Цим текстом ми розпочинаємо цикл історичних статей, у яких розповімо історію Харкова у незвичайний спосіб. Ми вирішили уявити собі, що може чекати на сучасного харків’янина в рідному місті в різні часи, та дати поради щодо виживання в іншій історичній епосі. Як нам здається, це дасть набагато краще уявлення про те, як жили прості харків’яни століття тому, ніж просте перерахування фактів.    

Отже, замість асфальту під ногами — пил, замість звуків машин — скрип возів і дзвін. На дворі 1800 рік, і Харків ще зовсім не те місто, яке ви знаєте: тут немає університету, немає «Госпрому», немає навіть Харківської губернії. Телефон марний, карта не працює, гривні викликають лише підозру.

Куди ви потрапили

Ви в губернському місті Російської імперії, і править нею Павло I. Він зійшов на престол наприкінці 1796 року, а в березні 1801-го його вб’ють змовники. Про це, звісно, краще мовчати. Взагалі — «мовчати» — мабуть, головна порада. Але про це нижче. 

Харків — центр Слобідсько-Української губернії. У 1796 році намісництва скасували, а губернію відновили у складі десяти повітів: Харківського, Ахтирського, Богодухівського, Валківського, Волчанського, Зміївського, Ізюмського, Куп’янського, Лебединського та Сумського. Харківською губернією край стане лише в 1835 році.

Городишко — маленьке містечко. Коли наприкінці XVIII століття обговорювали, де відкрити університет, Харків за кількістю мешканців поступався Ахтирці й ледь наздоганяв Валки. У ньому мешкало близько десяти тисяч людей. Усе місто можна обійти пішки за пару годин.

Що тут уже є:

  • Колегіум: його перевели сюди з Бєлгорода в 1726 році, це головна школа краю.
  • Казенне народне училище — світська школа для містян.
  • Театр, один із найкращих у провінції.
  •  Аптека: перша відкрилася у 1778 році.
  • Притулок для душевнохворих і буйних, з 1793 року. Туди вам точно не треба, але якщо не дослухаєтеся до наших порад, то можете там опинитися.
  • Ярмарки — головна подія року, про них нижче.

Університету поки що немає. Василь Каразин доможеться його відкриття лише в січні 1805 року. Зате на околиці, у маєтку Основа, мешкає 22-річний Григорій Квітка, майбутній письменник Квітка-Основ’яненко. Тож із ним можна навіть познайомитися. Головне при цьому — не розповідати свою справжню біографію, щоб великий автор не виклав почуте від вас у якомусь творі й не написав щось, що може порушити просторово-часовий континуум. 

Календар. Імперія живе за юліанським календарем. У 1800 році різниця з європейським, григоріанським, зросла з 11 до 12 днів. Ваш смартфон, якщо він все ще буде при вас, «поспішатиме» майже на два тижні. Втім, поспішатиме він, доки не розрядиться батарея. 

Час. Єдиного часу немає. Годинники — у небагатьох, решта живе за сонцем і церковним дзвоном.

Насамперед — переодягнутися

Ваші джинси, худі та кросівки видадуть вас за секунду. А за часів Павла I одяг — це питання не лише смаку, а й надійності. Імператор ненавидів французьку моду, в якій вбачав дух революції. У 1798 році поліцейський наказ заборонив носити фраки та жилети, довгі панталони, черевики зі стрічками та бантами, чоботи з відворотами.

Під заборону потрапили навіть бакенбарди. У столиці за «неправильний» наряд могли затримати прямо на вулиці. У провінції суворість залежала від місцевого керівництва, але перевіряти це на собі не варто.

Най надійніший варіант — купити на базарі або у старьйовщика простий одяг містянина:

  • чоловікам — полотняну сорочку, широкі шаровари, свитку або жупан, шапку та чоботи;
  • жінкам — сорочку з вишивкою, плахту або спідницю, керсетку. Заміжня жінка на людях покриває голову.

