28 вересня 2014 року на площі Свободи в Харкові впав Ленін - найбільший пам'ятник вождю світового пролетаріату в Європі. Сьогодні цій події виповнюється 12 років. Для харків'ян це - історія свого міста: хтось стояв того вечора під постаментом, хтось бачив кадри в новинах, хтось дізнався про це вже підлітком. Але сама подія - це не лише український сюжет. Знесення символів імперської чи тоталітарної влади - світове явище зі своєю історією, логікою і навіть термінологією. Розповідаємо, як харківський Ленін впав того вечора - і як цей епізод виглядає на тлі досвіду Німеччини, Балтії, Британії та США.

Як це було: 28 вересня 2014 року

Того вечора в центрі Харкова проходив «Марш миру» - проукраїнська акція, що зібрала тисячі людей. Частина учасників попрямувала до пам'ятника Леніну на площі Свободи, і почалося те, що згодом назвуть символічною крапкою в довгій суперечці навколо монумента.

Пам'ятник важив близько 17 тонн. Попри враження суцільної бронзи, статуя була порожнистою всередині. На те, щоб перепиляти ноги велетня, активістам знадобилося понад чотири години. Урешті монумент повалили під вигуки «Слава Україні!» і «Героям слава!», - після чого бронзові фрагменти розрізали на сувеніри. У Мережі писали, що їх потім продавали на аукціонах, спрямовуючи виручені кошти на потреби армії.

Демонтаж намагалися і формалізувати, і зупинити одночасно. Тодішній голова обласної адміністрації Ігор Балута підписав розпорядження про знесення вже під час самого процесу — фактично узаконивши те, що відбувалося на площі. Радник тодішнього очільника МВС Антон Геращенко невдовзі прокоментував подію фразою, яка розійшлася по мережах: «Де в Україні немає Леніна, там немає війни. Народна мудрість». А от тодішній міський голова Харкова Геннадій Кернес пам'ятник захищав: ще в лютому 2014-го він погрожував «переломати руки й ноги» тим, хто спробує знести монумент, а після його падіння пообіцяв відновити його — обіцянку так і не виконали.

Порожній постамент простояв на площі Свободи ще близько півтора року, доки й він зрештою не зник із центральної площі міста.

«Ленінопад» — слово, яке вивчають за кордоном

Харківська подія не була першою і не була останньою. Хвиля знесення пам'ятників Леніну прокотилася Україною ще з грудня 2013-го, коли учасники Євромайдану повалили монумент на Бессарабській площі в Києві. Саме тоді в українському медіапросторі закріпилося слово «ленінопад» - і воно настільки точно описало явище, що потрапило в англомовний науковий і журналістський обіг як «Leninfall», зазначає дослідницький проєкт Гарвардського університету MAPA.

Масштаб явища вражає сам собою. На момент проголошення незалежності 1991 року в Україні налічувалося близько 5500 пам'ятників Леніну - більше, ніж у будь-якій іншій колишній союзній республіці. Лише за лютий 2014 року, за різними підрахунками, знесли 376 монументів. Сьогодні, за офіційними даними, у публічному просторі України не залишилося жодного пам'ятника Леніну - процес юридично довершили декомунізаційні закони 2015 року, які заборонили комуністичну символіку, пропаганду й зобов'язали перейменувати тисячі вулиць і населених пунктів.

Явище настільки зацікавило дослідників, що стало предметом окремих наукових і мистецьких проєктів. Швейцарський фотограф Нільс Аккерманн та французький журналіст Себастьєн Гобер кілька років їздили Україною, розшукуючи долю знесених статуй, і випустили фотокнигу «Looking for Lenin» («У пошуках Леніна»), про яку розповідало видання Atlas Obscura. За словами Гобера, майже кожен, кого вони зустрічали в цій подорожі, мав власну думку про «дядю Вову» - так у народі іронічно називали Леніна. Тему вивчає й дослідницький проєкт Гарвардського університету MAPA (Digital Atlas of Ukraine), який аналізує ленінопад як частину ширшої «геополітики пам'яті» - процесу, у якому знесення радянських символів було нерозривно пов'язане з переорієнтацією країни та Революцією гідності.

