Головними тенденціями минулого, 2010 року, стали тріумфальний і тотальний прихід до влади Партії регіонів, безпрецедентне за всю історію України посилення владної вертикалі і падіння авторитету опозиції. Всі ці тенденції, звичайно, позначилися і на житті нашого регіону, причому інколи досить несподіваним чином.
Президентські вибори
Отже, рік почався з президентських виборів. Харківська область цілком очікувано проголосувала за Віктора Януковича. Облорганізацію "Батьківщини" Юлії Тимошенко очолював тоді нардеп Олександр Фельдман, публічна опозиційна діяльність якого зводилася переважно до заяв. Неконфліктність Фельдмана пояснювалася необхідністю захищати свій бізнес, занадто залежний від міської влади. Трохи пізніше Олександр Фельдман позбувся від непотрібної йому опозиційності, приєднавшись до парламентської біло-блакитної більшості.
Арсен Аваков, ще обіймаючи посаду губернатора, заявив про підтримку Юлії Тимошенко. Зробив він це між першим і другим туром президентських виборів. Вислови Аваков свої переваги раніше - втратив би крісло, пізніше - публічна підтримка була б вже непотрібною, а значить, пройшла б непоміченою. Якихось відчутних плюсів Юлії Тимошенко цей демарш Авакова не приніс, тому що регіонали одразу звинуватили Арсена Борисовича у використанні адмінресурсу. Крім того, особистий рейтинг Авакова навряд чи був настільки високий, що міг істотно вплинути на рівень підтримки Тимошенко у регіоні. Як би там не було, екс-губернатора (зняти з посади його встиг ще президент Ющенко) помітили, і незабаром він очолив харківський БЮТ, змінивши на цій посаді Олександра Фельдмана.
Але головним кадровим підсумком президентських виборів для області стало призначення не головного опозиційного політика регіону, а губернатора. На цю посаду претендувало кілька осіб. Серед найбільш ймовірних кандидатів називали нардепа Дмитра Шенцева, який був правою рукою Євгена Кушнарьова, і мера Харкова Михайла Добкіна. Інтрига трималася кілька тижнів, і в кінцевому підсумку на відміну від Дмитра Шенцева, який не зарекомендував себе нічим, Янукович віддав перевагу Михайлу Добкіну, який на посаді мера встиг показати себе як непоганий господарник. Виконувати обов'язки мера Харкова став секретар міськради Геннадій Кернес. І була б робота Кернеса на посаді в.о. мера відносно спокійною, якби не унікальне явище під назвою "Зелений фронт".
"Зелений фронт"
Спочатку розширення гольф-клубу в П'ятихатках, а потім - будівництво дороги через Лісопарк викликало обурення активістів громадських об'єднань, які влітку розгорнули акції проти вирубки зелених насаджень. Ці заходи не відрізнялися численністю, проте отримали широку медійну підтримку з боку ЗМІ, підконтрольних Арсену Авакову. Сам Аваков на "зелених" мітингах вважав за краще особливо не світитися, і це було правильно: відсутність політичного забарвлення дозволила підносити дії захисників зелених насаджень як стихійну хвилю народного гніву.
До місцевих виборів, які відбулися в жовтні, "Зелений фронт" підійшов у вигляді аморфної структури, що роздирається внутрішніми конфліктами. Його активісти влилися до маловідомої політичної партії "Зелена планета", яка не подолала тривідсотковий бар'єр. Обіцянки Юлії Тимошенко включити членів "Зеленого фронту" у списки "Батьківщини" так і залишилися обіцянками. У підсумку "зелений рух" у Харкові, здається, закінчився. А дорогу через Лісопарк побудували.
Зникнення Климентьєва
Широка громадськість не знала про існування Василя Климентьєва до його зникнення. Головний редактор маловідомого видання, в якому поливалися брудом деякі харківські чиновники, зник у середині серпня. Слідство і громадськість відразу ж пов'язали його зникнення з професійною діяльністю, хоча при найближчому розгляді ця версія виглядала малоймовірною: фігурантам публікацій Климентьєва його зникнення було абсолютно не потрібно, тому що цей факт привернув увагу до його статей.
