Ситуація з електричками на Бєлгород, яка, здавалося, себе вичерпала, минулого тижня отримала несподіваний розвиток. Нагадаємо, за ініціативою російської сторони з 10 серпня були скасовані всі електропотяги за маршрутом Харків-Бєлгород.
Як компенсацію Південна залізниця запропонувала пасажирам потяг підвищеної комфортності до сусіднього прикордонного регіону і запросила журналістів на відправлення першого рейсу. Проте тріумфального від'їзду від платформи не сталося. Незадоволені люди вийшли на рейки і не дали складу навіть рушити. До протестувальників приходили і керівники Південної залізниці, і міліція (зрештою, блокування залізничних шляхів - це кримінальна відповідальність), і представники влади. Ефекту всі ці заклики до розуму не справили, і в серцях начальники залізниці заявили про скасування і цього нового комфортного потягу до Бєлгорода, і аналогічного складу "Князь Володимир", який йде до Харкова з Бєлгорода.
Потім знову говорили про відновлення переговорів з російською стороною. Віце-губернатор Андрій Моченков у п'ятницю пізно ввечері розповів, що є три варіанти вирішення проблеми. Основні - відновити рух у колишньому форматі або ж використовувати як стикувальні пункти Козачу Лопань з українського боку або Наумівку з російського. Третій варіант просто вражав уяву: на електричках пасажири могли добиратися до тих же Козачої або Наумівки, потім ще їхати скількись на автобусі і на завершення подорожі пропонувався піший перехід кордону. Цікаво, в якійсь європейській країні практикується піший перехід через кордон у точках з досить інтенсивним пасажиропотоком?.. Не кажучи вже про те, яких організаційних і матеріальних витрат вимагає подібна схема і які емоції вона могла б викликати у пасажирів...
Дякувати Богу, до сумнівної екзотики не дійшло. У суботу стало відомо, що пасажири зможуть доїжджати на електричках до прикордонних станцій, там пересідати знову-таки на електрички і рухатися далі до сусідньої країни. Розклад складено, потяги готові. Склади підвищеної комфортності теж залишаються - і українського формування, і російський "Князь Володимир".
Зрозуміло, що громадський протест був викликаний не фактом скасування транспорту (зрештою, пропонувався альтернативний варіант проїзду залізницею, та й маршруток з автобусами бігає на Бєлгород чимало), а фактом скасування практично безкоштовного транспорту. Доїхати на електричці до Бєлгорода коштувало близько 20 гривень (при цьому пенсіонери до кордону їхали безкоштовно). Ціна проїзду на запропонованому ПЗ поїзді підвищеної комфортності - 68 гривень, іншому пасажирському потязі - 75 - 100 гривень, на автобусі - приблизно 40 гривень, маршрутці - від 60 до 80. Серед пасажирів скасованих електричок - чимало пенсіонерів, тому логічно, що ганяти три пари складів з мізерною ціною проїзду і повними вагонами пільгового контингенту залізницям відверто невигідно.
Проте у результаті вартість проїзду не дуже й змінилася: дістатися до Наумівки з Харкова можна буде за 5,5 грн., з Бєлгорода до Козачої Лопані - за 58 рублів, тобто близько 16 гривень. У сумі виходить приблизно те ж, що і було. Але з'явилася пересадка, і вона людей і дратує. Справа в тому, що основні пасажири скасованих електричок на Бєлгород - це не прості мешкнаці прикордонних регіонів, змушені ось уже 20 років їздити до родичів нехай зовсім недалеко, але до іншої країни. Основні пасажири тих складів - це "підприємці з 90-х", човникарі, які у величезних картатих сумках везуть найрізноманітніші товари. У Харкові їм допомагали завантажити баули до вагону, а в Бєлгороді - розвантажити. Одна людина просто фізично не зможе перенести стільки "скарбу" з одного потягу до іншого, тому пересадка в прикордонному селі зовсім не входить до "бізнес-планів" таких людей. А це означає, що протести і заклики повернути безпересадочні склади можуть продовжуватися.
