П’ята зупинка машини часу — найважча в цьому циклі. Грудень 1941 року, Харків уже два місяці перебуває під німецькою окупацією. Трамваї не курсують, водопровід майже не працює, на ринках лежать ті, хто помер від голоду, а по місту розвішані накази, які закінчуються словом «розстріл».

У попередніх випусках головною небезпекою було видати себе дивним одягом або словом. Взимку 1941–1942 років головне завдання інше: дожити до весни. За даними самої окупаційної міської управи, лише у 1942 році від голоду в Харкові померло 13 139 осіб, і дослідники вважають цю цифру заниженою.

У цьому випуску ми розповідаємо на основі документів і свідчень, через що пройшли харків’яни тієї зими.

Куди ви потрапили

Вермахт зайняв Харків 24 жовтня 1941 року, майже без бою: Червона армія місто вже залишила. Перша окупація триватиме до 16 лютого 1943 року.

Харків не увійшов до рейхскомісаріату «Україна», а залишився в прифронтовій зоні під військовим управлінням. Місто підпорядковується німецькій комендатурі, а цивільні справи веде міська управа на чолі з обер-бургомістром, призначеним окупантами. Комендант міста — генерал-лейтенант Альфред фон Путткамер.

Скільки людей залишилося в місті, точно невідомо. До війни в Харкові мешкало близько 900 тисяч осіб, разом із біженцями — понад мільйон. Німецький перепис у грудні 1941 року налічив близько 456 тисяч мешканців. Багато хто евакуювався, чоловіків призвали до армії, тому в місті залишилися переважно жінки, люди похилого віку та діти.

Як виглядає місто:

  • транспорту немає: трамваї та тролейбуси не курсують;
  • водопровід працює лише в кількох будинках на Плеханівській, проспекті Сталіна та біля Кінного ринку;
  • електростанція подає струм на малій потужності, і він надходить переважно німцям;
  • зруйновані Південний вокзал, головний поштамат, готель «Спартак»; заводи стоять або вивезені.

У ніч на 14 листопада 1941 року в місті вибухнув особняк на вулиці Дзержинського, 17: його замінували радянські підривники перед відступом і підірвали за радіосигналом. Загинув командир німецької дивізії генерал Георг фон Браун. Після цього окупанти взяли в заручники сотні містян і влаштували показові страти, про які йдеться нижче.

Документи: без штампа управи вас немає

Перше, що потрібно людині в окупованому Харкові, — реєстрація. 5 грудня 1941 року міська управа за дорученням німецького командування оголосила перепис і реєстрацію всіх мешканців. Її провели з 6 по 12 грудня.

Відомості радянських розвідників, які побували в місті в березні 1942 року, показують, як працювала ця система:

  • штамп у паспорті. Мешканець мав бути приписаний до будинку й мати в радянському паспорті прямокутний штамп районного бургомістра розміром приблизно 1 на 3 см;
  • перепустка для чоловіків. Жінці для пересування містом вистачало паспорта зі штампом, чоловікові був потрібен спеціальний пропуск;
  • біржа праці. Чоловіки віком від 17 до 56 років та незаміжні жінки були зобов’язані стати на облік;
  • виїзд із міста. Для поїздки в село був потрібен пропуск із зазначенням, звідки й куди їде людина. За даними розвідки, перепустки видавали лише в бік Полтави та Києва, а затриманих на околицях без перепустки заарештовували й розстрілювали.

Комендантська година. У березні 1942 року місцевим жителям дозволялося ходити містом лише з 7-ї ранку до 15-ї години, а раніше — до 18-ї години. Зимовий день короткий, і за ці години треба встигнути знайти їжу, воду та дрова. Вночі поліція та гестапо влаштовували перевірки паспортів у квартирах, і, за словами мешканців, під цим приводом грабували їх.

