Про Лису гору в Харкові розповідають завжди одне й те саме. Що відьми збираються там вночі. Що на вершині горять вогні, а підійдеш ближче — нікого немає, тільки попіл ще теплий. Що дерева там ростуть скрученими, бо земля погана. Що той, хто заночував на горі, повертається не в собі.
Ця байка ходить у трамваях, потрапляла в газети, її знають діти, що народилися через сорок років після всього того. Вона влучна, живуча, і в ній є один-єдиний недолік: відомо, хто її вигадав, за яких обставин і за скільки.
2
Ліс на горі вирубали ще в середині століття — на дрова та на будівництво, — і залишилася гола глиняна вершина, з якої весь Харків видно як на долоні: і дзвіниця Успенського, і заводський дим, і блиск Лопані внизу.
Гора тоді не входила до складу міста. Ця обставина здається дрібною, а насправді з неї випливало все інше. За документами вона належала не до Харкова, а була землею за межею міста, повітовою, нічиєю; приписали її до міста лише в дев’яносто четвертому. До того виходило так, що ось тут закінчується місто з управою, санітарною комісією та лікарями, а ось тут починається місце, де нікого немає і, отже, нічого не відбувається.
На східному схилі розкинулася слобода — шістдесят хат. Землекопи, поденники, швець, дві пралі, старьовик. Вище по схилу було своє кладовище, слобідське, де ховали бідно й часто.
Прокоп Лук’яненко, дев’ятнадцяти років, мешкав третім від води. Батько возив цеглу, у хаті було п’ятеро.
3
Літо дев’яносто другого було сухим і спекотним, і з весни по всій Росії лютувала холера.
Про неї писали в газетах, про неї говорили в крамницях, вона піднімалася з низовин і захоплювала місто за містом. У Харкові її, за всіма офіційними даними, не було.
У серпні в слобідці за дев’ять днів померло одинадцять осіб.
Помирали за добу, і всі однаково. Приїжджав міський лікар, оглядав, писав папірець і від’їжджав. У папірцях було написано: гострий шлунково-кишковий катар. Одинадцять разів поспіль, у серпні, при тридцяти градусах у тіні.
Прокоп зрозумів не відразу і зрозумів не через смерті, а через перекупників. Слободка живилася тим, що баби носили до міста молоко та зелень, — і раптом ніхто нічого не брав, а на спуску з ранку до ночі стояв міський поліцейський і вниз пропускав, а вгору — ні.
Оцеплення не було. Оцеплення — це означає визнання. Слободку просто перестали випускати, і документів на це не існувало, бо не існувало й самої заборони.
До десятого дня у слободці скінчилася їжа.
4
Чоловік у піджаку приїхав у четвер, під вечір.
Він назвався Петром Ігнатійовичем і сказав, що перебуває за особливим дорученням при губернській канцелярії. З ним були місцевий Гаркуша, якого в слобідці знали, і немолодий лікар в окулярах, який весь час витирав шию хусткою.
Петро Ігнатійович зібрав чоловіків біля колодязя й говорив добре — коротко й шанобливо, як розмовляють з людьми, від яких щось потрібно. У слобідці ситуація недобра. Згідно з наукою, слід спалити все заражене: постіль, одяг, ганчір’я, солому з хат, де лежали хворі. Спалюватимуть нагорі, на горі, бо там вітер і звідти не понесе на житло. Робота важка й небезпечна, а тому — три рублі за ніч.
Піденник у Харкові отримував тоді шістдесят копійок. Вісімдесят, якщо муляр і в сезон.
Слова «холера» Петро Ігнатійович не сказав жодного разу. Він говорив «нездоров’я», «зараза», «обережність». Ніхто з мужиків цього слова теж не вимовив: усі вже розуміли, що за це буде.
Зголосилися четверо — Прокоп, Мусій-візник зі своєю клячею, Панько-швець і приїжджий, якого Прокоп навіть по імені не знав.
Вдома було п’ятеро, і третій день їли затірку на воді.
5
Перша ніч виявилася найлегшою — лише тому, що Прокоп у ній ще нічого не розумів.
Вогнище розпалили за гребенем, у старій глиняній ямі, щоб знизу вогню не було видно. Дрова привезли міські, сухі. Мусій підвозив на возі великі в’язки, зав’язані в рядно; Прокоп із Паньком брали їх вилами й кидали у багаття. Руками торкатися не дозволялося. У кожного була ганчірка на обличчя, змочена в чомусь гострому, і відро з розчином для рук.
