…Жанні - тридцять із чимось, вона працює офлайн у Харкові, і її чотирирічний син ходить у приватний дитячий садок. Половина її заробітку щомісяця йде на  оплату - це не дешево, але альтернативи для себе родина не бачить. «Ми прийняли реальність. Бабусі далеко, декрет закінчився, у сім'ї всі працюють. Ми не маємо інших варіантів», - каже жінка. 

Жанна - не виняток. Її ситуація - типова для тисяч харківських родин, які після лютого 2022-го лишилися без того, що раніше вважалося базовим: державного дитячого садочка.

Зараз у прифронтовому Харкові державні садочки не працюють узагалі: без захищених приміщень освітній процес неможливий за законом і небезпечний за здоровим глуздом.

Зруйнований приватний дитячий садок у Харкові, жовтень-2025, фото - телеграм-канал Володимира Зеленського

Офіційна відповідь на питання про повноцінне відновлення дошкільної освіти в регіоні звучить обережно: рішення щодо очного навчання можливе лише за наявності захисної споруди відповідно до вимог ДБН, за згодою батьків і рішення педагогічної ради. По суті, це не відповідь на питання «коли?», а опис умов.

Повернутися в Харківській області до офлайн-освіти в повному обсязі до закінчення бойових дій - вочевидь, неможливо. Але «неможливо» повністю» не означає «нічого не робити». Більшість батьків якось вирішила це питання. Ця розповідь - про те, як саме.

Що відбулося з системою

До повномасштабного вторгнення в Харківській області працювало 745 закладів дошкільної освіти. Переважна більшість - 712 - комунальної форми власності, ще 2 - державні та 31 - приватний. Зараз у місті Харків працює 17 приватних закладів дошкільної освіти. При цьому, за даними Департаменту освіти і науки ХОВА, станом на травень 2026 року у громадах області фактично перебуває 35 548 дітей дошкільного віку. Вони ростуть, розвиваються, потребують спілкування з однолітками, структурованого середовища, педагогів. 

Цифра 17 - це те, що видно в офіційній статистиці. Реальна картина ширша: існують десятки незареєстрованих або напівформальних приватних дитячих просторів, груп, студій. Вони не враховані у звітах, але вони є - і разом із бабусями, нянями та батьками, які не виходять на роботу, тримають на собі дошкільну освіту регіону.

Центральний парк Харкова, який до вторгнення був одним із найпопулярніших місць для відпочинку з дітьми, після одного з обстрілів, квітень-2022; фото - Харкіська міськрада

Причина такої ситуації - не в бюрократії і не в байдужості. Відповідь проста: щоб дитячий заклад міг працювати в очному форматі в умовах воєнного стану, він зобов'язаний мати відповідну захисну споруду. Більшість довоєнних садочків таких споруд не мають - і дооблаштувати їх часто неможливо технічно або фінансово.

Тому більшість закладів перейшла на онлайн-формат. З одного боку, дистанційний дитячий садок - це оксюморон. Із іншого, онлайн-заняття для трирічних дітей мають свою цінність - зберігають зв'язок із вихователем, дають батькам орієнтири. Але живе спілкування з однолітками, спільна гра, фізична активність, сенсорний досвід - усе це неможливо компенсувати онлайном.

Приватні заклади: рішення, але не для всіх

У порожнечу, яку залишила державна система, увійшов приватний сектор. Але він не може і не намагається бути загальнодоступним.

Жанна говорить, що її враження від приватного садка - позитивні.

«Заклад ліцензований, графік - з восьмої ранку до сьомої вечора. Для працюючих батьків - це ідеальний варіант. П'ятиразове харчування, англійська чотири рази на тиждень, музика, свята. Дитина почала говорити українською, і для мене це справжній плюс", - розповідає вона.

На питання про безпеку відповідає так: у разі загрози місту діти йдуть у підвальне укриття, у разі всеукраїнської тривоги на вулицю не виходять. У групі - до 12 дітей, зазвичай ходять близько 10. На оплату  іде приблизно половина її місячної зарплатні. 

«Якщо чесно, це можна витягнути. Так, не комфортно, але ми ні в чому себе різко не обмежили. Нам трохи допомагають родичі. Якби раптом зараз відкрили державні садочки - не впевнена, чи переходили би ми: все-таки там зазвичай зовсім інший графік, і дитину треба забирати близько 16.30, що дуже складно для двох працюючих батьків. Ми вже втягнулися. Хоча якщо ціна зросте суттєво - тоді так, будемо думати», - каже жінка.

Представниця одного з приватних дитячих просторів Харкова, яка погодились говорити на умовах анонімності, каже, що попит на їхні послуги є, але і виклики величезні.

«До нас могло б ходити набагато більше дітей. Питання в безпеці. Бігати з дітьми в укриття з третього-четвертого поверху - це окрема реальність. А вимоги до укриттів в Харкові дуже жорсткі», - пояснює вона.

