Харків’янка Наталія прийшла в Центр крові у п’ятий раз. Вона просить не називати своє прізвище, бо не вважає донорство «подвигом, вартим публічності». До повномасштабного вторгнення здавати кров їй не спадало на думку, але коли війна прийшла в Харків, все змінилось. Жінка знала, що крові з її рідким негативним резусом завжди критично бракує, - і пішла на донацію.
«Зараз всі роблять те, що їм по силах. Краще бути гвинтиком у цьому загальному русі, ніж баластом десь на березі. Здаючи кров, я якби відчуваю себе частиною рішення, а не просто спостерігачем за проблемою», - зазначає вона.
Іноді Наталія приходить у Центр крові одна, іноді – з друзями. Одного дня вона взяла на донацію свою 9-річну доньку, щоб показати: допомога – це частина життя. Найбільше жінку дивує, коли хтось запитує, а навіщо вона це робить.
«Мені це нічого не вартує, а комусь врятує життя. Вважати, що «мене це не стосується», - як мінімум, глупо. Кров є у кожного і може знадобитися кожному», - каже вона.
Світлані Сігнаєвській – 56 років. Вона має понад 40 донацій і звання «Почесний донор». Здавати кров Світлана почала з 2000 року, коли в неї померла мама. Вона каже, що саме тоді зрозуміла, наскільки донорство потрібно. Жінка має 1+ групу крові, а значить, як вона каже, «я можу врятувати всіх».
Із початком вторгнення Світлана не припинила донацій.
«А як я можу не допомагати нашим хлопцям? Я нікуди не виїжджала з Харкова і пережила все – всі бомбардування, всі літаки… Ми живемо в такому місті, де до донорства не можна ставитися по-іншому, просто не можна», - каже Світлана, додаючи, що буде здавати кров доти, доки в неї будуть її брати.
У мирному житті донорство здається простою медичною процедурою, нехай і не позбавленою страхів і упереджень. Але в умовах війни воно набуває зовсім іншого значення, фактично стаючи інструментом виживання і гарантом суспільної безпеки.
Донорство: від медичної процедури до громадянської позиції
За українським законодавством донорство є добровільним і безоплатним. Будь-хто старше 18 років може долучитися до цієї ініціативи. У харківському Центрі крові наголошують: донорство крові – це унікальна можливість для кожної людини зробити щось значуще. В Україні, де війна різко збільшила потребу в донорській крові, цей процес набув особливого значення. За даними платформи ДонорUA, щодня тисячі людей – від поранених військових до жінок під час складних пологів – потребують переливання.
“Якщо ти здав кров – ти врятував мінімум три життя. Кожен розуміє, що три життя – це досить багато. Кожен донор – це особлива людина. Донорство – це про надію”, – каже Олена Малигон, директорка ХОЦСК.
За її словами, саме усвідомлення того, що твоя дія - це не символічний жест, а реальна допомога, мотивує людей приходити знову і знову. Близько 40% відвідувачів, які вперше приходять у Центр крові, стають постійними донорами.
Харківський центр крові: виклики і безпека
До 2022 року донорство переживало спад через пандемію COVID-19 та появу приватних плазмацентрів, до яких перейшла частина кадрових донорів. Із початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року Харків опинився у складній ситуації: запаси крові були на мінімальному рівні, а потреби зросли вдвічі. Харківський центр також забезпечує компонентами крові частину Сумської області, де працює лише приватний заклад.
У перші ж дні війни біля Центру вишикувалися черги: люди йшли, попри загрозу обстрілів, персонал працював цілодобово.
25 лютого 2022 року Центр крові обстріляли. Загинув один донор, ще четверо були поранені. Загиблий чоловік прийшов здавати кров разом із родиною, але йому не дозволили донацію через медичні показники. Він вийшов на вулицю і потрапив під обстріл.
Попри трагедію, центр не зупинив роботу. Донори допомогли переносити обладнання до підвалу, щоб уже наступного дня відновити забір крові. Із того часу Центр працює виключно в підвальних приміщеннях.