Мандрівникові без документів тут практично не вижити. Людину без паспорта та штампа підозрюють у тому, що вона є окруженим, партизаном, євреєм або втікачем-полоненим, і для окупаційної влади будь-якої з цих підозр достатньо для розстрілу.

Голод: головна загроза зими

Голод в окупованому Харкові не був випадковістю. Уже 26 жовтня 1941 року наказ по армії передав продовольство міста військовим частинам для «самозабезпечення», а 6-та армія заборонила годувати мирних жителів з польових кухонь, називаючи це «фальшивим гуманізмом». Дослідники пов’язують це з німецьким «планом голоду», який передбачав вивезення продовольства з окупованих територій і смерть мільйонів містян.

Масштаб. За даними міської управи, з середини грудня 1941 року до кінця вересня 1942 року в Харкові померло 19 984 особи, з них 11 918 — від аліментарної дистрофії, тобто від голоду. За даними санітарної станції, станом на 2 березня 1942 року 54 % померлих у лютому ще не були поховані. У березні розвідники бачили тіла на Кінному та Благовіщенському ринках: їх прибирали раз на тиждень. У звіті особливо наголошено на високій смертності серед дітей.

Ринок. Міська служба продовольства не отримувала німецьких поставок, і їжу доводилося шукати на ринках: Благовіщенському, Кінному, Рибному, Холодногірському, Сумському, Журавльовському та Павловському. Найдешевше було на Холодногірському та Кінному, найдорожче — на Сумському та Рибному. Ціни досягли піку в січні 1942 року. У січні–лютому кілограм житнього хліба коштував 220 рублів, пшениці — 250, картоплі — 100, цукру — 833 рублі. Середній заробіток тих, хто взагалі працював, становив 500–600 рублів на місяць. За місячну зарплату можна було купити приблизно 2–3 кілограми хліба.

Що їли. У березневому звіті розвідки зазначено, що продавали на ринках і в їдальнях: тарілку супу з кониною, часто з загиблих коней, — за 20–30 рублів, 100 грамів макухи — за 10, склянку пшениці — за 20–30 рублів. Люди їли кішок. Їли й падаль: туші коней.

Обмін. Гроші майже нічого не коштували, і головним способом дістати їжу став товарообмін. Харків’яни з санками йшли пішки за десятки кілометрів у села «обмінювати»: одяг, взуття, посуд, годинники, тканини — на зерно, картоплю, сало. Це було небезпечно: для виїзду потрібен був пропуск, а куплені в селах продукти окупанти могли конфіскувати. 10 березня 1942 року розвідниця бачила на Мерефянському шосе двох добре одягнених людей, які вмирали від голоду.

Що робити мандрівникові:

  • якщо є що обміняти, йти в села рано, вдень і з пропуском, краще удвох або втрьох;
  • ділити їжу на маленькі порції й не з’їдати все відразу;
  • не показувати запаси чужим і не носити їх на виду;
  • не їсти м’ясо загиблих тварин без тривалого варіння та берегти сили: зайвий крок на морозі обходиться дорого.

Холод: житло, дрова, вода

Зима 1941–1942 років була морозною. Історики, які пишуть про Дробицький Яр, згадують, що в середині грудня температура трималася близько мінус 15. Центрального опалення немає, електрика в житлових будинках — рідкість.

Житло. Найкраще тим, у кого є приватний будинок із пічкою на околиці: її можна топити чим завгодно. У багатоповерхових будинках мешканці ставлять у кімнатах маленькі залізні печки-«буржуйки» з трубою у кватирку й живуть усією родиною в одній кімнаті. Найкращі квартири й цілі будинки займають німецькі військові.

Дрова. Паливо добувають як можуть: ламають паркани та сараї, розбирають зруйновані будинки, спалюють меблі та книги. За вирубування дерев і крадіжку з німецьких складів можна було поплатитися життям: у березні 1942 року розвідники бачили біля барикади напис «За розкрадання мішків — розстріл».