Минулого тижня Центральна виборча комісія продовжувала реєструвати кандидатів у депутати. Виборчком очікувано відмовив у реєстрації Юлії Тимошенко і Юрію Луценку, першому і п'ятому номерам у списку об'єднаної опозиції. Їх соратники, звичайно, оскаржили це рішення в суді і суд, звичайно, програли. Поклавши руку на серце, навряд чи в опозиції були якісь ілюзії з приводу можливої реєстрації Тимошенко і Луценка: їх включення до списку - це свого роду ритуал, необхідний обряд. Закон прямо і недвозначно говорить, що непогашена судимість - це перешкода для балотування.
Екс-губернатора Арсена Авакова, який зараз знаходиться в Італії і є фігурантом кримінальної справи, ЦВК зареєструвала, хоча в такому результаті ще кілька днів тому теж можна було сумніватися. У зв'язку з Аваковим було питання з приводу того, що вже близько року він не живе в Україні, і це могло лідерові місцевої "Батьківщини" перешкодити. Проте офіційно, через відповідні документування в МЗС, Аваков на ПМЖ за кордон точно не виїжджав, тому Центрвиборчком не може відмовити йому в реєстрації. Але експерти відзначають, що реєстрація кандидата й обрання депутатом - це дві різні речі. Відмовити в реєстрації ЦВК може, якщо кандидат офіційно виїхав до якоїсь країну і живе там. А ось обраним може бути тільки той громадянин, які останні п'ять років постійно (більше шести місяців на рік) проживає на території України. Тобто якщо у ЦВК з'являться докази того, що Аваков більше шести місяців у якийсь рік з останніх п'яти років проживав не в Україні, то вийде, що він не може бути обраний депутатом. окрім того, приймати присягу депутата можна лише особисто, і як складеться для Арсена Борисовича ситуація, опинись він на українській землі, - можна тільки гадати. Однак поки виборча кампанія складається для нього успішно: він потрапив до прохідної частини списку, причому не просто до прохідної, а до верхньої. Знаючи, яка бійка була в опозиції за ці заповітні рядки і скільки в підсумку залишилося скривджених, можна не сумніватися: позиція Авакова в списку - знак довіри до нього з боку партійної верхівки. Незважаючи на скепсис, що гуляв в суспільстві, Центрвиборчком його зареєстрував, а отже, ще один етап позаду.
Майже в кожному мажоритарному окрузі Харківської області зареєструвалися самовисуванці. Є серед них особи дуже відомі - наприклад, Степан Гавриш, є відомі в певних колах - юрист Федір Веніславський, екс-чиновник Андрій Білогрищенко або громадський активіст Павло Тищенко, а є й зовсім незнайомі прізвища... Що сподвигло останніх ступити на однозначно нервовий і невдячний шлях кандидата в депутати - загадка. Цікава поява в 173-му окрузі (Червонозаводський і частина Комінтернівського району) самовисуванця Олександра Денисенка. З цього ж округу від Партії регіонів балотується Анатолій Денисенко, та й обидва зареєстрованих Денисенки працюють у будівельній галузі... Все це наводить на підозри, що самовисуванець з таким прізвищем з'явився в окрузі не випадково.
І останнє про кандидатів. Сайт ЦВК містить не тільки біографічну інформацію про них, але і короткі програми потенційних народних обранців. Навіть побіжне ознайомлення з ними демонструє, в якому деградованому стані перебуває українська політика. Програма кандидата - це найчастіше набір гасел, які часто - суперечать одне одному, ще частіше - нездійсненних, іноді - відверто дурних, іноді - просто смішних. Ці програми писалися з розрахунку, що ніхто з виборців ніколи не буде їх читати, більш того, багато з них і раніше, схоже, ніхто не читав, навіть коректор... І це - черговий доказ того, що наш плебісцит - це не змагання ідей, а змагання картинок, тобто осіб кандидатів, а наш вибір - зовсім не інтелектуальний, а швидше за принципом "подобається - не подобається".
Минулого тижня в довгограючій і дуже гучній ситуації з законом про мови був поставлений дивно тихий фінальний акорд. У четвер президент Віктор Янукович документ підписав, так і не відправивши його на експертизу або доопрацювання, як погрожував раніше, а в п'ятницю закон уже надрукували в "Голосі України" і він набув чинності. Те, що починалося як галасливий скандал, провокація і маніпуляція з бійками і звинуваченнями, закінчилося тихо і без пилу, під шумок початку виборчої кампанії, несподіванок у партійних списках і відволікання уваги на олімпійські пристрасті.
