Останнім часом у Харкові намітилася неприємна тенденція: гучні новини все частіше бувають так чи інакше пов'язані з криміналом. Позаминулого тижня був скоєний замах на екс-прокурора області Василя Синчука (або на його друзів-бізнесменів), місяць тому намагалися вбити або ж налякати замначальника харківського ВВІРу Геннадія Вітера. Минулий тиждень теж запам'ятається стріляниною в центрі міста: у Харкові намагалися пограбувати військову частину. В результаті - двоє вбитих, двоє поранених.
Отже, в ніч на четвер двоє чоловіків перелізли через паркан і проникли на територію військової частини А-1451 радіотехнічних військ, що розташована на вулиці Дерев'янка. Вони були озброєні ножами й обрізом двоствольної мисливської рушниці. Залишившись непоміченими, нальотчики добралися до одноповерхової будівлі караульного приміщення і забралися на її дах, влаштувавши засідку. Коли до приміщення увійшли троє військовослужбовців, які поверталися зі зміни варти, нападники зістрибнули з даху і зарізали 20-річного рядового, який йшов останнім. Потім грабіжники спробували забрати його автомат Калашникова, але їм перешкодили начальник варти і розвідний. 23-річний розвідний вибив з рук грабіжника зброю, а 25-річний начальник караулу застрелив з пістолета Макарова одного з нападників. Разом військовослужбовці зв'язали другого нападника й утримували його до приїзду міліції. В результаті зіткнення військові отримали ножові поранення, лікарі стверджують, що їхньому життю нічого не загрожує.
Пізніше заступник генерального прокурора Анатолій Пришко, спеціально прибув до Харкова, розповів, що напали на караул два брати 1970-го і 1979-го років народження. Залишився в живих старший з братів, який служив у російському спецназі, потім пішов у запас і займався в Харкові бізнесом. Напад був детально спланований, нальотчики були одягнені у військову форму і чорні маски, використовували сходи і рації. Міліція порушила кримінальну справу відразу за двома статтями - умисне вбивство та розбійний напад. Основна версія слідства на даний момент - напад був скоєний з метою пограбування: злочинці хотіли викрасти армійську зброю. В караульному приміщенні зберігалися автомати Калашникова та боєприпаси до них. Політичного або релігійного підтексту в цьому нападі слідство не вбачає і перевіряє причетність нападників до інших злочинів. Розслідування взяв під особистий контроль президент.
За роки незалежності України це другий випадок нападу на військові частини, в результаті якого були людські жертви: перший відбувся 1995 році в Донецькій області. Очевидно, це гучний злочин, на відміну від багатьох інших резонансних харківських злочинів останнього часу, "висяком" не стане: нальотчик затриманий, дає свідчення, вина його очевидна, і він отримає термін. Проте питання все одно залишаються. Перше з них - як могло вийти так, що нападники взагалі потрапили на територію військової частини і змогли дістатися до караульного приміщення непоміченими? Військова частина - це основна військова одиниця збройних сил, і її територія охороняється. За інформацією ЗМІ, грабіжники перелізли через паркан у так званій "мертвій зоні", яка не проглядається відеокамерами, та й час вибрали "вдалий": саме о 4 ранку відбувається зміна варти, і приміщення повинні був охороняти дві людини замість чотирьох. У зв'язку з цим виникає ще одне питання: звідки нападники могли знати, де саме знаходиться ця сама "мертва зона" та о котрій змінюється караул? Навряд чи в цьому питанні можна говорити про везіння або про дії навмання. Закрадається підозра, що необхідною інформацією нападників хтось забезпечив, і з'являється ще одне питання - хто?
Слідство припускає, що викрадену зброю і боєприпаси нападники збиралися або продати, або ж використовувати при наступних розбійних нападах. Останній варіант - не така вже й рідкість: наприклад, вкрадений при першому нападі на інкасаторів автомат Калашникова використовувався при інших нападах на них. До речі, у зв'язку з нальотом на військову частину пролунали слова про те, що буде, зокрема, перевірена причетність грабіжників до нападів на інкасаторів у 2001-2009 роках. А ось ця заява вже виглядає як жест відчаю: справа інкасаторів являє собою абсолютно безперспективний "висяк", який більше 10 років мертвим вантажем лежить на харківської міліції. У далекому 2001-му одному з нальотчиків на військову частину було трохи більше 20 років, а другий у цей час, мабуть, служив у Росії. Але справа навіть не в цьому. Справа в тому, що абсолютно незрозуміло, навіщо невловимим убивцям інкасаторів так підставлятися і нападати на військову частину, якщо будь-яку зброю можна купити на чорному ринку, і це всім відомо? Так що міліція, схоже, робить спробу дещо штучно "пристебнути" злочинця, який, очевидно, приречений на в'язницю, до справи, яка, за видимістю, приречена бути нерозкритою. Чим це закінчиться - сказати поки складно. Зрештою, в Харкові траплялися досить несподівані повороти подій: достатньо згадати, як обвинувачений у вбивстві міліціонера Артем Дериглазов раптово зізнався в причетності до пограбувань декількох банків.
У п'ятницю, 23 березня, міністром економічного розвитку і торгівлі був призначений Петро Порошенко. Ця посада була вакантною відтоді, як Андрія Клюєва, який обіймав її, президент відправив до РНБО. Епопея з призначенням Порошенка тривала місяць: його кандидатура на пост міністра економіки була анонсована ще в кінці лютого. Потім сказали, що Порошенко нібито відмовився, потім - що він готує план дій і ведуться переговори. Цього тижня в переговорах була поставлена крапка, відповідний указ підписаний, а програма нового міністра - оприлюднена.