“Ми не спали три доби. Ніхто з донорів не пішов: ми разом зносили все із третього поверху у підвальне приміщення, і о 7-й годині ранку наступного дня вже почали працювати. Донори залишились із нами до останнього, і це дуже вразило,” – згадує Олена Малигон.
За словами Олени Малигон, досі є люди, які хвилюються, що при здачі крові їх можуть чимось заразити. Вона наголошує, що вже понад 20 років центр працює лише з одноразовими медичними виробами: усі контейнери, голки та рукавички медсестер – одноразові, а процес донації відбувається в закритій системі. Уся зібрана кров потім проходить тестування на понад 220 параметрів: найменше відхилення означає вибраковку, і така кров утилізується. Тих, хто вагається, центр запрошує відвідати донаційний зал і переконатися в безпеці процесу.
Потреба в крові не зникає ніколи. Навіть у відносно спокійні дні є операції, ДТП, важкі пологи, онкохворі. Тому найбільший виклик центру зараз – це дефіцит донорів, особливо в періоди свят чи відпусток: якщо донації зупиняються хоча би на один день, Харків вже має дефіцит компонентів крові. Щодня завдяки донорській крові у місті рятують сотні життів – як військових, так і цивільних.
Особливо гостро стоїть проблема з негативними групами крові, які рідкісні в популяції.
“На одну людину з геморагічним шоком потрібно 5-6 доз компонентів крові. Якщо таких людей четверо – їм потрібні 24 донори. Задовольнити цю потребу можна, лише якщо є сформований резерв”, – пояснює Олена Малигон.
Ще один виклик - донори, які здають кров постійно і при цьому живуть у стресі, через деякий час часто не можуть більше проходити донації через низький рівень гемоглобіну чи феритину. Багато людей через це вибувають на вимушені «канікули».
Більшість працівників Центру крові теж є донорами: вони здають кров, коли виникає критичний дефіцит. Центр також запровадив практику СМС-повідомлень: коли кров використовується, донор отримує СМС із текстом «Ваша кров врятувала життя».
Рекрутинг донорів: від стихії до культури взаємодопомоги
Стихійний сплеск донорства, що спостерігався у перші дні вторгнення, швидко минув. Стало зрозуміло: потрібна системна і планова робота. Так у Центрі з’явився рекрутинговий підрозділ. Він співпрацює з місцевою владою, бізнесом, блогерами та лідерами думок, щоб зробити донорство доступним і популярним. Особливий акцент – на корпоративних днях донорства, коли компанії організовано приводять своїх працівників. Також проводиться просвітницькі кампанії з метою розвінчання міфів про донорство: короткі відеоролики, пости в соцмережах і запрошення відвідати центр робляться, аби допомогти людям подолати страх.
Станом на травень виїзди розплановані вже до кінця року. Голова рекрутингового відділу Валентина Таран розповідає, що у 2022–2023 роках бізнес активно відгукувався на заклики здавати кров, але з часом суспільство звикло до війни, і інтерес дещо знизився.
Ще один спосіб наблизити донорство до людей - виїзні акції. Сергій Гладкий, який очолює виїзні бригади, наголошує, що такі акції – це “той самий Центр крові, тільки меншого масштабу”. Команда виїжджає до лікарень, навчальних закладів, заводів і офісів, попередньо перевіряючи безпекові умови. Центр крові просить для таких акцій напівпідвальне приміщення або підвал і намагається розводити людей у часі, щоб не було скупчень.
Попри високу мотивацію людей, є й перешкоди: не всі представники влади йдуть на контакт з виїзними бригадами. Сергій Гладкий розповідає про випадок в одному з міст Харківської області, де влада відмовлялася співпрацювати, посилаючись на те, що люди роз'їхалися, донорів немає, приміщення немає. Закінчилось тим, що там знайшовся активний хлопець, який сам зібрав 120 людей. Очільник іншої громади не хотів іти на контакт, оскільки ініціатива провести День донора первісно пішла не від нього, а від місцевого депутата. Такі штучні перешкоди дуже заважають роботі Центру крові.