Відразу про незвичайні фасони одягу:

Свитка — верхній одяг українських селян і містян, щось на зразок довгого кафтана або напівпальта.

Плахта — традиційний жіночий поясний одяг із вовни, зазвичай у клітинку або з геометричним візерунком, у насичених кольорах. Її виготовляли з двох полотнищ, зшитих наполовину по довжині. Плахту обертали навколо стегон поверх довгої сорочки, закріплювали поясом, а спереду пов’язували фартух (запаску).

Керсетка (корсетка) - приталена безрукавка з сукна або іншої тканини, яку носили поверх сорочки. 

Годинник, телефон, окуляри в пластиковій оправі, синтетику та кросівки сховайте. Краще взагалі позбудьтеся їх у перший же день: будь-яка така річ викличе запитання, на які у вас немає хорошої відповіді. 

Якщо ви все-таки вирішили речі не викидати, то закопайте їх. Так, як роблять харків’яни з усім цінним. Речі кладуть у глиняний горщик або глечик, загортають у промаслене полотно від вогкості, а горловину заливають воском або замазують глиною. До речі, якщо хочете, щоб схованка пережила століття, закопайте її біля Покровського собору 1689 року: він стоїть досі. Щоправда, закопати щось біля храму буде дуже складно. 

Документи: без паперу ви — бродяга

Головна проблема мандрівника в часі — не одяг, а відсутність паспорта. До кінця XVIII століття паспортна система в імперії досягла розквіту. Людина поза місцем проживання зобов’язана мати документ, де вказані її стан, заняття, вік і прикмети.

У вас її немає, а отже, для влади ви — втікач-селянин, дезертир або бродяга. Таких затримували, допитували й відправляли «за місцем проживання». Місця проживання у вас немає, і це лише погіршує справу.

Що робити:

  • Не потрапляйте в халепу. Перші дні тримайтеся подалі від поліції, міського старости та солдатів. Не ночуйте під відкритим небом у центрі.
  • Знайдіть покровителя. Купець, який найняв вас на ярмарок, або господар, у якого ви живете, може за вас поручитися. Людина «при комусь» викликає набагато менше запитань, ніж самотній мандрівник.
  • Придумайте просту історію. Наприклад: пожежець із далекого повіту, якого пограбували в дорозі, документи зникли. Не вигадуйте нічого складного: вас можуть попросити назвати село, парафію та сусідів.
  • Крайній варіант — «той, хто не пам’ятає роду». У XVIII столітті влада постійно знаходила людей, які не могли або не хотіли назвати батьків і місце народження. Їх називали «Іванами, які не пам’ятають роду». Держава розуміла, що багато хто з них — втікачі, але вважала за краще не повертати їх, а приписувати до нових місць. Шанс легалізуватися є. Але, найімовірніше, ціною відправлення на поселення або в солдати, і не за вашим вибором.

Як розмовляти

На вулиці, на базарі та в корчмі ви почуєте місцеву українську мову. Слобожанщину заселяли козаки та переселенці з Правобережжя й Лівобережжя, і прості містяни розмовляють саме так. Російська — мова канцелярій, офіцерів і чиновників. Випускники колегіуму знають латину, дворяни розмовляють французькою та німецькою.

Ваша сучасна мова теж видасть вас, якою б мовою ви не розмовляли. Літературна українська тільки зароджується: «Енеїда» Котляревського, перша книга живою народною мовою, вийшла у 1798 році. Російська писемна мова теж звучить інакше, ніж сьогодні.