Німеччина, 1946: знесення пам'ятників за наказом союзників

Якщо український ленінопад почався знизу - стихійно, руками активістів, а держава лише наздоганяла події законами, - то повоєнна Німеччина пройшла протилежний шлях: тотальну декомунізацію, точніше денацифікацію, спустили згори.

4 травня 1946 року чотири союзні командувачі - від США, Франції, СРСР і Британії - підписали Директиву №30 Контрольної ради. Вона забороняла проєктувати, зводити чи демонструвати будь-які пам'ятники, меморіали, статуї, назви вулиць, емблеми й таблички, що увічнювали німецьку військову традицію, відроджували мілітаризм або вшановували нацистську партію. Директива містила жорсткий дедлайн: усе, що підпадало під заборону, мало бути «повністю знищене та ліквідоване до 1 січня 1947 року» на всій німецькій території. Військові музеї закривали, а винятки робили лише для пам'яток «суттєвої суспільної користі чи великої архітектурної цінності» - за умови видалення проблемних елементів.

Різниця з українським випадком показова: у Німеччині процес був миттєвим, централізованим і мав чіткий кінцевий термін, встановлений ззовні переможцями війни. В Україні ж він був розтягнутий у часі, почавшись із громадянської ініціативи 2013–2014 років і лише згодом отримавши юридичне оформлення - причому останню хвилю, вже пов'язану з дерусифікацією топонімів і символів після 2022 року, суспільство продовжує проживати й досі.

Балтія: та сама імперія, дві хвилі знесення

Найближчий до українського за логікою досвід - балтійський. Литва, Латвія та Естонія теж мали свої «ленінопади» після розпаду СРСР 1991 року, коли десятки радянських пам'ятників, включно з Ленінами, прибрали з центральних площ і скверів.

Але справжня друга хвиля прийшла вже після 24 лютого 2022-го - повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За даними Al Jazeera, Латвія стала лідером цього процесу серед балтійських країн: за новим законом під знесення підпадали щонайменше 70 радянських пам'ятників, меморіалів і меморіальних табличок, а загалом критеріям на демонтаж могли відповідати близько 300 об'єктів. Найгучніший приклад - 79-метрова колона Пам'ятника Визволителям Риги, зведена 1985 року: попри те, що ще 1997-го латвійські націоналісти намагалися підірвати монумент вибухівкою, офіційно демонтувати його змогли лише в листопаді 2022-го. 

Естонія пройшла через свою кризу довкола пам'яті ще раніше: перенесення «Бронзового солдата» з центру Таллінна на військовий цвинтар 2007 року спричинило масові заворушення. Через 15 років, уже після 2022-го, десятки естонських громад самостійно звернулися з ініціативою перенести подібні меморіали, включно з тими, що містять поховання радянських військових.

Балтійський досвід добре показує те, що частково повторює й Україна: перша хвиля декомунізації після розпаду імперії рідко буває остаточною. Друга хвиля, спричинена новою агресією тієї самої держави-спадкоємиці СРСР, змушує повертатися до питання, яке, здавалося, уже закрили десятиліття тому.

Колоніальні статуї: Родс, Колстон і рух, що почався в Кейптауні

Зовсім інша географія, але впізнавана логіка — рух за знесення пам'ятників колонізаторам і работорговцям, що набув обертів у Британії та її колишніх колоніях.

Усе почалося 2015 року в Кейптауні, у Південній Африці, з руху RhodesMustFall («Родс має впасти») - студенти Університету Кейптауна домоглися демонтажу статуї британського колонізатора Сесіла Родса на території кампусу. Рух швидко поширився на Оксфорд, де аналогічна статуя Родса й досі стоїть на фасаді Оріел-коледжу: у 2020 році коледж проголосував за її знесення, але зрештою залишив на місці  через юридичні та фінансові ускладнення.