Солом’яні матраци горять весело, з тріском, і чорні пластівці від них летять вище за людський зріст. Горіли сувої, спідниці, дитячі сорочечки. Один вузол розв’язався в повітрі, і Прокоп побачив, як у вогонь летить ганчір’яна лялька, з тих, що баби крутять немовлятам.
До четвертої закінчили. Петро Ігнатійович приїхав верхи, поглянув на попіл, сказав «добре» і відрахував кожному по три рублі папірцем.
Прокоп ішов униз у світанку й думав лише про те, що це дуже багато грошей і що мати сьогодні купить хліба.
6
Вдень він не спав, а пішов до шинку до Ониськи — єдине місце в слобідці, де ще щось залишалося.
Там його й запитали. Запитали без жодних прихованих намірів: Прокоп, а що це вночі на горі горіло? Аж із гаю було видно.
Він відкрив рота й не зміг. Заборони не було. У цьому й полягав жах: Петро Ігнатійович не сказав йому ні слова про мовчання, а Прокоп і без слів знав, що говорити не можна. Знав, що якщо зараз вимовити вголос «палили ліжка за одинадцятьма покійниками», то до вечора у слобідці почнеться те, чого він бачити не хоче.
Молчати він теж не вмів, бо на нього дивилися шестеро людей. І сказав перше, що спало на думку.
Сказав, що ходив вночі за городи і бачив на горі вогонь, а навколо вогню — людей. Що люди були не наші. Що йому здалося, ніби там були жінки — з розпущеним волоссям і ніби без сорочок.
Він вигадав це все, за одну секунду, стоячи біля стійки, бо йому було дев’ятнадцять років і нічого розумнішого він не придумав.
У шинку стало тихо. Вониська перехрестилася.
До вечора знала вся слобода. Через день — вся Холодна гора. Через тиждень про жінок на Лисій горі розповідали в місті, у вагоні конки від вокзалу, і розповідали вже з подробицями, яких Прокоп не вигадував: що вони співали; що був хтось із козячою головою; що знайшли випалене коло.
7
На другу ніч Петро Ігнатійович приїхав раніше, ніж зазвичай, і відвів Прокопа вбік.
Прокоп вирішив, що тепер кінець.
— Чув я, які ти в шинку казки розповідаєш, — сказав Петро Ігнатійович.
Прокоп мовчав.
— Добре розповідаєш. Тримайся цього.
І пояснив — спокійно, розсудливо, як пояснюють працівникові. Вогонь знизу все одно видно, приховати не можна, місто буде розпитувати. Відповідей є дві. Одна правильна, від якої закриють ярмарок, зупиниться торгівля, а до слободки прийдуть не з грошима, а з солдатами. Інша — дурна, бабська, про відьом. Від дурної відповіді нікому нічого не буде, а цікавих вона відлякає краще за будь-яку варту: на страх люди йдуть охочіше, ніж на правду, але вночі на гору не полізуть ані ті, ані інші.
— Ти про своїх баб розповідай ще. І в місті розповідай, коли пустять. Я тобі за це дам окремо.
Він дав рубль. Прокоп взяв.
Цей папірець він потім пам’ятав краще, ніж ті три. Три рублі були за роботу, а рубль — за щось інше, і він розумів це вже тоді, біля воза, при світлі ліхтаря. І все-таки взяв, бо рубль є рубль, а вдома п’ятеро.
8
Третя ніч була не такою. Мусій приїхав пізніше, ніж зазвичай, і зійшов з воза зовсім сірий. Прокоп підійшов і побачив, що везуть не вузли.
Їх було троє. Їх загорнули в рогожу й зав’язали мотузкою, але рогожа — не труна, вона обтягує.
Панько-швець сказав, що в це він не лізе, і пішов униз. Його ніхто не стримував. Він помер років через двадцять, у себе вдома, і до самої смерті з Прокопом не вітався.
Лікар в окулярах почав пояснювати — поспішно, злісно, витираючи шию. Що на слобідському кладовищі нікому копати: могильник захворів третього дня, а земля в серпні суха як камінь і на одну яму йде півдня. Що під час холери спалення — єдино правильний спосіб і що в усій Європі так і роблять. Що він подавав про це рапорт ще в липні, і рапорт повернули без наслідків. Що він тут не з власної волі і що йому шістдесят один рік.
