Приводом для роздумів стала харківська новина. 15 липня 2026 року Міністерство культури України, ЮНЕСКО та Харківська державна наукова бібліотека імені Короленка підписали тристоронній меморандум: бібліотека, пошкоджена російськими обстрілами, отримає технічну допомогу для збереження будівель і фондів. Виникає слушне запитання: навіщо у 2026 році, у розпал війни, міжнародна організація вкладає кошти в ремонт книгосховища — якщо, здавалося б, інтернет давно зробив бібліотеки непотрібними? Адже будь-який текст, довідка чи новина доступні за лічені секунди з телефону. І статистика, на перший погляд, підтверджує цей скептицизм. Але за цифрами ховається складніша картина — а досвід країн, які не стали ховати бібліотеки, показує, що питання варто переформулювати: не «чи потрібні бібліотеки в епоху інтернету», а «чим саме бібліотека залишається тим, що інтернет не замінює».
Що показує статистика: аргументи скептиків
Почнемо чесно — з цифр, які дають привід для сумнівів.
Відвідуваність публічних бібліотек в англомовному світі падає вже більше десяти років. У США кількість відвідувань у 2022 році становила близько половини від рівня десятирічної давнини: приблизно 671 млн відвідувань проти майже 1,25 млрд у 2019 році, до пандемії. У великих містах спад ще різкіший: у Лос-Анджелесі відвідуваність з 2012 року впала на 74%, у Філадельфії — на 72%, у Чикаго — на 66%, у Сан-Франциско — на 65%. У Великій Британії ситуація ще драматичніша: в Англії кількість відвідувань скоротилася приблизно на 59% за десятиліття — з 299 млн у 2011/12 до 100 млн у 2021/22 році.
Зменшується й те, заради чого бібліотеки традиційно існували, — видача паперових книг. За даними американського Інституту музейних та бібліотечних служб (IMLS), у 2022 році на полицях бібліотек США було на 162 млн книг менше, ніж у 2010-му, — скорочення приблизно на 20%. Обіг друкованих матеріалів для дорослих з 2010 року впав на 68%. Навіть видача дитячих книг, ненадовго відновившись після пандемії, у 2024 році знову знизилася.
Звідси випливає закономірний висновок скептиків: якщо люди перестають ходити до бібліотек і брати книги, а інформація все одно є в мережі, то утримувати дорогу фізичну інфраструктуру — це марнотратство. В умовах бюджетного тиску політики рано чи пізно задаються питанням, навіщо фінансувати те, чим виборці користуються дедалі рідше.
Що скептики не беруть до уваги: аргументи на користь бібліотек
Однак ті самі дані при уважному читанні вказують на інше.
Спад відвідувань — це не спад потреби. Аналітики IMLS відзначають важливий нюанс: скорочення кількості відвідувань відбувається переважно через те, що постійні користувачі стали приходити рідше, а не тому, що людей, яким потрібна бібліотека, стало менше. Немає свідчень того, що потреба в бібліотеках згасла. Більше того, після пандемії намітився розворот: до 2023 року відвідування бібліотек США майже подвоїлися порівняно з 2021-м і перевищили 800 млн — це близько 2,2 млн відвідувань на день. Бібліотеки обслужили понад 155 млн зареєстрованих користувачів — майже половину американців, які мешкають у зоні обслуговування. І молода аудиторія не зникла: 54 % представників поколінь Z та міленіалів повідомили, що за останній рік користувалися фізичною бібліотекою.
Бібліотека давно перестала бути лише «складом книг». Вона перетворилася на громадський простір та інфраструктуру рівного доступу. Це ключовий аргумент, який інтернет у принципі не може замінити:
Рівний доступ до знань. Бібліотека безкоштовна для тих, у кого немає грошей на передплату, платний доступ до баз даних, а іноді й на сам пристрій або інтернет. Багато дорогих наукових і юридичних баз даних у роздрібній торгівлі недоступні пересічній людині — а через бібліотеку вони відкриті.
Публічний простір. Тихе місце для роботи та навчання, яке не вимагає нічого купувати, — рідкість у сучасному місті. Соціолог Рей Ольденбург називав такі місця «третіми» — не дім і не робота, а нейтральна територія, де триває суспільне життя.
Збереження та достовірність. Цифровий контент легко змінити, видалити або підробити; посилання «протухають», платформи збанкрутують, ліцензії відкликаються. Паперовий примірник фіксує, що саме і коли було опубліковано. Для права, історії та науки це принципово.