Правила прості:

  • Говоріть менше, слухайте більше. Повторюйте вирази, які чуєте навколо.
  • Відмовтеся від сучасних слів: «окей», «нормально», «типу», «реально», «проблема», «стрес». Ніяких «гаджетів» і «трендів».
  • Звертайтеся правильно. До простого містянина — «пане», «добродію». До чиновника нижчого рангу — «ваше благородие», до вищого — «ваше високоблагородие». До губернатора, як правило, — «ваше превосходительство». Переплутати в бік більшого безпечніше, ніж у бік меншого.
  • Вивчіть міри. Довжину вимірюють у вершках, аршинах, сажнях і верстах (верста — трохи більше кілометра). Вагу — у фунтах (близько 410 грамів) і пудах (близько 16 кілограмів).
  • Не соромтеся «акценту». Місто торгове, на ярмарки з’їжджаються російські купці, греки, вірмени, німці. Чужа вимова тут — не рідкість.
  • Гроші та робота

Усе, що у вас у гаманці, тут нічого не вартує. Місцеві гроші — рубль зі ста копійок. У обігу срібні та мідні монети й паперові асигнації. Асигнаціям довіряють менше: на рубежі століть паперовий рубль коштував помітно менше за срібний, і ціну в крамниці нерідко називають «на срібло» або «на асигнації». Уточнюйте, про що йдеться.

Де заробити на початку:

  • Грамотність — ваш головний капітал. Більшість містян писати не вміє. Можна складати листи, прохання та розписки за плату. Біда в тому, що писати доведеться гусячим пером, за старою орфографією, з «ятями» та твердими знаками. Потренуйтеся, перш ніж братися за прохання до присутності.
  • Рахунок. Купцеві на ярмарку потрібна людина, яка швидко й чесно рахує. Усний рахунок і вміння вести записи цінуються.
  • Ярмаркова робота. Розвантаження возів, нагляд за товаром і кіньми, дрібна торгівля з рук. Важко, зате без зайвих питань.
  • Викладання. Дворянам і заможним купцям потрібні домашні вчителі. Але для цього потрібні рекомендації, а їх у вас поки що немає.

Найкращий час для пошуку роботи — ярмарки. У Харкові їх чотири великі: Водохресна в січні, Троїцька в червні, Успенська в серпні та Покровська в жовтні. На ярмарки з’їжджаються купці з усієї імперії, тож приїжджий на них нікого не здивує. 

Чого не робити: не продавайте речі з майбутнього. Механічний годинник або сталевий ніж ще пройдуть за заморську дивину, але питання «звідки» неминуче. І не зв’язуйтеся з лихварями та картярами: борг без паспорта — пряма дорога до в’язниці.

Де жити й що їсти

Готелів у нашому розумінні немає. Приїжджі зупиняються у заїжджих дворах та заїжджих будинках біля доріг і торгових майданчиків. Там дешево й людно, а отже, менше уваги до самотніх. У ярмаркові тижні місць не вистачає, і ціни злітають.

До речі, про ціни. Вантажник на ярмарку отримував 10–20 копійок на день. Начебто замало, але нічліг можна було отримати за 5 копійок. Щоправда, це означало спати в загальній кімнаті разом із такими ж бідолахами і, звісно, — з клопами та іншою непотрібною живністю.

Щодо їжі, то вона коштувала буквально копійки. Фунт м’яса (410 грамів) — 3–5 копійок. Десяток яєць — 3 копійки за десяток. Поїсти в шинку — 5 копійок. Загалом, померти з голоду складно. Якщо, звісно, працювати. 

Повернемося до житла. Дешевше зняти куточок у міщанина чи вдови. Господиня заодно нагодує, розповість новини й, якщо випаде нагода, підтвердить, що ви «її постоялець». Це й є перший крок до легальності.

Їжа проста й ситна: хліб, каша, борщ, сало, вареники й галушки, риба, квас і узвар. Пиво й горілку подають у шинках.

