Українській владі не потрібна молодь: влада не піклується про неї, не ділиться з нею матеріальними благами і взагалі живе так, ніби молоді в Україні немає. І молодь у свою чергу мириться з цим, нічого не вимагаючи від влади. Голосу молоді в Україні не чути. Влада навряд чи буде щось міняти за такого стану речей, оскільки ситуація її поки що цілком влаштовує. Але чи надовго? І які приховані загрози вона несе і для молоді, і для влади?
У 1911 р. у Китаї почалася Сіньхайська революція, що повалила династію Цинь і встановила республіку. А до цього, 1905 р., в імператорському Китаї була скасована система державних іспитів, що дозволяла навіть найбіднішій молодій людині з глухого китайського села за допомогою своїх знань і таланту "вийти в люди", отримавши високий статус державного чиновника. Ці два історичних факти ілюструють просту істину: коли молодь позбавляють соціальної мобільності, вона йде в революцію, як тільки з'являється така можливість.
У книзі "Інша Росія" письменник і радикальний політик Едуард Лимонов доводив, що найбільш пригнобленим класом у сучасному світі є молодь, тобто люди, за визначенням Лимонова, віком від 14 до 35 років. Цей вік - найбільш продуктивний, але, незважаючи на це, у молодих фактично немає ні влади, ні власності. Навіть у пенсіонерів, яких у нашій країні не без підстав прийнято вважати жебраками, є, як правило, квартири. У молодих ж немає навіть власного житла. "Влада і власність у Росії і в решті світу нерівномірно розподілені між поколіннями... Тільки в середньому віці (35-56 років) індивідуум збирає потрібні зв'язки, знайомства, міцно втирається в якусь... "мафію", і тоді приходять влада і багатство" , - писав Лимонов.
Роль і місце молоді в Україні повністю підтверджують цю тезу. Чинній влади молодь просто не потрібна, оскільки робити ставку на молодіжний електорат в Україні невигідно. У нашій країні мешкає приблизно 14 млн. молодих людей віком від 14 до 35 років. Багато хто з них не голосує за віком. Ще одна значна частина не голосує через аполітичність, небажання йти на вибори чи зміни місця проживання і роботи. Такі тенденції присутні у всіх категоріях електорату, однак молоді вони стосуються найбільше. Крім того, партії влади складніше догодити молодому електорату: молоді люди, як правило, всім незадоволені, хочуть змін і часто ласі на демагогію. Для партії влади набагато вигідніше ставити на пенсіонерів та людей старшого віку, 35-50 років. Їх більше (одних пенсіонерів уже майже 14 млн. осіб). Вони краще ходять на вибори і рідше змінюють політичні уподобання. Що стосується конкретно пенсіонерів, то їх, по-перше, легше обдурити політичною рекламою, а по-друге, на їх голос може кардинально вплинути підвищення пенсії на 100-200 грн. за місяць до голосування. У підсумку саме до людей старшої вікової категорії і волає на кожних виборах Партія регіонів, говорячи про необхідність "стабільності".
А молодь опиняється за бортом. "Це покоління молоді нікому не потрібно - ні роботодавцям, ні власникам країни. Воно на дві третини навчено не потрібним професіям, які ніколи не знадобляться. Наша молодь замість соціального ліфта отримала соціальний унітаз. Коли молодість підійде до кінця, це покоління молоді очікує величезний стрес", - говорить лідер політичної партії "Сильна Україна" Ігор Беркут.
Востаннє політики робили ставку на молодь під час "помаранчевої революції" 2004 р. Тоді молоді люди були необхідні для щоденних вуличних акцій. Кожна молода людина була на рахунку як солдат протесту, бойова одиниця опозиції. Потрібні були молоді руки, щоб тримати прапори і плакати, молоді роти, щоб кричати "Банду - геть!", молоді ноги, щоб годинами топтати морозні майдани. Природно, в акціях брали участь не тільки молоді люди, проте саме вони були авангардом протестуючих - ставили перші намети на Майдані, проводили перші акції під Адміністрацією президента. З'явилася з нізвідки молодіжна організація "Пора!" майже щодня мелькала в новинах. Оскільки молодіжний протест необхідно було підігрівати, "помаранчевий" табір постійно висував ідеї, привабливі, насамперед, для молоді: покінчити з режимом Кучми, який політтехнологи охрестили "злочинним", створити 5 млн. нових робочих місць, радикально збільшити виплати з народження дитини, скоротити термін служби в армії, посадити найбільш одіозних представників старої влади. Це було востаннє в новітній історії України, коли молодь масово вимагала від влади якихось реформ і масово підтримувала одного з політиків. При цьому, як це завжди буває під час соціальних потрясінь, молодь боролася не стільки за конкретного політика, скільки за можливість соціальної мобільності. Молодь завжди бореться за надію стати "всім з нічого".