Справжній вибух відбувся 7 червня 2020 року в британському Бристолі, на хвилі протестів Black Lives Matter після вбивства Джорджа Флойда в США. Демонстранти обв'язали мотузками 125-річний бронзовий пам'ятник Едварду Колстону - работорговцю XVII століття, за часів якого через кораблі очолюваної ним Royal African Company перевезли близько 84 500 поневолених африканців (майже чверть із них гинула дорогою) - і скинули статую в гавань Бристоля. Ця подія додала імпульсу й аналогічним кампаніям проти пам'ятників королю Бельгії Леопольду ІІ, відповідальному, за оцінками істориків, за загибель близько 10 мільйонів людей у Конго.

США: конфедерати після Джорджа Флойда

Схожа хвиля прокотилася й Сполученими Штатами - тільки йшлося вже не про колонізаторів, а про пам'ятники Конфедерації, символи проєкту, що обстоював збереження рабства під час Громадянської війни.

За сім місяців після вбивства Джорджа Флойда в травні 2020 року в США демонтували чи перейменували щонайменше 168 конфедеративних символів - статуй, назв установ, меморіальних дощок. За даними правозахисної організації Southern Poverty Law Center, «за сім місяців прибрали більше символів ненависті з публічного простору, ніж за попередні чотири роки разом узяті» - до 2020-го, за 2015–2019 роки, демонтували лише 58 подібних монументів. Найбільше знесень відбулося у Вірджинії — 71. Попри це, у публічному просторі США й досі залишається близько 704 конфедеративних монументів і понад 2100 символів загалом, включно з назвами шкіл, вулиць і військових баз.

Це, мабуть, найкраща ілюстрація того, наскільки повільним і незавершеним може бути процес перегляду публічної пам'яті навіть у країні зі стабільними демократичними інституціями: 704 монументи, які залишаються, - це не забутий пережиток, а предмет живої, досі не вирішеної суспільної суперечки.

Де в цьому ряду стоїть Харків

Порівнюючи ці історії, можна побачити, що знесення пам'ятників зазвичай відбувається за одним із двох сценаріїв: або згори, наказом влади чи адміністрації (повоєнна Німеччина, частково - балтійські закони останніх років), або знизу, стихійно, силами людей, які беруть мотузки й ланцюгові пилки в руки самі, а держава вже наздоганяє події заднім числом (Бристоль, Кейптаун, і саме так - Харків 2014 року).

Український, і зокрема харківський, випадок унікальний ще й тим, що ці два сценарії в ньому не виключають, а доповнюють один одного: спонтанне падіння Леніна на площі Свободи 2014-го стало можливим саме тому, що на нього наважилися конкретні люди в конкретний вечір, а вже за рік держава оформила цей імпульс у закон про декомунізацію. А після 2022 року процес отримав ноий вектор - тепер уже не лише про Леніна й комунізм, а про будь-які символи російського імперського впливу: назви вулиць, пам'ятники російським діячам культури, топоніми, повністю пов'язані з імперським наративом.

Досвід інших країн водночас застерігає: жодне суспільство не «закриває» цю тему остаточно одним епізодом, хай навіть таким символічним, як падіння 17-тонного Леніна на очах тисяч людей. Балтія проходить через це вдруге за 30 років. У США досі стоять сотні пам'ятників, знесення яких обговорюють роками. Харків тут, схоже, попереду - принаймні щодо конкретно Леніна: за 12 років після 28 вересня 2014-го жодних спроб повернути монумент на площу Свободи не було й не передбачається. Питання лише в тому, скільки ще шарів імперської спадщини - вже не радянської, а глибше - місту доведеться переосмислити, поки війна триває.