Петро Порошенко - безпартійний професійний політик і чиновник, чоловік у потрібному віці і з амбіціями, дуже забезпечений "власник заводів, газет, пароплавів", один з ідеологів "помаранчевої революції" і людина з оточення Віктора Ющенка того часу. В останні кілька років у великій політиці не світився, гучних посад не обіймав, у прихильності "злочинної влади" або "безхребетної опозиції" помічений не був. Виникають два питання: навіщо це призначення Віктору Януковичу і навіщо це призначення самому Петру Порошенку?
Для Віктора Януковича це призначення, якщо можна так висловитися, - іміджеве. Петро Порошенко свого часу був міністром закордонних справ і в деякому роді відомий закордонним політичним колам. Його ніяк не можна назвати ні людиною особисто Януковича, ні людиною "сім'ї", ні "донецьким". Він не член Партії регіонів, більше того, в не такому далекому минулому він - соратник тих, кого зараз ніби як переслідують з політичних мотивів. Так, він олігарх, але олігарх без кримінального шлейфу. Призначення такої кандидатури в уряд, та ще й на ключовий сектор - економіки, показує Януковича як людину, так сказати, широких і прогресивних поглядів. Президент ніби хоче продемонструвати всім, що ось воно, призначення, в якому немає політики, немає ідеології, немає симпатій або антипатій, немає "сімейності", немає особистої відданості, а є тільки ставка на голий професіоналізм. Як і має бути.
З мотивацією Порошенка трохи складніше. Його "похід у владу" може мати кілька пояснень. Перше - менш вірогідне: Порошенко настільки потрібен був президенту і команді "регіоналів", що йому запропонували пост, а як додатковий стимул налякали тиском на бізнес у разі відмови. Деякі політологи дотримуються саме цієї версії. Правда, по-перше, не зовсім зрозуміло, чому світ зійшовся клином саме на Порошенку. А по-друге, практика показує, що наш президент досить нейтрально ставиться до думки про нього міжнародної громадськості, а тому в те, що Порошенко був потрібен до зарізу, віриться насилу. Однак раціональне зерно в цій версії все ж є. З одного боку, перебуваючи у владі, Петру Порошенко буде набагато зручніше захищати або розвивати свій бізнес. З іншого - його медіа активи насамперед "5 канал", а також популярні інтернет-ресурси, якими Порошенко володіє спільно з Рінатом Ахметовим і Борисом Ложкіним, напевно тепер будуть лояльні по відношенню до президента, що не може не тішити останнього.
Однак більш імовірною причиною того, що Порошенко - знову міністр, є особисті амбіції Петра Олексійовича і його бажання повернутися у велику політику. Навколо його призначення виник певний галас, і люди згадали про "шоколадного короля" в політичному контексті. Подейкують, що, погоджуючись на посаду міністра, Порошенко висунув дві умови: перше - йому дадуть можливість восени балотуватися до парламенту за мажоритарним округом у Вінниці - вотчині його кондитерського виробництва, друге - будуть переглянуті рішення щодо політичних ув'язнених. Підписання указу, треба думати, означає прийняття обох умов. З другою умовою все ясно до смішного - пообіцяти можна що завгодно, але навряд чи Порошенко реально може якось вплинути на долю Тимошенко чи Луценка, якщо навіть міжнародна громадськість не змогла. А ось перше може мати далекосяжні наслідки. Парламентські вибори - цієї осені. Програма дій, яку запропонував Порошенко, рясніє обтічними формулюваннями, дещо нагадує набір гасел і в цілому цілком вписується до декларованих президентом цілей і завдань. Йдеться про прозору систему державних закупівель, захисту бізнесу від силового тиску, спрощення реєстрації прав власності, захисту внутрішнього ринку від недобросовісної конкуренції, створенні умов для проведення земельної реформи, дерегуляції ведення бізнесу і т.д. (усього - 12 детально розписаних пунктів). Так, ця програма не дуже оригінальна, але в контексті майбутніх виборів - цілком приваблива. Реалізація хоча б двох з її тез може бути непоганим стартом для передвиборної кампанії. Але навіть без істотних успіхів на ниві роботи міністром у мажоритарці у Вінниці Порошенко до парламент пройде - в цьому можна не сумніватися.
А далі у Порошенка буде вибір. У разі успішної роботи в Кабміні він зможе залишитися міністром і зробити ставку на майбутнє в рядах чинної влади. Цей варіант, правда, несе деякі ризики. Сергій Тігіпко спочатку будував "заради реформ" власну партію, потім "заради реформ" погодився бути "запрошеною зіркою" в центральній владі, в результаті чого втратив увесь рейтинг, і в результаті, знову "заради реформ", був змушений влитися до "головної партії країни". Звичайно, сам Тігіпко найближчим часом навряд чи зникне з поля зору електорату, однак на всіх амбітних посад усе одно не вистачить. Окрім того, є ризик, що в якийсь момент, імовірно - перед виборами, владі потрібні будуть люди, на яких повісять всю відповідальність за те, що народ усе ще живе не так, як йому хотілося б. І в цій ситуації логічно призначити "крайнім" саме того, хто спочатку не є "своїм". Так що входження до влади для політика з, грубо кажучи, нейтральним іміджем хоч і може бути таким собі стартом, але в той же час погрожує репутаційними втратами.
З іншого боку, після виборів Порошенко може вибрати депутатське крісло і постаратися сколотити навколо себе якусь депутатську групу, займаючись, грубо кажучи, чистою політикою з прицілом на власний проект до наступних виборів. Це теж крок до реалізації амбіцій, правда, він припускає більш довгий шлях. Який з варіантів вибере Порошенко - покаже час.