Минулий тиждень закінчився всеукраїнською акцією протесту з гучною назвою "День гніву". Захід відбувся, але навряд чи його можна назвати найяскравішим інформприводом тижня. У Харкові на акцію прийшли від сили три сотні осіб. Причому наше місто у цьому відношенні не було унікальним: приблизно аналогічна ситуація склалася в інших областях України. За інформацією, розміщеної відвідувачами сторінки "Дня гніву" в Facebook, у Києві кількість присутніх на акцію не перевищувала тисячі, в Одесі було близько 100 учасників, а мешканці Запоріжжя практично проігнорували захід. Загалом, можна констатувати, що акція провалилася. І якщо б не столична міліція, яка, проявивши звичайну для правоохоронців "політичну далекоглядність", заарештувала в Києві кількох учасників "Дня гніву", інформприводу взагалі б не сталося.
Акція "День гніву", фактично обернулася пшиком, продемонструвала, що українці, незважаючи на непросту економічну ситуацію, не готові вийти на площі, і черговий "майдан" відбудеться нескоро. Крім того, свою роль зіграв невдалий час проведення заходу: весь минулий тиждень новиною номер один були заворушення у Львові 9 травня, а це не найбільш вдалий інформаційний контекст. Бажано було провести "День гніву" на тлі події, пов'язаної із заявленою тематикою, - наприклад, після арешту Юлії Тимошенко. Тоді протестуючих на площах напевно було б більше.
До речі, Юлія Тимошенко, яка перебуває на підписці про невиїзд, минулого тижня всією душею рвалася до Харкова. З відповідним клопотанням вона звернулася до Генпрокуратури, яка розслідує одразу дві кримінальні справи, в яких фігурує лідер БЮТ: за звинуваченням у зловживанні коштами від продажу квот за Кіотським протоколом і за фактом перевищення службових повноважень під час підписання газових контрактів у 2009 р.
Генпрокуратура залишилася глухою до прохань підслідної: по-перше, на вказані Тимошенко дні візиту до Харкова (17-18 травня) заплановані слідчі дії, а по-друге, Тимошенко, на думку ГПУ, систематично порушує вимоги кримінально-процесуального законодавства, перешкоджаючи проведенню досудового слідства. Зокрема, 12 травня вона вкотре проігнорувала запрошення до Генпрокуратури. Але Юлія Володимирівна заявила, що знову подасть клопотання, в якому проситиме, щоб ГПУ сама вказала дати, коли лідеру БЮТ можна поїхати до Харкова. Чим закінчиться це драматичне листування Тимошенко з ГПУ, сказати складно, однак до Харкова Тимошенко їхати треба. Насамперед для того, щоб підбадьорити соратників по боротьбі. А соратники доброго струсу явно потребують.
Минулого тижня Харківська облорганізація "Батьківщини" поширила досить цікаву заяву, у якій пояснила, чому місцеві прихильники Юлії Тимошенко не братимуть участь у "Дні гніву".
Сам факт появи такого документа виглядає досить дивно: представники головної опозиційної сили в країні офіційно відмежувалися від акції, гасла якої дослівно повторювали всю риторику БЮТівців: "Уряд геть", "Президента до відповіді", "Гречку на прилавки" і т.д. Заслуговує уваги і зміст заяви місцевої "Батьківщини". Спочатку його автори назвали акцію "День гніву" "бутафорською", зазначивши, втім, що "партія "Батьківщина" розділяє позицію і підтримує вимоги ініціаторів і учасників акції". А під кінець досить розлогого тексту заявили, що "тільки потужний спільний виступ у загальних рядах з загальними вимогами при широкій підтримці народу дасть можливість ефективно захистити інтереси всіх і кожного". Логічне питання, що заважало "Батьківщині" зробити виступ потужним і спільним, принаймні, з активістами-громадськими діячами, які вишукали такий-сякий ресурс для протестів, повисає в повітрі. Загалом, ця заява виглядає як розписка в нездатності не те що організувати скільки-небудь масштабні акції протесту, а хоча б взяти участь у заходах, задуманих ідеологічними союзниками, про об'єднання з якими, до речі, Тимошенко незмінно говорить у перервах між промовами про підступність Генпрокуратури .
Втім, місцеві бютівці спробували надати своїй бездіяльності видимість конструктивності. Арсен Аваков заявив, що серйозна опозиція займається опозиційною роботою, а бутафорські акції - доля молоді, і помітив, що коли настане справжній "день гніву", про це заздалегідь ніхто не дізнається, а люди за покликом серця вийдуть на вулиці і влаштують цій владі Судний день.