У ході слідства на поверхню спливли відомості, які істотно вплинули на образ Климентьєва-мученика. За місцем його проживання і на банківських рахунках були знайдені чималі суми грошей, а на інтернет-форумах з'явилася інформація про зв'язки Климентьєва з кримінальними колами, причому зв'язки ці були далекі від журналістської діяльності. Загалом, чим більше з'являлося про Климентьєва інформації, тим більше це зникнення було схоже на результат його не журналісткої, а напівкримінальної чи кримінальної діяльності.
Незважаючи на це, Климентьєва швидко записали до пантеону мучеників від вільної преси, а його зникненням зацікавилися навіть у Європарламенті. Усі вищі чиновники області та МВС взяли справу на контроль, проте слідство особливо не просунулося - Климентьєва досі не знайшли. Хоча, найімовірніше, у розкритті його зникнення влада зацікавлена як ніхто, адже поки Климентьєв не виявлений, в очах громадськості єдино правильною версією залишається версія про "другого Гонгадзе".
Смерть Мусєєва
Якби півроку тому хтось вирішив скласти топ-10 чиновників, найбільш відданих керівникам міста, то цей рейтинг міг би очолити начальник харківського метро Сергій Мусєєв. Його смерть викликала величезний резонанс. 25 серпня Мусєєв загинув в автокатастрофі, винуватцем якої він же і був. Утім, цей факт особливо не підкреслювався. Всі посадові особи віддали Сергію Мусєєву в промовах, а останнім знаком поваги до покійного стало призначення його сина Максима Мусєєва на посаду заступника директора метро.
Місцеві вибори
Мабуть, саме місцеві вибори стали головною подією року, що минає в регіоні. Їх результат був цілком закономірним, зате сам процес супроводжувався скандалами.
Мабуть, найгучніший з них - заява місцевої "Батьківщини" про те, що в області друкуються "фальшиві" бюлетені. Правда, ніхто так і не пояснив виразно, як саме будуть використовуватися ці "фальшивки". Однак скандал трапився неабиякий - з нічними пильнуваннями біля друкарні, народними депутатами, міліцією та іншою притаманною для таких випадків масовкою. Так було посіяно зерно сумніву в чесності виборів.
При цьому самі вибори пройшли на диво спокійно. Ніхто з міжнародних спостерігачів не виявив жодного серйозного порушення, яке могло б вплинути на результат волевиявлення. У свою чергу опозиція намагалася оскаржити результати підрахунку голосів, вимагала визнати вибори недійсними і навіть погрожувала звернутися до міжнародних судових інстанцій. Проте суди, в які подавалися позови, залишилися глухими до вимог опозиціонерів, а до міжнародних інстанцій справа так і не дійшла.
Результати виборів до місцевих рад були очікувані: Партія регіонів скрізь отримала переважну більшість. Відносно невисокий результат регіоналів у багатомандатних округах (32,4% до міської ради та 34,59% - до обласної) з лишком компенсувався регіоналами-мажоритаріями.
Єдиною несподіванкою стали вибори мера Харкова. За підсумками екзит-полу, замовленого партією "Єдиний центр", на них переміг Арсен Аваков. Згідно даних паралельного підрахунку голосів, проведеного "Батьківщиною", переміг він же. Регіонали провели свій паралельний підрахунок, за результатами якого вибори вигравав Геннадій Кернес. Для доказу своєї правоти регіонали влаштували ще один підрахунок голосів - публічний. Крапку в суперечці поставив міськвиборчком, який оголосив перемогу Кернеса над Аваковим з перевагою в 1,5% голосів.
Ситуація з Геннадієм Кернесом напевно ввійде в підручники політології як яскравий приклад того, як антирейтинг одного кандидата може трансформуватися в рейтинг іншого. Подібне явище спостерігається в Україні під час кожних президентських виборів, але не варто забувати, що зазвичай це відбувається у другому турі, коли на фінішній прямій залишаються тільки два кандидати. Але щоб при наявності інших кандидатів виборці цілеспрямовано висловлювали свою антипатію одному, голосуючи за іншого, - таке, мабуть, сталося вперше.
Опозиція наспіх зібрала "майдан" із закликом "відстояти вибір". Але "майдан" був не дуже численним - тисяч п'ять осіб, причому серед протестуючих було багато активістів штабу Авакова та співробітників підконтрольних йому комерційних структур. Можливо, громадяни не дуже-то і хотіли відстоювати свій вибір, а може, Арсен Аваков і сам не дуже-то хотів у мерське крісло - адже невідомо, що би він у ньому робив при біло-блакитній більшості у міськраді. Як би там не було, залишки "майдану", посидівши якийсь час у наметах навпроти облдержадміністрації, розійшлися, виконуючи рішення суду про те, що площу треба готувати до новорічних гулянь. Але до початку підготовки головної площі міста до свят вона встигла пережити ще один народний виступ - набагато більш масовий, ніж підтримка Авакова.