Після "помаранчевої революції" політична активність молоді швидко зійшла нанівець, тому всі партії - і провладні, й опозиційні - почали її купувати. Молодих людей орендували як масовку на час тих чи інших акцій. У 2006 - 2007 рр. тисячі студентів з багатьох українських міст їздили до Києва мітингувати за різні політичні сили. Розцінки були приблизно однакові і в тієї влади, і в тієї опозиції - 100 - 150 грн. за поїздку плюс продуктовий пайок. Партія регіонів тоді збирала мітинги в Києві по 10-30 тис. осіб. За словами учасників тих поїздок, перед акціями їх не обтяжували жодною ідеологічної нісенітницею - помітингувати, отримати гроші і додому. Цей "політичний туризм" багато в чому призвів до того, що у молодих людей стерлися політичні орієнтири. Мітингувати без грошей уже ніхто не хоче. Така позиція молоді переважає і зараз.
У сформованій ситуації загнаній у кут опозиції, єдиною зброєю якої залишається вулиця, обов'язково доведеться знову починати загравати з молоддю. Це вже робиться. Молодим завжди краще показати конкретного ворога, якого треба рвати на шматки. Першим таким ворогом став міністр освіти і науки Дмитро Табачник. Він перетворився на опудало українського студентства. Знаменитий "удар квітами" зробив його жертвою першої акції прямої дії проти українського політика після кинутого у Януковича яйця. У сусідній Росії свого часу жертвами таких атак стали голова ЦВК Олександр Вешняков (у нього кинули відкриту пачку з майонезом), перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов (вдарили квітами), прем'єр-міністр Михайло Касьянов (закидали яйцями), лідер КПРФ Геннадій Зюганов (закидали помідорами). Найімовірніше, акцій "оксамитового тероризму" і в Україні стане більше, оскільки така форма протесту дуже зручна: забезпечений резонанс у ЗМІ, а відповідальність за скоєне може бути чисто формальною. Жертвою такої атаки може стати будь-який представник "злочинного режиму" незалежно від його діяльності на своїй посаді і яких-небудь заслуг або прорахунків.
Одні впевнені в протестному потенціал молоді, інші ставлять його під сумнів. Одні кажуть, що "ця молодь здатна тільки на пивний бунт", інші покладають на неї рятівні надії. "Я думаю, що прихований протестний потенціал молоді дуже високий, - каже народний депутат Анатолій Гриценко. - Але все це поки лягає на пасивність, невіра, відсторонення від влади, від якої погано пахне. Але під час виборчих кампаній це може здетонувати, як це часто було. Ми бачимо, що там, де люди відчули лікоть один одного, це проривається". Причини для хоч якогось бунту в української молоді завжди знайдуться. За статистикою більше чверті наших молодих людей до 28 років взагалі ніде не працюють, близько 20% молодих українців до 24 років ніде не навчаються і не працюють. За даними соціологічних опитувань, кожен третій молодий чоловік в Україні, який бажає працювати, не може знайти роботу. Складно навіть підрахувати, скільки молодих людей п'ять, а то й більше років навчаються у ВНЗ і часто за чималі гроші, щоб отримати спеціальність, за якою вони жодного дня не будуть працювати. На багатьох факультетах рік навчання коштує 10-18 тис. грн. При цьому з 60 осіб, які закінчують, наприклад, історичний факультет Харківського національного університету, дай Бог, щоб 15 працювали за фахом. "Я часто виступаю з лекціями в університетах у різних регіонах - і в Тернополі, і у Львові, і в Донецьку, і в Луганську, і в Криму, - каже народний депутат Анатолій Гриценко, - і всюди ставлю таке питання: підніміть руку ті, хто впевнений, що після закінчення університету отримає робоче місце за фахом. Руки піднімають або нуль, або пару із сотень. Це говорить про те, що люди не впевнені в завтрашньому дні. Це принижує, деморалізує та дезорієнтує молодь. Виявляється, можна поступити, провчитися п'ять або більше років, витягнути все, що тільки можна зі своїх батьків, і потім гарантовано не мати робочого місця по спеціальності".
Підвищення пенсійного віку ще більше посилює цю проблему: і так невелика кількість можливих робочих місць для молодих фахівців ще раз скорочується. Не кажучи вже про те, що молодим людям доведеться працювати на 10 років довше, ніж їхнім батькам. У результаті ми маємо ціле покоління працівників ресторанів "McDonalds" з вищою філологічною освітою та мерчендайзерів з дипломами юристів. При цьому складається парадоксальна ситуація, коли при нестачі робочих місць молоді люди ще й самі не дуже-то хочуть працювати. За небажання шукати роботу Україна наближається до рівня Європейського союзу, де близько 62% молодих людей не хочуть працювати. Загальні настрої молоді в Україні песимістичні - більше половини молодих людей хочуть виїхати з країни.
