Минулий тиждень не був багатий на гучні події. У місті говорили про тарифи на воду і ціни на хліб, можливості введення податку на продаж валюти і посмертне донорство. Деякий інтерес викликали і триваючі поствиборчі кадрові ротації. По-перше, подали у відставку усі міністри чинного уряду, які пройшли до парламенту нового скликання. Нагадаємо, депутатські значки отримають вісім членів Кабміну: прем'єр Микола Азаров, віце-прем'єри Сергій Тігіпко та Борис Колесніков, міністр економіки Петро Порошенко, міністр освіти Дмитро Табачник, міністр ЖКГ Анатолій Близнюк, міністр юстиції Олександр Лавринович і міністр з НС Віктор Балога. Всі вони передали на підпис Януковичу заяви про відставку, і тепер справа за президентом. Наступний крок - формування нового уряду. Кандидатуру прем'єра президент має подати на розгляд і затвердження Верховної Ради, а всіх інших членів Кабміну він призначає сам. З великою часткою ймовірності головою уряду залишиться Азаров - він перевірений безамбітний кадр, та й звільняти його краще, коли економіка досягне піку кризи - експерти прогнозують, що буде це за кілька місяців. А в цілому подача заяв про відставку - це необхідна процедурна формальність, і цілком можливо, що повністю Кабмін оновлюватися не буде.
Крім того, Янукович уже звільнив з обійманих посад голову Держмитслужби Ігоря Калетника, першого заступника секретаря РНБО Нестора Шуфрича, свого радника Ганну Герман та заступника голови президентської адміністрації Сергія Скубашевського. Написав заяву про відставку і секретар РНБО Андрій Клюєв. Останній, до речі, цілком може повернутися до уряду. Це буде означати, що його "посилання" до РНБО в дійсності було розв'язуванням рук на час передвиборчої кампанії Партії регіонів, яку Клюєв курирував.
Докотилася хвиля кадрових рішень і до Харкова. В кінці тижня залишив посаду голови Зміївської райдержадміністрації Євген Мураєв - теж бо став депутатом. Трохи раніше розпорядженням Кабміну був звільнений начальник Південної залізниці Віктор Остапчук, який незабаром теж займе парламентське крісло. Зміївський район - один з найбільш привабливих у Харківській області: він знаходиться недалеко від мегаполісу і сповнений рекреаційних зон. Пост голови цього району - непогана посада, але про те, хто його займе, поки що навіть чуток немає. Крісло начальника Південної залізниці - мало сказати, що непогана посада. Обласна влада рекомендувала призначити керівником залізниці нинішнього заступника директора - головного інженера підприємства Миколи Уманця. Це традиційний підхід при звільненні великих чиновників - пропонувати в наступники їх заступників. Однак посада начальника залізниці - дуже "тепле" і перспективне місце, і це дозволяє припустити, що формального підходу до призначення на цей пост не буде. Беручи до уваги тенденції останнього часу, цілком можливо, що до Харкова надішлють "варяга". Хоча, звичайно, є певна ймовірність, що міністерство прислухається до думки харківської влади – врешті-решт, Уманець має профільну освіту і багато років працює на Південній залізниці.
І ще одна новина, теж пов'язана з призначеннями, але при цьому не пов'язана з виборами. Минулого тижня мер Геннадій Кернес заявив, що незабаром голова Ленінської адміністрації Харкова Володимир Наконечний перейде на роботу до мерії, а район очолить нинішній директор КП "Харківпас" Максим Мусєєв.
Максим Мусєєв - молодий чиновник і політик, син трагічно загиблого два роки тому Сергія Мусієва, який користувався великим впливом. У свої 27 років Мусєєв-молодший має запаморочливу кар'єру. Він двічі обирався депутатом міськради і був заступником керівника метрополітену. З початку 2011 року він очолює КП "Харківпас". Заява мера залишило одне питання: як розцінювати нову посаду Мусєєва - як ще одну сходинку на кар'єрних сходах або як пониження?