Що ми маємо в результаті? В результаті ми маємо не зовсім працездатний закон, що закріплює вільне використання на території України майже 20 регіональних мов, до яких віднесено російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську, румунську, словацьку , угорську, русинську, караїмську та кримчацьку. "Вільне використання" означає, що регіональною мовою і сторінка в паспорті може з'явитися, і судочинство може вестися, і навіть депутат Верховної Ради може вийти на трибуну і заговорити, наприклад, німецькою. Правда, для цього та чи інша мова повинна мати статус регіональної на певній території, тобто не менше 10% населення, що мешкає там, повинні бути його носіями. Відповідне рішення приймає місцева рада, а ініціювати його можуть представники національних меншин. Ці люди повинні створити ініціативні групи, розробити підписні листи, зібрати 10% підписів - і передати їх місцевому органу влади. Як це буде організовано на практиці, особливо стосовно всіх мов, окрім російської, носіїв якої в Україні дійсно велика кількість, причому в найрізноманітніших верствах населення, - абсолютно незрозуміло. Складно уявити собі кримських татар або циган, які збирають підписи, не кажучи вже про те, що адміністративно-територіальні межі регіонів, на які поширюється влада тієї чи іншої місцевої ради, і ареоли розселення різних меншин далеко не завжди збігаються. Про те, що застосування цього закону потребуватиме значного фінансування, теж сказано вже чимало. Тим не менш, очевидна недосконалість документа не збентежила ні його ініціаторів, ні парламентаріїв, ні гаранта. Це наводить на думку, що не таким важливим був зміст закону, як сам факт його прийняття, який просто став відповідним сигналом "своєму" виборцеві.
Що ще ми маємо? Ще ми маємо президента, який фактично виявився причетним до цієї авантюрної маніпуляції громадською думкою, знехтував прекрасною можливістю припинити цю ситуацію і зарекомендувати себе як готового до компромісів, політично дистанційованого главу держави. Не підпиши Янукович закон, відправ він його на доопрацювання - електоральні придбання, швидше за все, були б ті ж (потрібний посил російськомовний виборець усе одно отримав), а ось електоральних втрат через зухвалість розіграної комбінації можна було і уникнути. Плюс президент продемонстрував би свою виваженість і конструктивний підхід до ситуації. На жаль, цього не сталося.
Ще є опозиція, що як завжди не зуміла домогтися свого, а до фіналу дійства і перестала намагатися щось робити. Справа тут, схоже, в заклопотаності стартом виборчої кампанії, яка повністю поглинула опозиціонерів. Нездатність вести послідовну, системну, масштабну роботу відразу по декількох фронтах уже стало "фірмовим стилем" нинішніх противників регіоналів. Замість такої роботи вони воліють зациклюватися з наскучливими промовами на чомусь одному.
І ще є відверто дивна реакція на події навколо закону про мови в Харкові. В той день, коли президент документ підписав, був організований мітинг "на підтримку закону". Акцію супротивників на площі, яка ні добре ні погано йде другий місяць (беруть участь у ній 10 осіб, які зібрали 50 підписів - це, звичайно, дуже переконливо), на наступний день після підписання закону заборонили. І тоді ж організували "народні гуляння", де, за задумом авторів, радісний народ, мабуть, "з почуттям глибокого задоволення", повинен був вітати життя з узаконеною двомовністю... Зрозуміло, що ці заходи проводилися не для людей (хоча закон приймали саме для них), а для себе - точніше, для партійної верхівки. Однак і на цей самий народ, мабуть, іноді оглядатися варто. Навряд чи сильна влада повинна викликати злегка глузливу посмішку, острах або поблажливість - а сприйняти ці громадські заходи якось інакше було непросто. Харків не буде приєднуватися до мітингувальників проти закону про мови, тому що більшість городян усе життя говорить російською. Навіщо розганяти цих десятьох людей, якщо їх кількість - наочний доказ непопулярності сповідуваної ними позиції?.. Але Харків не буде нічого влаштовувати і на підтримку закону про мови, причому з тієї ж причини - більшість городян усе життя говорять російською, і ніхто не заважає їм цього робити. Тому акції, представлені як народні ініціативи, виглядали дещо безглуздо...