Мати трьох дітей Аня захищає країну у 92-й окремій штурмовій бригаді вже четвертий рік. До служби жінка отримала дві вищі освіти, 16 років працювала педагогом та активно займалася спортом, "Слобідський край".
Служити жінка вирішила через дітей. Вона впевнена, що має воювати, щоб її діти не тримали зброю в руках. Чоловік спочатку відмовляв жінку ставати до війська, але, зрозумівши її наміри, підтримав, а трохи пізніше теж вступив на службу.
Сім’я Анни – троє діток, чоловік, мама та брат, який теж захищає країну. З дітьми вона зустрічається дуже рідко, але вони спілкуються по відеозв’язку. Вона навіть встигає допомагати молодшому сину робити домашні завдання. Середня донька має високі результати у спорті, старша здобуває вищу освіту.
Усі вони стали дуже дорослі. Навіть самі приїжджали в Харків, коли чоловік поранений був. Я дуже ними пишаюся. Однак не хочу залишати їм цю війну. Мрію, щоб мої діти жили у вільній та незалежній Україні, і це моя довгострокова мета, – каже Аня.
Аня - стрілець. З перших днів вона працює на рівні із чоловіками. Від роботи на кухні вона відмовилась. Рила окопи, рубала дрова, готувала їжу і, звісно, виходила на бойові чергування. Хоч було важко, але відступати жінка не звикла. Та один з бойових виходів захисниця згадує як найстрашніший за роки служби:
– 12 березня 2021 року. Пам’ятаю той день, як сьогодні, адже це день народження мого сина. Ворог гатив як скажений – більш ніж 150 по наших позиціях, такого тоді не бачили навіть бійці з досвідом. Було дуже страшно. Думка про те, що я можу загинути у день народження сина, ще більше засмутила – для нього б то був вже не день ангела. Обійнявши собаку, з яким ми постійно ходили на завдання, укутавшись у ковдру, я пережила той обстріл. На щастя, ми вижили. Те пекло стало для мене своєрідним бойовим хрещенням, – ділиться військова.
Жінка говорить, що такі страшні дні для захисників стали нормою. Наразі вона живе короткостроковими та довгостроковими цілями.
– Обстріли постійні – з авіації, танків, артилерії, ворожих дронів. Тепер живеш від виходу на завдання до повернення. Йдучи на позицію, буває, що і 200 метрів стають дорогою життя. Кілька прильотів з міномета протягом двох хвилин, і ти, лежачи у воронці від попередніх розривів, розумієш, що живий та неушкоджений – це вже маленьке диво, – каже Аня.
Військова зізнається, що бувають моменти, коли емоції беруть верх, і з'являються думки, що ти вже більше не можеш, а потім бачиш по дорозі хлопців із пораненнями, без кінцівок, з накладеними турнікетами, котрі чекають на евакуацію, і розумієш: здаватися не час.
Побратими стали для жінки другою родиною.
– З бойовою родиною ми пліч-о-пліч тягнули цю війну – на позиціях, без світла, зручностей, нормального сну та під обстрілами, яка буде зі мною завжди.
Нещодавно військову нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ "Золотий хрест".
Анна закликає небайдужих приєднуватися до української армії, тому що "подолати ворога, який постійно нарощує м'язи, без посилення власних потужностей, неможливо".