У її закладі - різновікові групи від трьох до шести років. Такий формат обраний свідомо: у різновікових групах діти не конкурують, а допомагають один одному. Але більшість батьків досі шукають групи з однолітками - і це теж частина картини: запит на дитячі послуги є, але бачення батьків і закладів не завжди збігається. За її словами, річ не тільки у попиті, але часто в цінностях, які підходять не всім батькам. 

Водночас вона закликає батьків шукати якісь шляхи для соціалізації дітей:

«Ми бачимо кошмар у дітей, які навчалися виключно онлайн. Третій-четвертий клас, а рівень розвитку - на перший. Емоційно - взагалі на чотири роки».

Що відбувається з дітьми?

Ольга Косенчук, кандидат педагогічних наук і програмний офіцер Асоціації працівників дошкільної освіти, застерігає від надто прямолінійних висновків: два-три роки вдома не означають автоматично відставання в розвитку.

«Набагато важливіше оцінювати не сам факт домашнього перебування, а якість середовища. Ключову роль відіграє рівень емоційного контакту з дорослими, наявність умов для гри, спілкування, пізнання. Саме ці фактори визначають, наскільки гармонійним буде розвиток дитини навіть в умовах обмеженої соціалізації з однолітками», - каже фахівчиня.

Але вона ж додає: домашнє середовище не може повністю замінити досвід взаємодії з однолітками. Навички співпраці, вирішення конфліктів, вміння домовлятися, дотримуватись правил - усе це формується саме в дитячому колективі. І якщо ця пауза не буде компенсована, наслідки можуть проявитися в школі: труднощі з адаптацією, нижчий рівень мовлення, проблеми з концентрацією уваги, підвищена тривожність.

«Найбільший ризик сьогодні - не тимчасове відставання в знаннях, а втрата часу, коли дитина позбавлена можливостей для повноцінної соціалізації та розвитку», - каже вона.

Монтессорі-педагог і психологиня Альона Попова погоджується, що не кожна дитина, яка не ходить до садочка, приречена на проблеми. Якщо батьки свідомі, є живе спілкування, дитина задіяна в побуті, є гуртки або хоча б виходи в кафе, музеї, парки - розвиток може бути цілком повноцінним.

«Якщо дитина сидить вдома, але з нею спілкуються, їй читають, її беруть у кав'ярню і вона сама замовляє трубочку до чаю - це теж соціалізація. Набагато гірше, коли батьки дали гаджет і відсторонилися. Через екран не навчишся регулювати емоції», - каже вона.

Батьки, які сидять вдома: невидима ціна

Про дітей говорять багато. Про батьків - менше. А між тим, коли система зникає, першою вирішує цю проблему сім’я - і вона платить свою ціну.

Чотири роки без садочка - це чотири роки, коли мати або батько є єдиним середовищем розвитку дитини. Нерідко - в умовах власного стресу, фінансових труднощів, постійної тривоги і недосипання через нічні обстріли.

«Батьки фактично змушені виконувати одночасно кілька ролей: бути джерелом безпеки, вихователями, педагогами, організаторами дозвілля та емоційною опорою для дитини. І все це - в умовах власного стресу. Тривала відповідальність за всі аспекти розвитку дитини може призводити до почуття провини та вигорання. Коли дорослий не має можливості відновлювати власні ресурси - це позначається і на дитині», - говорить Ольга Косенчук.

Альона Попова описує специфічний тип виснаження,  характерний саме для нашого часу: батьки роками перебувають у режимі безперервної відповідальності, коли немає паузи, немає людини, якій можна передати дитину на кілька годин:

«Бути 24/7 з дитиною - то можна зʼїхати з глузду. І це не про нелюбов до дитини. Це про те, що людина не може роками перебувати в стані постійної емоційної напруги без наслідків для психічного здоров’я".

Вона наполягає: допомога батькам - це не опція, а умова. Ресурсний дорослий поруч із дитиною - один із найважливіших факторів розвитку. Виснажений - ні.

Підземний садок у Пісочині: перший крок

У селищі Пісочин Харківського району будується перший підземний дитячий садок на Харківщині - і перший подібного формату в Україні. Станом на квітень 2026 року готовність об'єкта становить 85%. Захисна споруда площею понад 1,1 тисячі квадратних метрів уже зведена, підведені інженерні мережі, встановлене альтернативне електроживлення, змонтовані системи безпеки, вентиляції, оповіщення і відеоспостереження. Завершується монтаж санітарного обладнання та благоустрій території.

Підземний дитячий садок у Пісочині, квітень-2026, фото - Харківська ОВА

Об'єкт розрахований на 226 осіб - дітей і вихователів. У дві зміни він зможе охопити понад 500 дошкільнят.

