Скляне кольє. Харківський детектив

У четвер, дванадцятого червня, наприкінці першої години після полудня на другому поверсі «Гранд-готелю», що на Павлівській площі, закричала жінка.

Кричала вона недовго — у таких будинках довго кричати не дозволяють, — але з тією високою нотою, за якою прислуга безпомилково відрізняє справжнє горе від дрібних неприємностей. Через годину біля під’їзду стояли пролітка пристава другої частини, дві порожні карети візників і натовп із сорока людей, з яких тридцять дев’ять не знали абсолютно нічого і тому пояснювали одне одному подробиці.

Нестор Саввич Шкандиба, поліцейський наглядач розшукового відділення, сидів у канцелярії своєї установи й переписував на чистовий аркуш звіт про осіб, які перебували під особливим наглядом. Цю роботу у відділенні доручали йому тому, що почерк у нього був дрібний, рівний і не розповзався до кінця аркуша.

— Шкандибов! — пролунало від дверей.

— Шкандиба, — поправив він, не піднімаючи голови.

За рік служби він виправляв це двісті разів. У формулярному списку його записали Шкандибовим уже в перший місяць, бо писарю губернського правління так здавалося милозвучніше, і відтоді він існував у документах у двох варіантах одразу, що іноді виявлялося зручним, іноді — ні, залежно від обставин. 

— Начальник вимагає. У «Гранд-Готель». 

Нестор Саввич взяв папку й пішов пішки. До Павлівської площі було десять хвилин ходу, а візник коштував двадцять копійок, яких відділення йому ніколи не повертало.

II

У номері пахло парфумами з геліотропом — ароматом, модним років 10 тому, — нашатирем і ще чимось третім, чого Шкандиба відразу не розпізнав.

Потерпіла, Аглая Ілларіонівна Бржозовська, вдова цукрозаводчика з-під Сум, сиділа в кріслі біля вікна в бузковому капоті й відповідала на запитання. Їй було років сорок п’ять, і жах на її обличчі, худому й непривабливому, тримався якось окремо від очей — так, як надягають чужий капелюх, що не по голові.

Начальник розшукового відділення Віталій Володимирович фон Ланге стояв посеред кімнати й слухав. Він був невисокий, худорлявий і тримався прямо, як тримаються люди, що десять років носили портупею. Пенсне він носив особливе: ліве скло просте, праве — темне, димчасте, за яким нічого не було видно. Під правим оком, ближче до вилиці, тягнувся короткий білий шрам, одеського походження. Коли око починало боліти, фон Ланге знімав пенсне й прикривав його долонею, і у відділенні за цим жестом безпомилково визначали, що день буде важким. 

— Отже, — сказав він, прикривши пошкоджене око. — Діамантове кольє з вісімнадцятьма каменями. Сережки у двох гронах. Футляр із саф’янової шкіри. Сорок тисяч. У найкращому готелі міста. На другий рік існування відділення.

Він говорив чітко, без найменшого німецького акценту, але будував речення коротко й без округлень, через що його ввічливість звучала сухіше, ніж вимова. Ланге повернувся до дами: 

— Пані, чому ви не здали речі в контору? Тут є вогнетривка шафа й розписка.

Бржозовська сказала, що не довіряє конторщикам.

— Похвально, — сказав Ланге. — Дорого, але похвально.

Речі зберігали в дорожньому несесере, у верхньому відділенні. Відсік замикався, ключ пані носила при собі, другий висів у коридорного. Вікна виходили на другий поверх, під ними — під’їзд і міський поліцейський. Слідів злому не було ні на дверях, ні на рамі.

Близько третьої години агент Гнатенко привів покоївку з другого поверху — Явдоху Пилипенко, дев’ятнадцяти років, з Мерефи. У її скриньці знайшли ломбардну квитанцію.
Явдоха стояла у дверях, тримаючи руки у фартуху, і з її обличчя було видно, що вона вже все зрозуміла про своє життя на двадцять років уперед.

— Три рублі, — прочитав Ланге. — Срібна сережка одинарна. Материна?

— Материна, — сказала Явдоха.

— Ну ось, — з невдоволенням сказав пристав. — Так і є. Привчилася.

Ланге промовчав. Він був розумною людиною і в цю хвилину, ймовірно, думав те саме, що й Шкандиба: що від материнської сережки до діамантового кольє відстань така сама, як від Мерефи до Парижа. Але вирішив не залишати цей факт без уваги. Все ж, хай там як, але у них з’явилася підозрювана.

— Нестор Саввич, — сказав Ланге Шкандибі. — Складіть протокол і долучіть до справи.

III

Шкандиба сів складати протокол і зупинився на другому рядку. Він згадав третій запах. Так пахло в палітурній майстерні на Римарській, куди він носив справи на підшивання: борошняним клейстером.