"Харківпас" - одне з найбільш закритих харківських комунальних підприємств. У нього дуже багато грандіозних планів, об'єднаних гучним формулюванням "реформування системи транспорту міста", але чим конкретно "Харківпас" займається, наприклад, саме зараз і на які кошти реалізує свої проекти - зрозуміти непросто. Підприємство було створене у 2009 році. Поки що в його активі, з обіцяного і виконаного, - створення єдиного диспетчерського центру, відкриття терміналу на Холодній Горі, оснащення всього громадського транспорту (тролейбусів, трамваїв, автобусів) GPS-навігаторами і придбання нового транспорту (в багатомільйонний кредит). Озвучені підприємством плани на майбутнє без перебільшення потрясають: облаштування 100 стоянок для таксі, будівництво декількох нових автостанцій - на Олексіївці, Салтівці, біля станцій метро "Спортивна" і "Метробудівників ім. Ващенка", обладнання усіх кінцевих станцій метрополітену пересадочними терміналами і найголовніше - запровадження єдиного проїзного квитка. Цей проект обіцяли реалізувати до Євро-2012, оцінюючи витрати на нього приблизно в 10 мільйонів євро. Запровадження єдиного квитка припускає встановлення у всіх видах громадського транспорту валідаторів, на зупинках - апаратів для поповнення цих самих квитків-карток, яких на місто потрібно мінімум 1400 штук, і різні дрібниці на зразок постачання контролерів сканерами для перевірки.
Загалом, планів - безліч, і вони дійсно настільки масштабні, що перша реакція на них - скепсис. Але враховуючи відому наполегливість нинішньої міської влади, можна припустити, що нехай повільно, але вони будуть реалізовуватися. Це означає, що, по-перше, в "Харківпас" крутитимуться гроші, причому гроші великі. А по-друге, за ідеєю, очолювати це підприємство має людина, яка буде і хорошим менеджером, і кваліфікованим фахівцем. Управлінцем Мусєєв працює вже давно, але профільної для сфери транспорту освіти у нього немає.
Ленінський район - це, з одного боку, ніби як окрема "вотчина". З іншого - він вважається одним з найбільш депресивних у місті, тому що об'єднує не дуже популярні райони старої забудови - Іванівка, Залютіне, Холодна Гора. Але навіть не принципово важливо, про який район йдеться: будь-який район - це проблеми зі зношеним ЖКГ, розбиті дороги і вічно незадоволені мешканці. При цьому, згідно з відповідним документом, адміністрація району фактично не має жодних реальних важелів впливу на ситуацію: вона "здійснює контроль", "бере участь", "координує роботу", "готує проекти", "складає план", "надає пропозиції" - але нічого не вирішує. Тобто весь головний біль керівника району у вигляді дрібних проблем без бажання мерії вирішити ці проблеми так і залишиться головним болем керівника району. Тому з точки зору перспектив крісло директора транспортного підприємства - мабуть, комфортніше крісла керівника району.
Ще й місяця не минуло з моменту парламентських виборів, а слово "здорожчання", на яке до плебісциту явно було накладене жорстке владно табу, стало лунати все частіше. Позаминулого тижня в Харкові заговорили про радикальне збільшення тарифу на воду, минулого - про здорожчання хліба. Представники Салтівського хлібозаводу, одного з двох найбільших виробників хліба в регіоні, заявили, що ціни на хлібобулочні вироби потрібно підвищити. Влада у відповідь на це нагадала про меморандум, який передбачає утримування цін на соціальні сорти, і запевнила в тому, що до кінця року ціни на такий хліб не зміняться, а на інші сорти буде "розумна, встановлена законодавством націнка".
Виробництво хліба, як і багато іншого в Україні, - це суто економічне питання, яке розглядається виключно через призму політики. Влада тримає ціни на хліб, не особливо піклуючись про становище його виробників і як і раніше вважаючи хліб і його стабільну вартість одним із показників соціального благополуччя. Таким нехитрим чином політики заробляють електоральні бали, а підприємства не заробляють гроші. Жорстке держрегулювання галузі призвело до того, що, за даними експертів, більше 50% хліба виробляється в Україні нелегально, що, звичайно, дестабілізує економіку. Але "чорний ринок", "тіньовий сектор" і так далі - терміни не для всіх, а стабільна ціна буханця в кілька гривень - це зрозуміло всім.
Що в підсумку? У підсумку політичне регулювання економічних питань укотре створило тупикову ситуацію. Продовжувати утримувати ціни - значить, як і раніше подобатися населенню, але при цьому все більше заганяти галузь у тінь, що виснажує економіку, без якої, як не крути, стабільності і "покращення" не домогтися. Дозволити здорожчання, навіть незначне, - значить, спровокувати народне невдоволення. У нашій країні не так уже й важливо, на скільки саме підвищиться ціна. Мантри про те, що ціни мінятися не будуть, повторювалися так довго і так нав'язливо, що тепер здорожчання на копійки буде трактуватися як провал влади і обман населення: перед виборами обіцяли - і не виконали. Що буде принесено в жертву - питання. Тарифи на воду, до речі, вже начебто не підвищують. Заявив про це минулого тижня директор Департаменту комунального господарства міськради Віктор Кітанін. Причина - не необґрунтованість розрахунків водоканалу і навіть не те, що населенню буде проблематично платити за новими цінами, що спровокує тільки зростання боргів. Причина - "президент чітко сказав, що найближчим часом підвищення не буде". Схоже, в цьому питанні політична доцільність знову перемогла.