Важливий термінологічний нюанс: офіційно ця споруда називається не «підземним садочком», а «закладом дошкільної освіти з протирадіаційним укриттям». Термін «підземний садок» живе у медіа і в побутовій мові - але у нормативних документах його немає.

Підземний дитячий садок у Пісочині, квітень-2026, фото - Харківська ОВА

У 2026 році в Харківській області подано 13 проєктних заявок на отримання державної субвенції для облаштування укриттів у закладах дошкільної освіти. За даними ХОВА, підтримано чотири - окрім Пісочина, ще Дергачі, Савинці та садочок у самому Харкові. Решта - в очікуванні.

Масштаб зрозумілий із порівняння: 35 тисяч дітей дошкільного віку в регіоні - і чотири об'єкти, що перебувають у процесі переобладнання або чекають на нього. Підземний садочок у Пісочині - це важливий сигнал і важливий прецедент, але чисто фізично він не зможе вирішити проблему.

Як система стабілізувалася сама по собі

І все ж - якось проблема із дошкільною освітою розвʼязується: не так, як до війни, не так, як хотілося б, але колапсу - немає.

Жанна, говорячи про своє оточення, ненавмисно описує те, що фахівці називають «неформальними стратегіями адаптації»: одні платять за приватний садочок, інші залишили дитину з бабусею, ще хтось знаходить сусідку або знайому, яка сидить із кількома дітьми. Хтось просто не вийшов на роботу.

Представниця приватного дитячого простору бачить ту саму картину, але з іншого боку: батьки приходять із різним рівнем усвідомленості, різними очікуваннями, різним ресурсом. Є ті, хто шукає просто «перетримку» для дітей, а є ті, хто шукає середовище. Є батьки, які доєднуються до освітніх вебінарів, а є ті, для кого цієї опції не існує - через небажання або брак інформації.

«Можна жалітися на життя, а можна шукати інший шлях. Ми бачимо обидва варіанти щодня», - каже вона.

Дошкільна освіта - це не лише садочки

Всі, з ким ми говорили, сходяться в одному: дошкільна освіта - це не лише приміщення і вихователь. Це середовище, де дитина вчиться бути з іншими людьми. І відновити це середовище неможливо тільки будівельними роботами.

Ольга Косенчук формулює мінімальний необхідний набір: безпечний простір для спілкування з однолітками, стабільна рутина, можливість гратися, рухатися, взаємодіяти. Для дошкільнят саме гра, живе спілкування і відчуття передбачуваності - основа розвитку.

Вихователь Альона Попова наголошує, що батькам потрібна не лише фінансова або організаційна підтримка, а й знання: як розмовляти з дитиною, як залучити її до побутових справ так, щоб це стало розвитком, як не передати їй власну тривогу, як помітити, що щось іде не так:

«Якщо ми навчаємо батьків, як бути з дитиною, - це і є компенсація тих освітніх втрат, які є через відсутність садочків. Навіть приготування борщу разом - це математика, сенсорика, мова, спільний час. Але батьки мають знати, що це так працює».

Найбільш гострий висновок звучить у розмові з нею майже між іншим: довгострокові наслідки цих чотирьох років без садочків - не тільки у дітях. Вони - у цілому поколінні батьків, які виживали разом із дітьми без підтримки, без паузи, без системи, яка мала б їх підхопити.

Підземний садочок у Пісочині - це не тільки захищений простір для 500 дошкільнят. Це сигнал: держава повертається. І якщо цей прецедент стане моделлю - а не єдиним прикладом - то дошкільна освіта в прифронтовому регіоні може відновитися не після закінчення війни, а вже під час неї.

Поки цього не сталося, батьки справляються самі. Не ідеально, не для всіх однаково, але справляються.

Жанна каже, що навіть якби завтра відкрились державні садочки - її родина, імовірно, лишила би дитину у приватному. Але жінка не відповідає за всіх. Є родини, для яких  плата  за приватний заклад -  непідйомна. Тим часом є матері, які не можуть вийти на роботу через дітей, яких немає з ким залишити. І є ціле покоління дошкільнят, які ростуть у місті, де чотири роки тому зникло щось, чого вони навіть не встигли взнати.

Відновлення дошкільної освіти - це не лише про будівлі під землею і мільйони у кошторисах. Це й про те, яким буде це покоління. Чи буде  налаштоване на партнерство, чи вмітиме спілкуватися?  Якими прийдуть ці діти до першого класу ? Чи матимуть батьки сили бути поруч? Чи залишиться в місті достатньо людей, аби ці діти взагалі мали однолітків?

Системне рішення для прифронтового регіону має виглядати  комбінаторно: захищені освітні простори там, де це можливо технічно і фінансово; підтримка приватних ініціатив через субсидії або партнерство з громадами; психологічна підтримка батьків як окремий напрям, а не додаток до чогось іншого; і - можливо, найважливіше - визнання того, що батьки, які тягнуть цю ситуацію самотужки, теж є учасниками системи й потребують ресурсу.