У невеликій кімнаті будівлі на вулиці Єдності пахне прасованою тканиною і свіжозавареним чаєм. У кутку - гора тканини та обрізків: тут бузкова наволочка, там зелене простирадло, десь синя сорочка. У пакунках, що стоять скрізь, - вже готові вироби, спідня білизна для бійців. 

Жінки говорять одночасно, перебиваючи одна одну, але чітко розуміючи, хто за що відповідає. Це не просто група волонтерів - це справжній виробничий осередок зі своєю логістикою, розподілом обов'язків і системою контролю якості. І всім тут - понад 70 років.

"Восьмого березня 22 року по нашому дому пройшлися касетними бомбами, - розповідає Елеонора Сідак, неформальний лідер групи, жінка з енергією 20-річної активістки. - Спочатку побомбили під'їзди, потім - вздовж дому, полосою до школи і стадіону. Все повилітало. Я тоді з палкою ходила, у сховище спуститися не могла. Донька вивезла мене на два місяці, але більше я не змогла терпіти і повернулася додому. 1 травня 2022-го вже була знов у Харкові".

Повернулася - і почала шукати, що робити. До війни Елеонора багато років керувала ветеранською первинкою. Звичайна робота активної пенсіонерки: організувати концерт до свята, допомогти з довідками, зібрати людей на зустріч… Але після лютого 2022-го життя розділилося на "до" і "після". Первинка перестала існувати в колишньому вигляді - хтось виїхав, хтось замкнувся у собі, хтось втратив інтерес до усього. Треба було шукати новий сенс.

Від гуманітарки до виробництва

Спочатку все було просто: Валентина, сусідка Елеонори, зв'язалася з волонтерами, і ті передали мешканцям понівеченого мікрорайону гуманітарні набори.

"Те, що нам щось давали, - то добре, - каже Елеонора. - Але треба було щось робити, щоб допомогти хлопцям, бо вони відстоювали наше місто. І відстояли".

Переломний момент настав у грудні 2022-го, на Дні волонтерів. Елеонору запросили на захід як представницю ветеранської організації. Там вона познайомилася з Іриною Донцовою - волонтеркою, яка вже тоді допомагала госпіталям. «Так, грошей у нас не було, але щось ми могли», - згадує ту першу розмову Елеонора. 

Волонтери попросили зробити обереги. 

Одна з жінок, Жанета Мерзлікіна, вміла робити янголів із ниток. Вона показала, як крутити, як зав'язувати, як робити головку. 

«Янголи - то найпростіше, - пояснює Елеонора. - Жанетта займається творчістю, вона почала нам показувати, що можна з паперу робити, але ж ми погано бачимо, руки погано працюють. А янголочки пішли".

Проте жінкам хотілося робити щось ще більш конкретне і корисне. Дехто з них почав розпускати старі вʼязані светри та плести шкарпетки для бійців.  Скільки могли, виділяли зі своїх пенсій на смаколики для фронту. Влітку 2023-го приїхав хлопець, який завжди забирав у них обереги, та запитав: "Дівчата, а чи можете ви нам труси пошити?"

- Так а з чого шити? - здивувалися жінки.

- Та хоча би зі старих простирадл.

Жінки принесли постільну білизну, яка в них була, порізали, викроїли - і так понад 2 роки тому почалося їхнє виробництво.

Логістика і технологія

Усі, хто зібрався в кімнаті, - жінки, народжені «приблизно в 1947-му році», як каже Елеонора. Тобто їм усім за сімдесят. Усі пенсіонерки.

Зараз у групі налагоджена чітка система. Елеонора кроїть - це її зона відповідальності, - а також організовує всю логістику - де і що забрати, куди і коли відправити готову партію. Люба, Віта, Валентина шиють. Елеонора каже, що це «основні швачки»: фактично на білизну для фронту вони витрачають все свій час, «з ранку до вечора вони строчать на машинці». Ще є кілька жінок, які допомагають шити часу від час. Решта дівчат - збирачі "сировини". Вони ходять по домах, майданчиках, вулицях мікрорайону, пишуть у будинкові чати, розповідають всім, що потрібна тканина для бійців, і збирають її по знайомих і незнайомих людях.