"Підприємницький майдан"
Податковий кодекс у своїх перших версіях ставив хрест на спрощеній системі оподаткування і фактично ховав малий бізнес. Останній відреагував на це швидко і згуртовано: акції протесту підприємців відрізнялися масовістю і непоганою організацією.
Те, що підприємці зможуть організуватись так швидко, схоже, виявилося повною несподіванкою для опозиції, яка так і не зуміла осідлати ці протестні настрої. Та й самі представники бізнесу, очевидно, остаточно зневірившись у опозиційних лідерах, не поспішали стати під прапори політичних партій. У результаті підприємці перемогли: Податковий кодекс був прийнятий з поправками, що виключають найбільш суперечливі моменти. В історію України "підприємницький майдан", схоже, увійде як наймасовіша і найрезультативніша неполітична акція протесту.
Тихий 2011-й
2010-й рік був дуже бурхливим, а каталізатором постійного галасу були вибори. Цього року парламентських виборів, найімовірніше, не буде: президент і Партія регіонів віддадуть перевагу взяти тайм-аут для запровадження непопулярних рішень, а потім дочекатися того моменту, коли економічна ситуація трохи покращиться. Так що рік 2011-й у політичному плані буде дуже тихим.
Мабуть, "протестно-небезпечними" стануть тільки пенсійна реформа і новий Трудовий кодекс. Однак влада, навчена "підприємницьким майданом", вважатиме за краще не робити різких рухів, і всі непопулярні нововведення будуть реалізовуватися поступово, що кілька знизить протестний градус. Власне, цей курс уже намітився в кінці 2010-го, коли уряд заявив про поетапне підвищення пенсійного віку.
Опозиція в Україні поступово маргіналізується. Причому станеться це без будь-якої участі влади: самі опозиційні політики, в тому числі Юлія Тимошенко, зробили все для того, щоб відвернути від себе електорат. Перш за все, це пов'язано з тим, що мантри про "злочинну владу" вже не працюють, і опозиції давно пора стати не рупором протесту, а альтернативою чинної влади. З цим є складнощі, тому що сьогоднішні опозиціонери вже перебували при владі й особливого успіху на цьому поприщі не здобули - у противному випадку вони зараз не були б в опозиції. Ніякої гідної заміни теперішнім опозиціонерам немає і не передбачається: вони навряд чи готові потіснитися заради появи нових політичних проектів.
Так, для влади створені ідеальні умови: повний пакет повноважень, який повернув у 2010-му Конституційний суд, скасувавши політреформу, відсутність реальної опозиції, істотний тайм-аут перед черговими виборами... Як скористається влада цими умовами? Зробить щось на благо суспільства? Можливо, так, але поки її дії нагадують швидкий біг, але трохи не туди, куди чекає електорат (особливо це було помітно з процесу створення та прийняття Податкового кодексу).
А чим займеться влада цього року точно, так це своїм зміцненням. Започаткована у 2010-му адміністративна реформа повинна перетворити владну вертикаль у піраміду Хеопса. Місцевій владі при цьому буде відведена роль статистів: швидше за все, реальні повноваження будуть зосереджені у місцевих філій центральних органів виконавчої влади, яких у великій кількості настворювали президент замість розпущених чиновницьких структур. Інакше й бути не може, тому що сильні обласні адміністрації не вписуються в поняття "сильна центральна влада".
Місцева опозиція піде в тінь, принаймні, до парламентських виборів. Власне, це вже відбулося. Арсен Аваков після програшу на виборах мера практично ніяк себе не проявляв. Та й опозиційні діячі рангом поменше не радували місцеві інформаційні стрічки своєю присутністю - крім хіба що нечисленних, але настирних націоналістів з ВО "Свобода". Відповідно, опозиційні ЗМІ затихнуть самі собою, без жодного тиску влади, тому що в Україні свобода слова потрібна доти, доки знаходяться готові за неї платити. А платити за неї до парламентських виборів необхідності немає. Загалом, схоже, нас чекає "рік тиші".