець, який сидить попереду, - «уявляєш, списував!» У цьому місці - цілий клубок емоцій: тут і розгубленість від зустрічі з чимось новим, і трохи гордості, і трохи роздратування, і цікавість, а що буде далі, і питання - "а що, так можна?" Я з жахом і жалістю думаю про те, що 10 років - це доволі поважний вік для того, щоб вперше дізнатись про можливість списування. З іншого боку, краще пізно, ніж ніколи)

13.00. Вдома. Є дві години, за які треба встигнути відпочити (Roblox то святе), пообідати і зробити домашку. Чому дві години? Тому що о 15.00 розпочинаються онлайн-уроки. Саме так. Після звичайних, «нормальних» уроків за партами є величезна перерва - щоб всі могли доїхати додому, - і ще два уроки на онлайні щодня. Які закінчуються о 16.45. Знову-таки - саме так. Уроки у 10-річних дітей - просто уроки, без гуртків і секцій, - закінчуються о 16.45. Взимку це буде глупа ніч. 

Інакше - неможливо. Ресурс підземної школи обмежений, попит на неї - величезний, тому вона працює у дві зміни, і все одно неможливо проводити офлайн взагалі всі уроки. 

16.45. Уроки скінчились. Можна переходити до додаткових занять - малювання, музика, танці, іноземні мови, тренування…

21.30. Вечірні ритуали, сон. Свідомість роздирається протиріччями: з одного боку - який довгий був цей день, з іншого - чому в добі немає ще хоча би двох годин?

Харків був першим містом в Україні, який запустив підземне навчання: ще у 2023 році тут запрацювала школа в метро. За три роки проєкт масштабували, і зараз у місті вже 7 підземних шкіл. Тим не менш, хоча би частково офлайн навчаються лише трохи більше 30% школярів, і попит на підземні школи та метрошколу залишається колосальним. Це підтверджуються не лише словами чиновників, але і тим, що школи ці працюють у кілька змін, щоб охопити якомога більше дітей, а також постійними питаннями у районних чатах про те, а як би потрапити у підземну школу.

Ідея підземного навчання була продиктована необхідністю. КАБ летить до Харкова 6-8 хвилин, а ракета, запущена з Бєлгорода, - близько 40 секунд. Варіанту «спуститись в укриття у разі реальної загрози» для Харкова просто не існує: єдина можливість офлайн-навчання тут - взагалі не виходити з укриття, що фактично і було реалізовано.

Підземні школи будують у Харкові з нуля за стандартами протирадіаційних укриттів. Конкретно ту школу, у яку ходить моя дитина, важко порівнювати зі звичайними школами: вона набагато менша, у ній неширокі коридори, і взагалі місце економиться максимально. Проте там є все необхідне: кабінети, медпункт, їдальня, навіть актова зала, але головне - там є люди. Бо, як виявилось, «освітні втрати» - це не лише безпосередньо про освіту, а основна проблема дитячого онлайну - не у недостатніх знаннях, а в тому, що діти не вміють і не хочуть спілкуватися. А сучасні діти, виховані у прогресивному векторі «здорового егоїзму» і не привчені поступатися власними інтересами, - опинившись на одній території із такими самими індивідами, взагалі опиняються у глухому куті. Вони нервують, зляться і повертаються до бездумного скролу телефоном. 

Це доволі сумна і небезпечна тенденція: умовний чат GPT може замість людини розвʼязати рівняння (що теж, звісно, сумна і небезпечна тенденція), але не може провести перемовини, оцінюючи ситуацію і приймаючи рішення на ходу, або стати другом, як би пафосно це не звучало. Вміння комунікувати - у кінцевому підсумку така сама компетенція, як і багато інших. І якщо рівень знань у тих дітей, які кілька років просиділи на онлайні, багато в чому залежить від рівня свідомості самих дітей та рівня залученості й креативності вчителя, і в цілому він різний, - то вміння вибудовувати соціальні звʼязки в них - майже на нулі.

Вчителі тієї школи, куди ходить моя дитина, це розуміють - і, що не менш важливо, постійно обговорюють це питання з батьками. Визнання того, що проблема є, - перший крок на шляху до її вирішення. Я не пригадую, щоб 30 років тому у школі існували які-небудь проблеми, окрім оцінок і поведінки, - і їх поява - це очевидна зміна підходів і теж крок уперед.

Взагалі враження, що з часу мого закінчення школи, всі багато чого зрозуміли. Із оцінок перестали робити культ і трагедію, дітей та їхню успішність перестали обговорювати привселюдно, а вихід до дошки перестав асоціюватись з ешафотом. Так, звісно, хтось із вчителів все ще кричить, а когось діти все ще бояться. Але це скоріше виключення, ніж правило. Коли я почула, що «математичка така прикольна», я зраділа: математика все-таки не останній предмет, і було би набагато гірше, якби його викладала «якась фурія». За кілька днів виявилось, що «прикольні» майже всі, - і особисто я вважаю це великою перемогою середньої школи. Відсутність страху перед учителями робить величезну послугу: школу в такому випадку можна хоча би спробувати сприймати як партнера, а не як якусь страшну обязаловку, яку навʼязало життя.

Із онлайном і тими кількома уроками, що залишаються в дистанційному режимі, - ситуація складніша, особливо у пʼятому класі. Моє глибоке переконання, що коли в Zoom збирається понад 30 людей, то навчання може бути успішним тільки в разі вкрай свідомого ставлення до нього. Різний темп роботи, перебої зі звʼязком, різні вимоги від різних вчителів і неготовність п’ятикласників до цього, бо в них раніше була лише одна вчителька, непорозуміння і при цьому відсутність особистого контакту і можливості оперативно вирішити виниклі питання - роблять процес украй громіздким і значно знижують його ефективність. Ще раз, запорука успіху тут - свідоме ставлення, оскільки розжувати матеріал і покласти кожному в ротик на онлайні з 30 людьми - просто фізично неможливо. Чи можливе свідоме ставлення до навчання у 10-річному віці - питання індивідуальне. 

Але фактично виходить, що підземним школам у Харкові майже немає альтернатив, як би не хотілося заганяти життя під землю і як би страшно і деморалізуюче це не було. У місті функціонує кілька приватних офлайн-шкіл, але, по-перше, далеко не всім вони по кишені, а по-друге, лише кілька з цих шкіл мають досвід і репутацію. Як результат, приватна офлайн-школа - це завжди про багаточасове перебування, але не завжди про навчання. Так, це вихід для батьків, які цілими днями працюють офлайн і не можуть ані забирати дитину з підземної або метрошколи, ані сидіти з нею вдома на онлайні. Але тут ідеться про вирішення скоріше побутового питання, аніж освітнього. А самостійний онлайн у середній школі - на моє переконання, доволі сумнівна історія. Я знаю успішні приклади, але це завжди - робота команди: і дитина, і батьки, і вчителі повинні демонструвати дуже високий рівень свідомості і відповідальності. Так, будь-яке навчання вимагає свідомості і відповідальності, але при особистому контакті вибудувати таку командну роботу все ж набагато простіше. 

Навчання у підземних школах, звісно, не ідеальне, але сам факт того, що воно є і працює як годинник - для Харкова виводить проблему із глухого кута. Можливо, саме в цих підземних коридорах виросте покоління, яке краще за нас розумітиме цінність простих речей - живого спілкування, фізичної безпеки, підтримки одне одного і того, що навіть із найскладнішої ситуації можна знайти вихід.