"У нас тут вулиць багато на мікрорайоні. І до кожної людини треба дійти і розтлумачити, для чого це треба», - розповідає Елеонора.

Приносять різне і з різних місць - старі радянські простирадла і вироби з натурального шовку, кілька обрізків або цілий мішок білизни, із центра та з Північної Салтівки. 

«Зазвичай все випране, все виглажене, а іноді навіть накрахмалене, - каже Елеонора. - Іноді , звісно, приносять таке, що взяти не можна - зношене, порване. Але з будь-якої поганої тряпки можна хоч трошки тканини вирізати. І в нас можуть бути труси, що тут пошите красне, тут зелене, тут фіолетове, тут ще якесь. Але воно пошите, його можна носити. Тому ми дякуємо кожному, хто відгукується і несе нам тканину».

За цей рік жінки передали бійцям майже 1000 одиниць спідньої білизни. Кожна з них працює вдома - у їхній «штаб» тільки приносять тканину: ніякої техніки для шиття там немає. 

Окремий напрямок роботи - адаптивні труси: розрізані, на мотузках, на ґудзиках. Їх забирають переважно до госпіталів, також білизну передавали 09-й та 142-й бригадам. 

Основна проблема і виклик - тканина, каже Елеонора: її постійно не вистачає.

"Нитки і резинки ми якось самі купуємо, а тканина... Багато потрібно. Ось те, що в нас зараз є, - до Нового року тут уже нічого не залишиться, жодної ниточки. Знову будуть просити, а нема з чого буде шити».

Не тільки білизна

Паралельно жінки шиють "підпопники" - сидушки на синтепоні з пряжкою, які кладуть на сидіння - наприклад, у броньованій техніці. Роблять технічні серветки. Збирають светри, футболки, інші речі. Передають на фронт консервацію. Продовжують шити янголів, особливо перед Різдвом. До  Великодня купили і покрасили для бійців близько 100 яєць. Відносять до найближчого пункту кришечки від пляшок, бо там отримані від цього кошти передають на протези.

На стінах кімнати, де збираються жінки, - фотографії. Це мешканці мікрорайону, які пішли на фронт і віддали життя за Україну та її людей. "Тут вони всі, - показує Елеонора. - Ви бачите, молоді, зовсім молоді».

На іншій стіні - грамоти і подяки від військових. «Я їх всі вивішую, - каже Елеонора. - Хай дівчата бачать, що їх праця комусь потрібна».

«Щоб вони якось жили»

Ця історія - не про героїзм, а про людей і конкретні дії. Коли жінки за сімдесят, яких війна вигнала з дому, які пережили касетні бомбардування, які погано бачать і в яких руки вже працюють, не так, як раніше, збираються разом і роблять те, що можуть. Коли сусідка розказує сусідці, та розказує знайомій, і всі приносять тканину. Коли хтось кроїть, хтось шиє, хтось збирає, хтось координує - і кожна знає, що вона робить щось важливе. Коли немає офісу, зарплат і складів із матеріалами, а є тільки маленька кімната та купа різнокольорових обрізків. У цьому немає нічого героїчного чи романтичного, як цього немає у війні взагалі. Це просто робота. Щоденна, монотонна, важка для старих очей і рук робота. Але це теж внесок у життя країни. Може, не такий видимий, як на лінії фронту, проте такий само необхідний.

«Ми це робимо, щоб вони жили, - каже Елеонора. - Хоч трохи, хоч у госпіталі, хоч на фронті, але щоб вони були в якихось людських умовах. Ці хлопці - вони ж нам як онуки. Робимо, що можемо. Хтось гроші пересилає, а ми намагаємось домогти роботою своєю. Будемо робити стільки, скільки потрібно. Ми хочемо, щоб війна закінчилась, а люди - залишилися».

Якщо ви хочете допомогти групі Елеонори, вони приймають:

  • тканину (прості, простирадла, наволочки, великі чоловічі сорочки);
  • нитки;
  • резинку для білизни.

Контактний телефон +380686091639