“Зараз наша тактика – аналізувати потреби і посилювати інформаційну роботу, комунікацію з владою чи бізнесом. Але стратегічно в Україні потрібно розвивати культуру донорства”, – зауважує Валентина Таран.
Суспільна безпека: кров як страховий фонд громади
Достатній запас крові – це не просто медична необхідність, але й запорука безпеки всієї громади. У кризових ситуаціях – від воєнних поранень до аварій чи складних операцій – кров стає критично важливим ресурсом.
“Якщо комусь потрібні компоненти крові, то вони потрібні вже зараз, максимум – через годину. Привезти їх із Полтави чи Дніпра ми не встигнемо,” – підкреслює Сергій Гладкий.
У прифронтовому Харкові запаси крові – це буквально страховий фонд, який дає надію на порятунок. Донорство в цьому контексті стає актом колективної відповідальності. Коли у квітні РФ вдарила ракетами по центру Сум, багато харків'ян відгукнулися на заклик про допомогу, аби швидко поповнити запас крові. «Надія на донорів іноді є останньою», – каже Олена Малигон.
Сергій Гладкий розповідає історію директора підприємства, який не підтримував донорство, але змінив думку, коли його дитина захворіла на онкогематологічне захворювання, і їй знадобилося переливання.
«Дитині переливали кров літрами. Вона одужала. Той підприємець сам став активним донором. На жаль, іноді людині треба скоштувати трагедію на смак, щоб зрозуміти, наскільки донорство важливо», - каже Сергій Гладкий.
Історії донорів: солідарність у дії
Андрій Приступа – той самий активний хлопець, який зумів самотужки зібрати 120 донорів. Після переїзду з Харкова до Валок через війну Андрій, який сам має понад 10 донацій, зіткнувся з проблемою: місцевого центру здачі крові не було, а поїздки до ХОЦСК забирали багато часу.
Разом із іншими волонтерами та за підтримки Центру крові Андрій узяв на себе завдання зібрати 50 донорів.
«Я зробив Google-форму, де люди могли записатися на слот. Ми використали телеграм-канали, фейсбук-групи, розклеювали постери. Моя дружина сама обдзвонила всіх, хто заповнив форму”, – розповідає він.
Результат перевершив очікування: за два дні записалися 50 людей, а згодом вдалося організувати два дні донорства поспіль, провівши понад 100 донацій. Більше половини донорів дякували за можливість здати кров, не виїжджаючи з міста. Для багатьох це стало першим досвідом.
10 та 12 червня 2025 року у Валках знову провели День донора: за два дні провели 104 донації.
Історії донорів - це не лише про медицину. Це - про цінності, підтримку, людяність, про те, щоб не стояти осторонь і триматися разом. Донорство об’єднує тих, хто хоче бути корисним, навіть коли не має змоги фінансово допомагати фронту. Один із донорів порахував, що за три роки повномасштабного вторгнення він віддав військовим більше 5 літрів крові, тобто фактично всю свою кров. У Центрі крові говорять, що люди приходять до них із дітьми та під обстрілами, об’єднуються, щоб підвезти один одного. Коли в перші дні вторгнення центр працював цілодобово, донори несли воду, смаколики, чай, щоб підтримати персонал. Волонтери постійно привозять їжу, засоби гігієни, а потім ідуть здавати кров і приводять однодумців.
«Ми відчуваємо, що ми як одна велика родина. Усі розуміють, що і військовим, і цивільним дуже потрібна наша допомога», – каже Олена Малигон.
ХОЦСК прагне зробити донорство не разовою акцією, а частиною суспільної культури. Мета - показати, що донорство - це не жест милосердя, а частина стратегії виживання та взаємодопомоги, які необхідні будь-якій громаді та будь-якій країні. Це запорука суспільної безпеки, адже запаси крові – це гарантія, що в критичний момент допомога буде надана. Кожна донація – це маленький крок до великої мети: зробити громаду безпечнішою, сильнішою та згуртованішою.
«Ніхто з нас не хоче опинитися в ситуації, коли кров потрібна, але її немає. Проте ми можемо зробити так, щоб її було достатньо для всіх», — кажуть у харківському Центрі крові.