Усе це, мабуть, було правдою. Він не був лиходієм; він був лікарем і за минулі тижні бачив стільки, скільки Прокоп не міг собі уявити, і говорив злісно не від жорстокості, а тому, що інакше б не висловився.
Але було й друге, чого лікар не сказав, а Прокоп зрозумів сам, стоячи біля воза з вилами в руках. Поховати — значить записати. Є могила — є відспівування, є метрична книга, є рядок: такий-то, такого-то числа, від чого помер. Одинадцять рядків у серпні, потім двадцять, потім сорок — і жоден чиновник цього вже не пояснить. А попіл рядків не має.
Верхню він розгорнув сам. Ніхто не наказав, і ніхто не зупинив. Це була Одарка Наливайко, сімнадцяти років, з їхньої ж вулиці, четверта хата. Він знав її все життя; вони разом бігали на глину; у неї була звичка сміятися, відвертаючись.
Прокоп закрив рогожу назад і працював до ранку.
9
Ярмарок того року пройшов чудово. Оборот виявився вищим за торішній, про що йшлося у звіті.
Офіційно в Харкові не було випадків холери. У слободці за серпень і вересень у документах було зафіксовано дев’ять осіб — від шлункових хвороб, від старості, від немічності.
Прокоп нарахував сорок одну людину. Тридцять дві людини, яких він знав по імені, не померли, бо не жили — принаймні там, де про них міг би залишитися запис.
У дев’яносто четвертому гору приєднали до міста, насипали нову дорогу, а слободу з часом знесли й забудували. Петро Ігнатійович, як розповідали, дослужився до високого чину й помер у Петербурзі. Мусій швидко спився. Лікаря в окулярах Прокоп більше ніколи не бачив і шкодував про це все життя: з ним одним і можна було б поговорити.
Сам він одружився, працював на паровозній станції, виховав четверо дітей і нікому про це не розповів.
10
Устя Наливайчиха, мати Одарки, прожила після того літа двадцять шість років.
Дочка в неї не померла — зникла. Тіла не видали, могили не показали, у книзі нічого не записали. Їй сказали, що Одарку відвезли до міста, до лікарні, і більше нічого не сказали, бо сказати було нічого.
Вона ходила до управи. Ходила до консисторії. Писала прохання — за неї писав дячок, за гривню за аркуш. Їй відповідали, що відомостей немає.
А потім вона почала ходити на гору.
Десь у дев’ятсотому п’ятому році Устя розповідала сусідкам біля криниці, що її доньку забрали ті, хто запалює на горі вогні. Що бачили їх і інші. Що відьми забирають молодих — тому й немає ні тіла, ні запису.
Їй було легше так. Легше було думати, що у світі є хоч якийсь сенс, нехай і поганий, ніж що її дочку просто викреслили заради ярмаркових оборотів.
Прокоп стояв за три кроки й мовчав. Йому було тридцять два роки, у нього була дружина й двоє дітей, і людина, яка б сказала таке вголос, поїхала б дуже далеко й надовго. Так він собі це пояснював і потім пояснював ще років п’ятдесят.
А правда була коротшою. Цю байку він вигадав сам, біля стійки в шинку в Оніськи, за одну секунду, і отримав за неї рубль понад належне. І ось вона повернулася до нього через тринадцять років з вуст матері — і пояснила матері, куди поділася її дочка.
11
Прокоп Лук’яненко помер у глибокій старості, переживши й слободу, і всіх, хто міг би його викрити.
За ці роки байка сама розрослася: з’явилися й випалене коло, й скручені дерева, й людина, що заночувала на горі й повернулася не в собі. Нічого з цього він не вигадував.
Люди дописали за сорок років, і дописали краще, ніж зміг би він.
Жодного разу за все життя він не чув, щоб хтось сказав: а моя бабуся розповідала, ніби в холерний рік там спалювали покійників. Правду забули начисто, за одне покоління. Вигадку дев’ятнадцятирічного хлопця пам’ятає все місто досі.
Тож якщо вам скажуть, що на Лисій горі ночами горіли вогні, — не сперечайтеся. Горіли. Три ночі поспіль, у серпні дев’яносто другого року.
Усе інше вигадано.