Не все оцифровано. Величезні масиви рідкісних, регіональних і старих видань, місцевої преси та архівів існують лише на папері — через авторське право або тому, що до них не дійшли руки. Для краєзнавця чи дослідника місцевої історії це очевидно: багато чого ніде в мережі не знайти.
Допомога та медіаграмотність. Бібліотекар допомагає шукати й оцінювати джерела — навичка, критично важлива в епоху дезінформації та генеративного ШІ.
Міжнародний досвід: дві моделі, два результати
Найпереконливіший аргумент у цій суперечці — не теоретичний, а порівняльний. Країни, які по-різному ставляться до бібліотек, отримують різні результати.
Фінляндія: бібліотека як національна ідея
Фінляндія йде всупереч загальній тенденції. Якщо США витрачають на публічні бібліотеки близько 45 доларів на людину на рік, а Велика Британія — приблизно 10 фунтів, то Фінляндія у 2025 році виділила майже 371 млн євро — близько 65,78 євро на мешканця, тобто у рази більше.
І віддача відповідає вкладам. Фіни користуються бібліотеками в середньому 9,1 рази на рік; близько половини громадян відвідують їх хоча б раз на місяць, а 20% — щотижня. У 2024 році фінські бібліотеки зафіксували 50,7 млн відвідувань і видали 85,4 млн одиниць — по 15,3 на особу.
Флагман цієї моделі — центральна бібліотека Гельсінкі Oodi, відкрита у 2018 році до 100-річчя незалежності країни як «подарунок нації від нації». У перший же повний рік роботи вона прийняла 3,1 млн відвідувачів замість очікуваних 2,5 млн. Але справа не в будівлі: Oodi — це переосмислення того, чим взагалі може бути бібліотека. Тут можна взяти напрокат не тільки книги, а й швейні машинки, тенісні ракетки, інструменти, абонементи в басейн; працюють студії звукозапису, 3D-принтери, майстерні, кінозал. При цьому найпопулярніший «предмет видачі» у бібліотеках Гельсінкі — зовсім не річ, а безкоштовні кімнати для зустрічей, навчання, репетицій та дискусій.
Фото — Oodi, Вікіпедія
Логіка фінів проста й прагматична: директор бібліотечних служб Гельсінкі Катрі Вянттінен пов’язує її з сільським минулим, коли громади спільно володіли дорогою технікою замість того, щоб кожному купувати свою. Навіщо платити за швейну машинку, яка потрібна раз на рік, якщо її можна взяти безкоштовно — по суті, за рахунок уже сплачених податків?
За цим стоїть і законодавча база — фінський Бібліотечний закон, оновлений у 2017 році, прямо покладає на бібліотеки завдання просувати грамотність, рівність, активну громадянську позицію та свободу вираження поглядів. А в опублікованій у січні 2025 року Стратегії безпеки Фінляндії бібліотеки названі буквально першою інституцією в розділі про «психологічну стійкість» — елементі національної обороноздатності. Один з архітекторів Oodi формулює цю філософію так: навіть якби новий уряд у пориві економії закрив усі бібліотеки, Oodi все одно стояла б на місці — як маніфест цінностей епохи.
Фото — Oodi, Вікіпедія
Англо-американська модель: скорочення та його ціна
На іншому боці — підхід, за якого бібліотеки роками сприймаються як стаття витрат, яку можна скоротити. Результат — той самий обвал відвідуваності в Англії та більшості великих міст США, з якого ми почали. Показово, що спад збігся саме зі скороченням фінансування та закриттям відділень, а не просто з появою інтернету: там, де в бібліотеки вкладали кошти, люди з них не пішли.
Висновок із цього порівняння суворий: занепад бібліотек — не неминучий наслідок цифрової епохи, а наслідок політичного вибору. Фінляндія доводить, що за інших рішень результат буде протилежним.
Бібліотека Короленка: чому це важливо тут і зараз
Усе сказане перестає бути абстрактною теорією, варто повернутися до харківської новини, з якої ми почали.
Бібліотека імені Короленка — одна з найбільших у країні: заснована в 1886 році, її фонд налічує близько 7 млн одиниць зберігання. Це саме той випадок, який ілюструє головні аргументи на користь бібліотек як фізичного інституту. Сім мільйонів одиниць — це величезний масив рідкісних, старих і унікальних документів, значна частина яких ніде не оцифрована й існує лише на папері. Втрата такого фонду була б непоправною — жоден інтернет його не «зберіг у хмарі». Саме тому меморандум з ЮНЕСКО стосується таких, здавалося б, «нецифрових» речей: ремонту систем опалення службового корпусу та нового книгосховища, заміни водостічної системи. Збереження фізичного фонду — це в буквальному сенсі питання тепла, даху та труб.