Така позиція,загалом-то, корелює з програмними тезами Арсена Авакова, які були опубліковані на його персональному сайті на початку року. Коротенько їх суть така: треба працювати в опозиції і не розмінюватися на дрібні чвари, щоб бути готовим до того моменту, коли громадськість дозріє для серйозних акцій протесту. Певна логіка в цьому, звичайно, є. Однак з огляду на активність місцевої "Батьківщини" і її лідерів у публічній площині, може статися, що до того моменту, коли для влади настане Судний день (якщо він взагалі настане), ні про "Батьківщину", ні про Арсена Авакова вже ніхто не згадає.
Тепер про головну подію тижня. Йдеться про масові заворушення у Львові 9 травня. Харків відокремлює від Львова тисяча кілометрів, однак ситуація в цьому місті викликала у нас великий резонанс. Губернатор області Михайло Добкін, природно, засудив львівські події: "Як громадянин і патріот хочу висловити рішучий протест діям групи провокаторів, які влаштували вакханалію під час святкування Дня Перемоги 9 травня у Львові". Крім того, губернатор пообіцяв 22 червня, в річницю початку Великої Вітчизняної війни, вшанувати пам'ять загиблих у Львові, взявши з собою ветеранів зі сходу України.
Остання заява Михайла Добкіна виглядає як здорова реакція на крик "Наших б'ють!" Очевидно, губернатор вирішив особисто подивитися в очі націоналістам і якщо потрібно буде - дати їм гідну відсіч. Трохи пізніше Добкін, можливо, відчувши кілька провокаційний характер планованого заходу, сказав, що делегація поїде без партійної символіки, георгіївських стрічок і червоних прапорів, щоб "не робити нічого, що викличе зворотну реакцію".
Ще один наслідок львівських подій для Харкова - оприлюднена журналом "Фокус" інформація про те, що віце-губернатор Ігор Шурма розглядається в Адміністрації президента як одна з кандидатур на посаду губернатора Львівської області. За даними видання, це призначення можливе у разі звільнення нинішнього голови Львівської облдержадміністрації Михайла Цимбалюка, який після заворушень написав заяву про відставку.
Ігор Шурма на цю інформацію відреагував несподівано різко, назвавши її "технологічною провокаційною мулькою". Мотивація Шурми була такою: "Одна справа, якщо б я тут проколовся, і мене хтось хотів прибрати. А так навіщо мене кудись забирати?" Виглядає це дещо нелогічно, адже відправити ефективного чиновника на підвищення, довіривши йому посаду з великим обсягом роботи, - що може бути логічніше і правильніше? Крім того, по-перше, Ігор Шурма - уродженець Львова і саме у Львові почалася його політична й управлінська кар'єра. А по-друге, Шурма є людиною енергійною і напевно приніс би користь, перебуваючи на посаді львівського губернатора. Тим більше, Львівська область - дуже непроста, і особисті якості Шурми, особливо здатність тверезо міркувати в критичних ситуаціях, напевно були б там дуже до речі. Так що, незважаючи на різку реакцію самого Шурми на можливе призначення, воно все ж таки може відбутися.
І, до речі, про розсудливість Ігоря Шурми. Саме він минулого тижня зробив заяву, яка вигідно відрізняється своєю конструктивністю від хору безглуздих та провокаційних висловлювань, якими був багатий тиждень, цілком присвячений безладу у Львові. Отже, за словами Шурми, Харківська облдержадміністрація запропонувала Кабміну і Міністерству соціальної політики України реалізувати в Харкові пілотний проект монетизації пільг. У проекті пропонується громадянам усіх категорій, які мають право пільгового проїзду в міському електротранспорті, виділяти на це гроші.
Монетизація пільг - єдиний спосіб зробити комунальний транспорт беззбитковим, і іншого шляху, схоже, не існує. Крім того, подібна система зрівняє всіх пільговиків, адже далеко не всі пільговики користуються міським електротранспортом, а значить - пільгою.
Але на шляху монетизації пільг або хоча б початку пілотного проекту буде кілька проблем. По-перше, треба внести зміни в досить заплутану законодавчу базу, що стосується пільгового контингенту. По-друге, знайти на проект кошти. Причому гроші ці повинні йти з державного бюджету, якщо держава взяла на себе відповідальність за пільги. А ось з цим можуть бути серйозні проблеми: державний бюджет дефіцитний, і навряд чи всі необхідні кошти знайдуться. Є ще й політичний чинник: як підказує досвід монетизації пільг у Росії, подібний крок, незважаючи на свою обгрунтованість, може супроводжуватися масовими акціями протесту. А протести зараз, коли до парламентських виборів залишилося трохи більше року, владі абсолютно ні до чого. Так що, на жаль, проект монетизації пільг, найімовірніше, так і залишиться проектом. Принаймні, до парламентських виборів.