І ще одна тема, яка розбурхала громадськість, - можливе введення податку на продаж валюти. Законопроект регіонала Віталія Хомутинника припускає, що приватна особа, яка продає валюту, буде платити 15% вирученої суми до Пенсійного фонду. Купівля іноземних грошових знаків податком не обкладається. Документ був унесений до сесійної зали, але його навіть не включили до порядку денного, відклавши розгляд на невизначений термін.
Те, що цей законопроект був узгоджений з НБУ, сумнівів не викликає. Отже, чого хоче Нацбанк? Основні цілі ініціативи лежать на поверхні: по-перше, знизити доларизацію української економіки, по-друге - розгорнути боротьбу зі спекулянтами, які валюту купують, щоб через час продати її дорожче, по-третє - наповнити вічно дірявий Пенсійний фонд. З точки зору устрою держави все це виглядає цілком логічно: влада зацікавлена в тому, щоб населення зберігало заощадження в національній валюті, і повинна стимулювати це, в тому числі шляхом зниження попиту на іноземні грошові знаки. Посил дуже простий - зберігання грошей у будь-якій валюті, крім національної, буде обкладатися податком. Інша справа, що стимулювання це поки виглядає насильним і штучним.
Економіка України дійсно значно доларизована. За різними даними, на руках у населення (тобто вдома) знаходиться кілька десятків мільярдів доларів - називають цифри від 30 до 70. Люди не впевнені в стабільності гривні і тому при першій нагоді йдуть і купують 100 у.о. - так начебто надійніше. Такий підхід породжує попит, який на тлі виборів і розмов про штучне утримування гривні тільки зростав, а попит у свою чергу розхитує курс. Нацбанк останнім часом зробив деякі заходи, щоб доларизацію знизити і на тлі скорочення валютних резервів і відсутності надходжень ззовні отримати валюту. Експортери тепер зобов'язані продавати на міжбанку 50% своєї валютної виручки, фізичні особи, які отримують з-за кордону валютні перекази на суму, що перевищує 150 тисяч гривень на місяць, тепер повинні їх конвертувати.
Законопроект про податок на продаж валюти теж покликаний знизити доларизацію, але є ймовірність, що це навіть не довгограюча міра з прицілом на майбутнє, а хвилинний вплив. Після оприлюднення цієї ініціативи та її широкого обговорення люди, Обурившись, понесли свої долари до обмінників: за даними Нацбанку, минулого тижня обсяг здаваної населенням валюти зріс на 50%, а курс гривні, до речі, трохи зміцнився. Можливо, законопроект і мав стати лише свого роду поштовхом, який примусить населення розлучитися хоч з частиною своїх доларів, віддавши їх у банківську систему. На користь цього говорить і те, наскільки швидко законопроект зняли з розгляду.
Однак якщо документ усе ж таки приймуть, що буде? Основний ризик його навіть не у втраті людьми 15% своїх грошей: є навіть легальні способи обійти цей податок. По-перше, діяти закон почне за 60 днів після прийняття, тобто у людей буде час поміняти гроші без відрахувань до Пенсійного фонду. По-друге, не будуть обкладатися податком доларові депозити, розміщені на термін більше місяця, тобто завжди можна покласти гроші в банк і потім конвертувати їх, нічого не втрачаючи. Але в Україні є дуже численний прошарок населення, який ніколи не довірить своїх грошей банкам і для якої банки в принципі - це елемент якогось іншого життя. І ось наявність цього прошарку вказує на основний ризик законопроекту: ризик цей - активізація чорного ринку валюти. Люди, які не довіряють ні банкам, ні запевненням у стабільності курсу гривні, будуть купувати долари, а потім обирати менш легальну, але більш дешеву схему - йти до "міняйл", щоб не втрачати жодного відсотка.Найімовірніше, заходи по відношенню до тіньового ринку теж будуть посилені: те, що зараз класифікується як адміністративне порушення, стане ухиленням від сплати податків і може бути передбачати кримінальну відповідальність.
У будь-якому випадку, виступаючи з подібною законодавчою ініціативою, влада дуже ризикує. Причина високого попиту на валюту, а значить, і появи подібного документа, - недостатня довіра громадян до держави. У тому числі тому гривню як один з основних атрибутів держави так штормить. Але якщо після введення податку курс втримати не вдасться, а населення ще й втратить свої 15%, - влада буде дуже непросто пояснити, що і як вона хотіла поліпшити. Такого можуть і не пробачити.