Показовими є й слова директорки бібліотеки Наталії Петренко: попри пошкодження, відсутність належної інфраструктури та виклики війни, до бібліотеки продовжують приходити відвідувачі, бо вона залишається важливим простором для суспільства. Це та сама теза «спад відвідувань ≠ спад потреби» і та сама роль бібліотеки як громадського простору — але в надзвичайно суворих умовах. Коли місто під обстрілом, а звична інфраструктура зруйнована, громадський простір із книгами, теплом і людьми стає не архаїзмом, а опорою.
Тут харківський випадок перетинається з фінським. Нагадаємо: Фінляндія включила бібліотеки до своєї Стратегії безпеки як елемент «психологічної стійкості» нації. Короленко доводить цю логіку на практиці — бібліотека, що працює для людей під обстрілами, і є тією самою інфраструктурою стійкості. А участь ЮНЕСКО показує, що збереження бібліотечних фондів сприймається як завдання світового значення, а не як місцева бюджетна стаття, яку можна скоротити.
Перспективи: якою буде бібліотека майбутнього
У якому напрямку рухається інституція, якій пророкували кінець? Вимальовується кілька напрямків.
Від сховища — до «третього місця». Провідний тренд — перетворення бібліотеки на громадський, культурний і творчий центр: коворкінг, мейкерспейс із 3D-принтерами, студії, лекторії, «бібліотеки речей». Модель Oodi тут стає орієнтиром для всього світу.
Гібрид фізичного та цифрового. Бібліотеки не програли цифровим технологіям, а увібрали їх. Витрати на електронні матеріали в США до 2024 року майже зрівнялися з витратами на друковані, а цифрова видача книг зростає дванадцятий рік поспіль. Майбутнє — не «або папір, або екран», а єдиний доступ через обидва канали, де бібліотека виступає ліцензованим посередником між читачем і дорогим цифровим контентом.
Центр медіаграмотності та роботи з ШІ. У міру того, як генеративний ШІ наповнює мережу правдоподібним, але недостовірним контентом, зростає цінність інститутів, які вчать відрізняти надійні джерела від сміття. Тут бібліотеки — з їхньою традицією нейтральності та професійної роботи з інформацією — відіграють природну нову роль.
Інфраструктура стійкості. Фінський приклад із включенням бібліотек до стратегії безпеки показує ще одну функцію: під час кризи — від пандемії до війни — бібліотека стає точкою доступу до електрики, інтернету, тепла, інформації та просто безпечного спільного простору. Для країни, що живе в умовах війни, це не абстракція, а цілком практичний ресурс.
Дизайн за участю громадян. Успіх Oodi багато в чому пояснюється тим, що її десять років проектували разом із мешканцями міста — збирали «бібліотечні мрії», розподіляли частину бюджету через партиципаторні механізми. Бібліотека майбутнього створюється не для спільноти, а разом із нею.
Підсумок
Суперечка «чи потрібні бібліотеки в епоху інтернету» ґрунтується на хибній передумові — ніби бібліотека це про зберігання книг, а зберігання книг забезпечується мережею. Насправді книги давно перестали бути головним. Бібліотека — це інститут рівного доступу, громадський простір, гарант достовірності та збереження, а тепер ще й центр медіаграмотності та соціальної стійкості. Жодної з цих функцій інтернет не виконує.
Статистика занепаду відображає не смерть бібліотек, а наслідки недофінансування там, де від них вирішили відмовитися. Фінляндія та її Oodi демонструють протилежну можливість: за умови інвестицій та переосмислення ролі бібліотека не виживає, а розквітає — перетворюючись із тихого сховища на одне з найулюбленіших громадських місць країни. А харківська бібліотека імені Короленка, яка продовжує приймати відвідувачів під обстрілами й отримує підтримку ЮНЕСКО на ремонт книгосховища, доводить це з протилежного, драматичного боку: за фізичний доступ до знань і за збереження фондів варто боротися навіть під час війни — бо замінити їх нічим. Отже, питання не в тому, чи переживуть бібліотеки інтернет, а в тому, чи готові суспільства в них інвестувати.