Вода. Водопровід практично не працює. Воду носять у відрах із рідкісних кранів, що працюють, та з колодязів, розтоплюють сніг. Каналізація не працює, і санітарний стан дворів швидко погіршується.

Що робити:

  • жити й спати в одній кімнаті, закрити розбиті вікна фанерою та ковдрами;
  • спати одягненим і разом із близькими, щоб зберегти тепло;
  • воду тільки кип’ятити: у місті поширюється тиф;
  • дрова шукати вдень і не чіпати нічого, що охороняють німці.

Гроші та робота

Гроші. У місті в обігу перебувають радянські рублі та німецькі окупаційні марки за примусовим курсом: одна марка дорівнює 10 рублям. За даними радянської розвідки, мешканці не хотіли брати німецькі гроші. Але взимку головна валюта — речі та їжа: теплий одяг, взуття, сіль, тютюн, мило, сірники.

Торгівля. Працює лише приватна. У березні 1942 року на ринках продавали дитячі іграшки, канцелярські товари, дрібниці, але продуктів і товарів першої необхідності майже не було.

Робота. Більшість заводів евакуйовано або вони простоюють: до окупації з міста вивезли понад 70 підприємств. Окупанти запустили кілька майстерень для своїх потреб: на «Серпі й молоті» лагодили машини, на велозаводі — мотоцикли й автомобілі. Робота в міській управі, на німецьких складах, у кухнях і пральнях давала пайок або доступ до залишків їжі, і за неї трималися.

У такої роботи є ціна, про яку мандрівник повинен знати. У лютому 1943 року місто тимчасово звільнять, у серпні — остаточно, і радянські органи перевірятимуть усіх, хто залишався при німцях. Робота в управи, поліції чи окупаційній пресі могла закінчитися табором.

Біржа праці — пастка. Саме через реєстрацію на біржі окупанти набирали людей для відправки до Німеччини, про це — у наступному розділі.

Смертельні загрози

Заручники та показові страти. Після вибуху на вулиці Дзержинського окупанти, за даними радянської сторони на Нюрнберзькому процесі, взяли в заручники 1 250 осіб: людей похилого віку, підлітків, жінок з немовлятами. Повішених людей залишали висіти на балконах і ліхтарних стовпах у центрі міста, щоб змусити мешканців боятися. У фондах Історичного музею імені Сумцова зберігається картина художника Анатолія Мартинова про людей, повішених на вулиці Свердлова. Людмила Гурченко, яка пережила окупацію ще дитиною, згадувала, як її обличчя силою повернули до шибениці.

Розстріли відбувалися й без приводу. Свідки показували радянській Надзвичайній комісії, що восени 1941 року німці щодня водили людей групами по дві–чотири особи до ярів і в ліс на Холодній горі, де їх розстрілювали.

Дробицький Яр. Перепис 6–12 грудня зафіксував у місті 10 271 єврея, з них 1 959 дітей віком до 16 років: їх записували в окремі «жовті списки». 14 грудня комендант фон Путткамер наказав усім євреям переселитися до бараків верстатобудівного та тракторного заводів на околиці. Наприкінці грудня з гетто почали виводити групи під приводом роботи в інших містах, а 2–8 січня 1942 року гетто ліквідували. Людей вели до Дробицького Яру й розстрілювали біля заздалегідь виритих ровів; тих, хто не міг іти, за даними «Яд Вашем», спалили в бараках. Загалом у Дробицькому Яру вбили від 16 до понад 20 тисяч осіб, переважно євреїв, а також ромів і радянських військовополонених.

Якщо ваше прізвище, зовнішність або документи можуть викликати підозру в єврейському чи циганському походженні, для окупаційної влади цього достатньо. Вижили одиниці — ті, кого з ризиком для своєї родини сховали сусіди чи друзі. Імена багатьох із них «Яд Вашем» вніс до списку Праведників народів світу.

