У 1980-х Харків мав опалюватися атомною енергією. У селищі Борки поблизу Нової Водолагої готували майданчик під два реактори ВВЕР-1000, будівництво оголосили ударним комсомольським, з області туди направляли людей. Сьогодні на цьому місці стоять дві порожні дев’ятиповерхівки, які за сорок років жодного разу не заселили.
Навіщо Харкову знадобилася атомна енергія
Йшлося не про звичайну АЕС, а про АТЕЦ — атомну теплоелектроцентраль. Різниця принципова: така станція не тільки виробляє електроенергію, а й віддає тепло в міську мережу. Тобто Харків збиралися опалювати безпосередньо від реакторів.
Логіка була суто економічною. Харківські ТЕЦ працювали на привізному паливі, і доставка вугілля з Сибіру в європейську частину СРСР обходилася дедалі дорожче. Відповіддю стала ідея побудувати кілька потужних АТЕЦ поблизу великих промислових центрів — і задовольнити їх теплом та електроенергією потреби міст-мільйонників. До цього списку разом із Харковом увійшли Одеса, Мінськ, Горький (Нижній Новгород), Волгоград.
Для Харкова проєкт був не абстракцією, а частиною офіційного планування: підключення АТЕЦ було передбачено в генеральному плані розвитку міста, затвердженому в 1986 році. Іншими словами, на момент, коли план потрапив на стіл, майбутнє міської тепломережі вже пов’язували з реакторами під Новою Водолагою.
Що саме збиралися побудувати
Місце для будівництва визначили поруч із селищем міського типу Борки Нововодолажського району — приблизно за 26–30 кілометрів від Харкова.
Проектні параметри:
- два енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 (серія В-320) — та сама базова серія, що працює сьогодні на Запорізькій, Південно-Українській, Хмельницькій та Рівненській АЕС;
- турбіни Т-1070-60 — теплофікаційного типу, тобто призначені саме для відбору тепла для міста, а не лише для вироблення електроенергії;
- генератори ТВВ-1000-4УЗ;
- резерв для розширення до чотирьох блоків — тобто станцію проектували з розрахунком, що вона зросте вдвічі.
Початок зведення основних споруд планувався на 1988 рік. До цього моменту тривали підготовчі роботи та будівництво інфраструктури: під’їзні шляхи, комунікації, житло для майбутнього персоналу.
Саме житло й стало єдиним, що від проєкту фізично залишилося.
Ударна комсомольська: спроба врятувати будівництво
Чорнобильська катастрофа сталася 26 квітня 1986 року — ще до початку основних робіт у Борках. І ставлення до атомної енергетики в країні змінилося миттєво.
Будівництво намагалися врятувати адміністративними заходами. ЦК ВЛКСМ у 1986 році ухвалив рішення оголосити Харківську АТЕЦ ударним комсомольським будівництвом і направляти туди молодь «за громадським закликом». Окремо долучився Рада Міністрів УРСР — постановою на будівництво направили 200 мешканців Харківської області.
Це була стандартна радянська механіка мобілізації ресурсів: якщо об’єкт буксує, йому надають статус, додають ідеології та зганяють людей. У випадку з Борками нічого не спрацювало. Основні споруди так і не почали: усе обмежилося інфраструктурою та підготовкою майданчика.
Що вбило проєкт
Формально — відстань.
Після Чорнобиля були посилені вимоги до розміщення атомних об’єктів: нові станції заборонялося будувати ближче ніж за 30 кілометрів від великих міст. Борки потрапляли в цей радіус автоматично. Проєкт, який ще вчора був частиною генплану Харкова, за новими нормативами виявився поза законом через географічне розташування.
Фактично — суспільство.
Кінець 1980-х в Україні — це час, коли екологічний протест став однією з перших легальних форм масової політики. Антиядерний рух після Чорнобиля націлювався на конкретні будівництва, і результат був відчутним: під тиском громадськості зупинили Чигиринську АЕС, а слідом ту саму долю розділили Харківська та Одеська АТЕЦ. Будівництво згорнули в 1989 році — свою роль зіграли як невизначеність перспектив, так і напруга в суспільстві.