Він ходив по кімнаті, нюхаючи, наче собака, чим дуже розсмішував сусіда по кімнаті. Біля стіни між вікнами стояла ширма, за ширмою — шафа, за шафою виявилися двері в сусідню кімнату, замуровані й обклеєні тими самими шпалерами, що й стіна.

Шпалери по краю дверей були розрізані й підклеєні назад. Акуратно, гарним ножем, по самому шву малюнка. Якщо не придивлятися, цього ніхто б не помітив.
На паркеті під дверима лежали крихти засохлого клею — не пил, а саме крихти, штук п’ять. Явдоха прибирала тут у середу вранці.

Шкандиба спустився до контори й попросив книгу витрат по дому. Клерк не хотів її подавати, але Шкандиба стояв тихо й наполегливо, як вміють стояти лише дрібні чиновники, і книгу подали.

Шпалерні роботи на другому поверсі проводилися у вересні минулого року.

IV

— Добре, — сказав Ланге, вислухавши наглядача. — Двері розкрили. Коли?

— Ось про це я й хочу поговорити, Віталію Володимировичу.

Усі в будинку вважали, що крадіжка сталася в ніч на четвер. Ніч була ярмаркова, гуляли до третьої, коридорний дрімав, швейцар впускав і випускав. Версія сама напрошувалася.

— І що ж вам заважає? — запитав Ланге.

— Те, що пані Бржозовська не пам’ятає, коли востаннє бачила футляр.

— Дами нічого не пам’ятають.

— Дами пам’ятають усе, — заперечив Шкандиба. — Особливо про сорок тисяч.

О четвертій годині він був на Сумській, у майстерні Жозефіни Карлівни Дюпон, де Бржозовська шила дорожнє плаття. Мадам Дюпон перевірила в книзі й сказала, що пані Бржозовська була в неї в середу, з другої години до п’ятої, приміряла й залишилася незадоволена коміром.

— А у вівторок?

— У вівторок теж була. Питала, чи пасує до сірого кольє. Я сказала — пасує.

— Вона його одягала?

— Показувала. У футлярі.

Шкандиба вийшов на Сумську й постояв, дивлячись, як поливальна бочка змиває пил.

Отже, у вівторок ввечері речі були на місці. У середу з другої до п’ятої номер стояв порожній, коридорний обідав, покоївка прибирала третій поверх. Крадіжка сталася не вночі. Крадіжка сталася серед білого дня, саме в ті три години.

А в сусідньому номері, третій місяць поспіль, мешкав відставний штабс-ротмістр Аркадій Львович Ковалевський, людина з кола потерпілої, який обідав з нею та возив її на скачки. Його ніхто не підозрював ані на хвилину — по-перше, тому що він був своїм; по-друге, тому що на ніч у четвер у нього було алібі, якого не буває у чесних людей: він до п’ятої ранку грав у карти при десяти свідках.

Алібі прикривало не той час.

V

— Цього замало, — сказав Ланге. — Сусідні двері, крихти клею та кравчиня. Присяжні посміються. Де речі?

— У цьому й річ, — сказав Шкандиба. — Їх немає в місті.

— Звідки ви знаєте?

— З того, що їх немає в місті.

Він виклав своє міркування повільно, як викладають звіт.

Третя доба — усі ломбарди, усі ювелірні крамниці та скупники краденого під наглядом. Ярмарковий тиждень — час, коли поліція стежить особливо пильно, і про це в Харкові знає кожен, хто хоч раз мав справу з поліцією. Речі ніде не з’явилися.

Отже, злодій не пішов їх збувати. Отже, він знав, що в ярмарковий тиждень збувати не можна. Отже, він не приїжджий.
Тримати крадене при собі він теж не міг: у будинку проводили обшук, і насамперед обшукали б сусідній номер. Отже, речі зникли з готелю того ж дня. 

— Залишається один спосіб вивезти з міста сорок тисяч так, щоб ніхто на тебе й оком не поглянув, — сказав Шкандиба.

— Який же?

— Законний. Віддати на пошту.

Ланге відвів долоню від ока.

— Ідіть, працюйте, — сказав він.

VI

У поштово-телеграфній конторі Шкандиба просидів до вечора над книгою відправлень і знайшов те, що шукав, на вісімнадцятому аркуші. У середу, між третьою та четвертою годиною пополудні, було прийнято посилку вартістю двадцять п’ять рублів, до запитання, на станцію Лозова, на ім’я міщанина Сидора Кузьмича Тарана.

Розписку писали зміненим почерком — коряво, з нахилом ліворуч, як пишуть люди, що прагнуть писати не по-своєму. Змінити можна нахил, натиск, розмір літер. Найважче змінити звичку руки в якійсь дрібниці, якої сам за собою не помічаєш.

Той, хто писав, виводив букву «д» з довгою петлею, що йшла вниз і вліво, — манера рідкісна, гімназійна, з тих, що засвоюють один раз у житті й зберігають до самої смерті.
Шкандиба повернувся до відділення й дістав із шафи папку з реєстраційними аркушами «Гранд-готелю», які готель справно подавав до поліції.