Депортація до Німеччини. 18 січня 1942 року з Харкова до Кельна вирушив перший ешелон із 1 117 робітниками — перший в Україні. 21 січня за ним вирушив другий — до Бранденбурга. Спочатку окупанти агітували їхати добровільно й обіцяли хороший заробіток та пайок для сімей. Змучені голодом люди погоджувалися. Потім вербування стало примусовим. За оцінками дослідників, за час окупації з Харкова вивезли на роботи близько 167 тисяч осіб.

Облави та обшуки. Не підкоритися наказу, опинитися на вулиці після комендантської години, ховати зброю, радіоприймач або радянські листівки, прихистити окруженця чи єврея — за кожну з цих дій загрожував розстріл. Мандрівникові слід розуміти: люди, які на це йшли, ризикували життям своєї родини, і все ж такі люди в Харкові були.

Як розмовляти та поводитися

У місті розмовляють російською та українською. Документи міської управи та комендатури, що збереглися в архіві, написані німецькою, українською та російською мовами. Німецьку знають одиниці, і перекладач стає впливовою особою.

Що потрібно пам’ятати:

  • читати накази на стінах. Вони часто змінюються: комендантська година, здача зброї та радіоприймачів, реєстрація. Незнання наказу нікого не виправдовує;
  • не привертати уваги. Не сперечатися з солдатами та поліцією, не дивитися в очі, не збиратися групами;
  • не довіряти незнайомцям. Доноси були звичною справою: на сусідів доносили через квартиру, речі, давні образи;
  • мовчати про фронт і партизанів. Не кажіть про те, що вже в травні 1942 року Червона армія спробує повернути місто, а остаточно воно буде звільнене 23 серпня 1943 року. Пророцтво про радянську перемогу вголос може коштувати життя;
  • не тримати вдома нічого зайвого. Радянські листівки, партійний або комсомольський квиток, фотографії у військовій формі можуть стати вироком під час обшуку.

І головне для гостя з майбутнього: смартфон, ліхтарик або дивна техніка у 1941 році виглядають як шпигунське спорядження. Позбудьтеся їх одразу.

Здоров’я

Голод і холод ослаблюють людей, і взимку в місті та навколишніх селах поширилися черевний і висипний тиф. За даними радянської розвідки, смертність була високою, а допомоги вмираючим не надавали.

Лікарні частково працювали, але без ліків, їжі та опалення. Найвища смертність була серед людей похилого віку, інвалідів та дітей-сиріт: саме через них, пише дослідниця Олена Дьякова, міська управа у 1942 році створила пенсійний підрозділ. Але пенсія була набагато меншою за прожитковий мінімум.

Що робити:

  • пити лише кип’ячену воду й не їсти нічого сирого;
  • боротися з вошами: саме вони переносять висипний тиф. Прожарювати одяг і стригтися коротко;
  • берегти руки й ноги від обмороження, сушити взуття;
  • якщо вдалося дістати їжу після тривалого голоду, їсти потроху: різка ситна їжа для виснаженої людини небезпечна.

Пам’ятка мандрівника

  1. Позбудьтеся всіх речей із майбутнього: їх сприймуть за шпигунське спорядження.
  2. Паспорт зі штампом районного бургомістра — умова виживання. Без нього вас вважатимуть прибічником чи партизаном.
  3. Не виходьте на вулицю після комендантської години.
  4. Гроші майже нічого не варті: бережіть речі для обміну на їжу.
  5. У села за їжею ходіть вдень, з перепусткою і не поодинці.
  6. Живіть в одній кімнаті, кип’ятіть воду, боріться з вошами.
  7. Не чіпайте нічого німецького: за крадіжку зі складів розстрілювали.
  8. Не довіряйте незнайомцям і мовчіть про фронт і майбутнє.
  9. Біржа праці та агітація «на роботу до Німеччини» ведуть у товарний вагон.