У таких умовах у молодих людей мимоволі з'являється попит на радикальну демагогію та політичні сили, що пропонують кардинальні рецепти. І ці ніші в політиці вже зайняті або поступово заповнюються - сильніше в правому спектрі, слабкіше в лівому. Хлопець 18-25 років з амбіціями, але без можливостей їх застосування, часто з освітою, але без роботи, легко повірить в те, що держава в нього багато чого вкрала і з нею треба боротися. Радикальні лідери і партії, природно, бачать цей зростаючий попит і користуються ним. Можна прогнозувати, що в недалекому майбутньому молоді люди таки зможуть своїми голосами протягти до парламенту партію з радикальною ідеологією. Першим у цій черзі, найімовірніше, стане ВО "Свобода".
Одна з глобальних проблем України полягає в тому, що у нас немає молодіжної політики, і це неминуче призведе до колосальних проблем у майбутньому. Мінливі уряди постійно вирішують кон'юнктурні завдання, пов'язані з політичним виживанням. Довгострокові перспективи нікого не хвилюють. У цей час населення України скорочується, що прямо пов'язано з небажанням молодих людей заводити і виховувати дітей, робочих місць стає менше, молодіжне безробіття росте, і тиск на одного працюючого із забезпечення пенсіонерів і безробітних теж збільшується. А молодіжне безробіття, до речі, прямо впливає на криміногенну ситуацію - зростання безробіття на 1% призводить до зростання злочинності на 5%. Враховуючи, що абсолютну більшість злочинів усіх видів скоюють саме люди до 35 років, можна впевнено сказати, що молодіжне безробіття зробить наше суспільство більш криміналізованим.
У таких умовах питання молодіжної політики в Україні скоро постане ребром. Продумані рішення в цій сфері потрібні, насамперед, з двох причин: по-перше, щоб молоде працездатне населення України хоча б самовідтворювалося в потрібній кількості і працювало, підтримуючи і себе, й економіку країни. По-друге, щоб натовпи радикально налаштованих молодих людей не пішли в революцію.
У Росії свого часу добре усвідомили другу причину і щільно зайнялися молодіжною політикою. Це сталося тільки тому, що на рубежі 1990-х-2000-х молодь стала проблемою для влади. Заявили про себе радикальні партії та організації, які з натяжкою можна назвати молодіжними: Російська національна єдність (РНЄ), Націонал-більшовицька партія (НБП), Авангард червоної молоді (АКМ). Такі акції НБП, як мирний захоплення приймальні Адміністрації президента Росії в грудні 2004 р. (її утримували 40 хвилин), були явним дзвіночком для влади, що з молоддю треба щось робити. У відповідь на неформальні молодіжні об'єднання влада створила свої, формальні, - "Ті, що йдуть разом", "Молода гвардія", "Наші". Приміром, на зустрічі лідерів і керівників російських молодіжних організацій, що входять до складу проурядового Загальноросійського народного фронту, були представлені організації "Молода гвардія єдиної Росії", "Асоціація молодих підприємців України", "Російський союз сільської молоді", рух "Російські студентські загони" , "Російський союз молоді". Навіть якщо це організації - пустушки, їх створення і фінансування говорить про одне: російська влада усвідомила, що з молоддю треба працювати, краще погано, ніж ніяк. Українська влада цього поки не усвідомила.
Що робити? Відповідь проста - бронювати перші робочі місця для молодих людей, надавати житлові кредити, збільшувати зарплати. Все це було у будь-якій політичній програмі будь-якої партії на будь-яких виборах. І створювати молодіжні організації повинен будь-який політичний режим, який бажає закріпиться в країні. Найімовірніше, цю необхідність розуміють, і Партія регіонів ближче до парламентських виборів займеться молодіжним питанням. Цілком можлива поява в Україні діяча на зразок лідера російського руху "Наші" Василя Якеменко, який курирує об'єднання молоді під батьківською рукою партії влади і створення ідеологічного сурогату для юних телепнів. При достатньому фінансуванні можна створити що завгодно з тих же "Молодих регіонів".
"Попит на молодь" найближчим часом зросте - опозиції просто не залишили інших карт, окрім вуличних акцій протесту, а владі доведеться щось цьому протиставити. Учасники ядра нової "Пори!" з іншою назвою напевно вже проходять тренінги або "вишколи", як це було в 2003-2004 рр. Багато про що говорять листівки з цитатою з книги Жадана "Депеш мод" про те, як треба робити коктейль Молотова, які роздавали нещодавно під Печерським судом представники "Молодої Батьківщини". А ще до цього в Харкові в будівлю опорного пункту Фрунзенського райвідділу міліції дійсно жбурнули коктейль Молотова, протестуючи проти побиття молодого хлопця в райвідділі в Сумах. Будемо сподіватися, що листівка з уривком з літературного твору не стане для когось інструкцією.