Тут варто зафіксувати важливе: Борки не «не добудували через розпад СРСР». Проєкт зупинили ще за радянських часів, до будь-якої незалежності та до економічної кризи 1990-х. Це було рішення, ухвалене під тиском громадськості.
Що залишилося на місці
З усього задуму в металі та бетоні втілили містечко атомників — точніше, його початок.
Встигли звести дві дев’ятиповерхівки та закласти третю будівлю. Після скасування проєкту будинки залишилися без комунікацій і без мешканців. Жодна квартира тут не була заселена. Поруч — залишки комунальної інфраструктури, яку прокладали під майбутнє місто енергетиків.
Сьогодні це місце відоме як «Атомні Борки» — один із найвпізнаваніших занедбаних об’єктів Харківщини. Голі панельні коробки посеред поля, ліс навколо, повна відсутність людей. Довгі роки сюди їздили любителі занедбаних місць, фотографи та туристи; цю локацію включали до переліків незвичайних місць області.
Що було б, якби станцію побудували
Контрфактична історія — обережний жанр, але у випадку з Бороками вона дає корисний погляд на ситуацію. Якби влада прийняла інші рішення, ось якою б була картина.
Запуск не відбувся б за радянських часів. Основні роботи мали розпочатися в 1988 році, а цикл будівництва блоку ВВЕР-1000 тривав у середньому 7–10 років. Тобто «Борки» увійшли б у незалежність як незавершений довгобуд — точно так само, як Хмельницька АЕС-2 та Рівненська АЕС-4, будівництво яких розпочалося в 1980-х і завершилося лише в 2004-му. Реалістичний сценарій запуску — кінець 1990-х або 2000-ні, з багаторічною консервацією посеред економічної кризи.
Тепломагістраль стала б унікальною для України спорудою. Тепло довелося б подавати до Харкова на відстань 26–30 кілометрів. Це дорога магістраль великого діаметра з втратами по дорозі та з абсолютною залежністю міста від одного об’єкта. Від пікових котелень та існуючих ТЕЦ Харків все одно б не відмовився — атомне тепло покривало б базове навантаження, а не все.
З’явився б ще один атомград. Містечко атомників переросло б у місто на 20–30 тисяч осіб — за зразком Енергодара, Нетешина, Південноукраїнська. Це повністю змінило б демографію та економіку Нововодолажського району: замість аграрної території — супутник Харкова з високою зарплатою та профільним технікумом.
В енергобалансі станція виявилася б надлишковою. Два блоки — це близько 2000 МВт електричної потужності. У 1990-ті промислове споживання в Україні впало, і системі бракувало не генерації, а платоспроможного попиту. Станція майже напевно працювала б із недозавантаженням перші десять-п’ятнадцять років.
І головне — 2022 рік. Діюча АЕС за 26 кілометрів від Харкова, у зоні досяжності ударів, з тепломагістраллю довжиною три десятки кілометрів і підстанціями вздовж усієї траси. Що це означає на практиці, показують не гіпотези, а факти: Запорізька АЕС залишається під контролем окупантів і неодноразово втрачала зовнішнє електропостачання, а в самому Харкові дослідницька ядерна установка «Джерело нейтронів» ХФТІ пошкоджувалася та знеструмлювалася ударами неодноразово — у березні та червні 2022 року, у квітні 2024 року, а в березні 2026 року три доби працювала на дизель-генераторах після атаки на найближчу підстанцію. Голова МАГАТЕ Рафаель Гроссі прямо зазначав, що нестабільність мережі та вразливість зовнішнього електропостачання підривають ядерну безпеку українських об’єктів.
Йдеться про дослідну підкритичну установку — об’єкт, що незрівнянно менший за два блоки ВВЕР-1000. Масштаб ризиків у разі функціонування АТЕЦ був би іншим, як і масштаб наслідків для міста, яке ця станція мала опалювати.
Виходить парадокс. Проєкт поховали в 1989 році через Чорнобиль і правило тридцяти кілометрів — тобто за логікою мирного часу та ймовірної аварії. Тридцять з гаком років потому те саме рішення виглядає правильним з причини, яку в 1989-му ніхто не враховував у розрахунках.