До речі, тодішня горілка — це не сучасна горілка. Головна відмінність від сучасної горілки — очищення. Ректифікаційних колон ще немає, спирт переганяють у мідних кубах один-два рази. Тому в горілці багато сивушних масел: у неї важкий запах, а ранок після неї теж важкий. Очищення деревинним вугіллям на той час уже відкрили, але в провінційних винокурнях його застосовували далеко не скрізь. Міцність нестабільна, зазвичай нижча за звичні 40°. Єдиного стандарту немає, і шинкар цілком може розбавити. Майте це на увазі. 

З пивом справи ще гірші. Великі пивоварні в Харкові з’являться пізніше, у XIX столітті. У 1800 році пиво варять у шинках, на заїжджих дворах, при монастирях і вдома, з ячменю або жита з хмелем. Воно каламутне, нефільтроване, непастеризоване і не дуже міцне. Смак, мабуть, — так собі. 

Ще одне правило щодо їжі, яке важливіше за всі інші: дотримуйтесь постів. Постних днів у православному календарі близько двохсот на рік — Великий піст, Петрів, Успенський, Різдвяний, а ще кожна середа та п’ятниця. Людина, яка в п’ятницю їсть ковбасу при людях, виглядає або іновірцем, або вільнодумцем. Вам не потрібно ні те, ні інше.

Водопроводу немає. Воду беруть із колодязів і річок — Лопані та Харкова. Пити сиру річкову воду не варто: кип’ятіть її, а краще пийте квас і узвар, як місцеві.

Здоров’я

Тут немає антибіотиків, знеболюючих і стерильних бинтів. Будь-яка подряпина може запалитися, а кишкова інфекція — вбити.

Найнесподіваніша загроза — віспа. Її давно подолали, тому більшість сучасних людей від неї не щеплені. Місцеві жителі або перехворіли в дитинстві, або їм робили щеплення по-старому, живим вісповим матеріалом. Вакцину Дженнера винайшли в 1796 році, але до імперії вона тільки добирається. Уникайте хворих із висипом і не ночуйте поруч із ними.

Якщо все ж захворіли — шукайте аптекаря або лікаря. Аптека в місті є з 1778 року, але лікарів одиниці, і лікують вони кровопусканням та травами.

І останнє. Не розповідайте нікому, що ви з майбутнього. Людину з такими розмовами швидше відведуть до притулку для божевільних, який працює в Харкові з 1793 року, ніж почнуть слухати.

Як уникнути неприємностей

Суспільство 1800 року — станове. Кожен знає своє місце і очікує того самого від вас. Більшість неприємностей трапляється, коли приїжджий поводиться «не за чином».

  • Ні слова про імператора. Павло підозрілий, доноси заохочуються, а політичними справами займається Таємна експедиція. Жарт про царя в таверні може закінчитися допитом.
  • Ні слова про майбутнє. Не згадуйте Наполеона, 1812 рік, університет, залізницю. Пророцтво, яке збудеться, зробить вас чаклуном. Не збудеться — божевільним.
  • Ходіть до церкви. Хрестіться там, де хрестяться всі, знімайте шапку при вході, відвідуйте службу. Людина, яку ніколи не бачать у храмі, викликає запитання у сусідів і священика.
  • Кланяйтеся вгору. Перед дворянином, офіцером і чиновником знімайте шапку й поступайтеся дорогою. Сперечатися з «благородством» на вулиці — найгірша ідея з усіх можливих.
  • Не пийте багато. П’яна сварка в шинку — найкоротший шлях до знайомства з поліцією, а отже, до питання про паспорт.
  • Не гуляйте вночі. Ліхтарів майже немає, вулицями бігають собаки, на околицях грабують. Темніє — повертайтеся додому.
  • Не виділяйтеся манерами. Білі зуби, м’які руки без мозолів і столична мова видають «пана». Пан без документів — ще підозріліший, ніж бродяга.

Загалом, життя в Харкові в 1800 році, звичайно, не цукор, але вижити там цілком можна. І навіть при певній кмітливості та обережності — непогано влаштуватися. Сподіваємося, якщо ви там опинитеся, наші поради вам допоможуть.