Аркадій Львович Ковалевський, відставний штабс-ротмістр, вписував своє звання власноруч. У слові «відставний» літера «д» спускалася вниз і вліво довгою петлею.

Шкандиба поклав аркуш поруч із розпискою, притиснув обидва папери прес-пап’є і хвилину сидів, дивлячись на них. Потім, за своєю чиновницькою звичкою, склав довідку у двох примірниках.

VII

З Лозової посилку доставили в суботу.

Розкривали її у присутності свідків, у кабінеті поліцмейстера. Саф’яновий футляр, кольє з вісімнадцятьма каменями, сережки у вигляді двох гроздь. Камені так виблискували у ранковому світлі, що охоронець аж ахнув.

Ковалевського привезли з готелю. Він був блідий, але тримався добре і говорив, що сталося непорозуміння, яке він пояснить.
Ввели Бржозовську.

— Пані, — сказав поліцмейстер, — будьте ласкаві, впізнайте свої речі.

Вона підійшла до столу.

Шкандиба стояв біля стіни з папкою й дивився їй в обличчя, і побачив, як в одну мить жах, що три дні сидів окремо від очей, нарешті увійшов у них — і тут же зник, змінившись на досконалий, крижаний спокій.

— Це не мої речі, — сказала Аглая Ілларіонівна.

Стало дуже тихо.

— Як це не ваші? — запитав пристав.

— Так. У мене кольє було з двадцять одним каменем, а не з вісімнадцятьма. І сережки іншого фасону. Я своїх речей не впізнаю. Тут помилка.

— Пані…

— Панове, я втомилася, — сказала вона. — Я, мабуть, речі просто забула в Сумах. Зі мною таке трапляється. Прошу вибачення в поліції за турботу.

VIII

— Двадцять один камінь, — сказав Ланге ввечері, коли всі розійшлися. — Вона за три дні вивчила опис напам’ять і навмисно перекрутила його.

— Так, — сказав Шкандиба.

— Скло?

— Скло. Гарне, французького виробництва, на триста рублів. Справжні продано, я гадаю, чотири роки тому, через Варшаву. Її завод закладено вдруге, маєток під опікою. Я дізнався в банку.

Ланге сів на підвіконня й почав набивати люльку.

— Тому й у вогнетривку шафу не здала, — сказав він. — Клерк приймає речі за описом. А опис означає, що речі хоч мигцем, та подивляться.

— Саме так.

— Отже, пан Ковалевський обікрав жебрачку.

— Обікрав жебрачку, — погодився Шкандиба. — І досі про це не знає. Він уже третю добу думає, що він багатий чоловік, який потрапив у халепу.

Ланге запалив люльку.

— І заявити, що речі її, вона не може, бо тоді їх віддадуть оцінювачу, а оцінювач за годину розповість усьому Харкову, що вдова Бржозовська четвертий рік носить скло. І кредиту їй більше ніде не дадуть. — Він замовк. — Вона вважала за краще втратити сорок тисяч, яких у неї немає, ніж втратити двадцять тисяч, які їй ще дадуть під чесне слово.

— Так точно.

— А без потерпілої, Несторе Саввичу, у нас немає ні крадіжки, ні вкраденого, ні обвинуваченого. Є людина, яка надіслала поштою власні, ніким не оскаржувані речі до Лозової. Дивно, але не злочинно.

Він зістрибнув з підвіконня.

— Ковалевського відпустити сьогодні ж. Вибачитися. Дівчину випустити, квитанцію повернути й дати їй рубль з моїх. У звіті за червень щодо «Гранд-готелю» — заяви не надходило.

Шкандиба вклонився й пішов до дверей.

— Нестор Саввич.

— Слухаю.

— Вашу довідку у двох примірниках я зшию, — сказав Ланге. — Нічого з цього не вийде ніколи. Але підшию.

IX

Явдоху Пилипенко випустили о дев’ятій годині.

Вона вийшла на ганок поліцейського управління, постояла, не знаючи, у який бік іти, і заплакала — тепер уже спокійно, як плачуть, коли все скінчилося. Шкандиба віддав їй квитанцію й рубль і сказав, щоб сережку викупила вже завтра, бо місяць закінчується в п’ятницю.

— А хто ж її вкрав, пане? — запитала вона.

— Ніхто, — сказав Нестор Саввич. — Нічого не вкрадено. Іди.

Він пішов додому пішки, через Павлівську площу.

У «Гранд-готелі» горіло світло, грала музика, біля під’їзду стояли візники, а у відкритих вікнах другого поверху було видно людей, які вечеряли й сміялися. Будинок на сто номерів сяяв у літніх сутінках, як щось гарне.

Шкандиба подумав, що скло від алмазу в темряві не відрізниш, і що весь цей будинок стоїть саме на тому самому.

Потім він подумав, що завтра звіт про осіб, які перебувають під особливим наглядом, все одно доведеться переписувати набіло, і пришвидшив крок.