На початку циклу статей автор писав, що схильний до прагматизму і конкретики, і до цього моменту, здається, мені вдавалося уникати загальних міркувань. Тепер же, для того щоб рухатися далі, без невеликого теоретичного відступу не обійтися. Тому що йтиметься про корінь всіх суспільних проблем - ідеологію, яка перетворила і без того не найкращу демократичну систему на симулякр, тобто потворну пародію на нездійсненну мрію, підірвала традиційні підвалини, вбила віру, привела людство на грань ідеологічного, духовного й економічного банкрутства. Йтиметься про лібералізм.
Усі аспекти цієї ідеології ми розглядати не будемо. Явище це настільки багатогранне, що для його опису не вистачить і десятка статей. (Для тих, хто цікавиться проблемою настійно рекомендую книгу Олександра Дугіна "Четверта політична теорія". Перша її частина містить найбільш послідовну й детальну критику лібералізму, відому автору.) Тому пропонуємо зосередитися на кількох аспектах лібералізму, які необхідні для подальших висновків про оптимальний політичний устрій.
Отже, лібералізм передбачає, що права і свободи окремої людини є базисом усього громадського порядку. Людина вважається мірилом усього, відправною точкою в оцінці всіх без винятку суспільних інститутів і взагалі центром світобудови. Звучить відмінно. По-перше, це лестить нашому самолюбству (кому ж не хочеться вважатися центром світобудови?), А по-друге, дає просту до примітивності систему координат ("Що є добре для мене і не заважає іншим, тобто непогано в принципі"). Правда, не все так просто. Навіть базові принципи лібералізму, без заглиблення у способи практичної реалізації цих постулатів, викликають серйозні сумніви в його корисності для суспільства і, як це не парадоксально, - для кожного окремого індивіда.
Мабуть, головний порок лібералізму, за який його найчастіше критикують, - індивідуалізм, що протистоїть не тільки колективізму, але і куди більш глибокому явищу, т. зв. "холізму". Холізм - це філософське поняття, яке стверджує пріоритет цілого над частинами. Найпростіша і точна ілюстрація цього поняття - притча про батька, що демонстрував сварливим синам віник. У сфері суспільних відносин це означає, що сто осіб окремо - це куди менше, ніж сто осіб, об'єднаних у спільність за певною ознакою: національною, релігійною, ідеологічною, професійною, та й взагалі будь-якою. Це здається нам очевидним, але мало хто замислювався над тим, що принцип "разом більше, ніж окремо" не співвідноситься з головним принципом лібералізму про пріоритет особистості. Тому що цей принцип передбачає, що сто людей - це лише сума ста потреб. Можна порахувати середнє арифметичне цих потреб (наприклад, провести демократичні вибори), якось врахувати думку меншості, якщо вона явно не суперечить більшості, і вуаля - справедливість є!
Правда, з пріоритетом особи виникають складнощі, які мають для суспільства фатальні наслідки. Насамперед, це деградація традиційних суспільних інститутів. Наприклад, лібералізм легко залишає за дужками таке поняття, як держава. Наслідок цього - розмивання меж і глобалізація. У світі все більше значення набувають наддержавні утворення - ЄС, СОТ, Митний союз і т. д. Паралельно відбувається поділ праці між країнами та об'єднання всіх і вся в єдину економічну систему, де кожній державі відведена своя роль і всі пов'язані один з одним. Добре це чи погано - питання суперечливе, відповідь на нього залежить від того, мешканець якої країни залучається до дискусії: для США, Німеччини, Китаю, Росії і Венесуели глобалізація несе різні вигоди і втрати. Можна лише відзначити, що з настанням кризи ряди противників глобалізації розбухнули, почалося активне обговорення дезінтеграції навіть у країнах ЄС, і, мабуть, уперше неминучість глобалізації була поставлена під сумнів не тільки жменькою антиглобалістів, а й багатьма серйозними економістами.
Лібералізму зовсім не цікавий такий "пережиток важкого минулого", як нація. (До речі, націоналісти - природні опоненти, якщо не вороги, лібералів, і тільки в нашій дивній країні лідер націоналістів може перед камерами потиснути руку панові, який позиціонує себе як ліберал.) Більш того, для кожного ліберала нація - поняття небезпечне і страшне. Звичайно, свою частку в цей ірраціональний страх вніс Гітлер (до речі, продукт лібералізму, який отримав владу цілком собі демократичним шляхом). Але і залишаючи за дужками Гітлера нація лібералам без потреби: раз мірило всього - індивід, національні особливості, як і будь-яка об'єднуюча цінність, тільки заважають.
Та що там нація - навіть сім'я не має для людей, які сповідують лібералізм, особливого значення. Бо сім'я передбачає турботу і відповідальність, яка ніяк не узгоджується з індивідуалізмом. Звідси - пропаганда полігамности, суспільне визнання "сім'ї-light" - співжиття, без перебільшення потворне явище, пародія сім'ї - одностатеві шлюби і т.д.
Щоб після останнього пасажу мене не вважали занудним ретроградом, спробую повернутися до сфери практичної. А в цій галузі деградація інституту сім'ї має дійсно фатальні наслідки. Йдеться про дітей. Люди "золотого мільярда" не поспішають обзаводитися потомством, керуючись цілком ліберальними міркуваннями в дусі "поживу для себе, а вже потім..." Усякому представнику традиційних (або як вважають ліберали - "відсталих") товариств такі міркування здаються дикими, тому що для них, та й для кожної людини, не отруєної ліберальним індивідуалізмом, діти - природне продовження власного існування. І вони, представники традиційних суспільств, активно плодяться, заселяючи своїм потомством Європу. Уже очевидно, що залишилося зовсім небагато часу до того моменту, коли середній європеєць матиме смагляву шкіру і, найімовірніше, молитися п'ять разів на день. У цьому немає нічого поганого - в кінці кінців, у нескінченній сутичці цивілізацій виживає найсильніший. Проте ось що цікаво: звичайно, неможливо порахувати кількість не народжених через ліберальний індивідуалізм дітей, однак цілком можливо, ці людські втрати будуть не меншими, ніж у результаті серйозної війни. Так що "мирний" лібералізм, схоже, робить для краху сучасної євроатлантичної цивілізації більше, ніж комунізм і нацизм.
І остання властивість людської природи, якій індивідуалізм завдав нищівного удару, - віра. А лібералізм у свою чергу завдав удар по церкві. "Бог помер", - проголосив колись Ніцше, відзначаючи моральну кризу західної цивілізації, а раніше, в епоху Просвітництва, предтечі лібералізму Дідро і Вольтер заклали основи відділення церкви від держави.
Наслідків цих процесів і ролі, яку може і повинна відігравати церква в суспільстві, автор обов'язково присвятить окрему статтю. А поки що лише пару слів про індивідуалізм і віру. Зрозуміло, одне виключає інше повністю і цілком, без всяких застережень. Будь-які спроби лібералізації релігії наштовхуються на активну протидію діячів церкви. І це абсолютно логічно: не можна поєднати індивідуалістичний світогляд і віру в Бога, тому що перше апріорі суперечить другому. З ісламом усе простіше: там про подібні "модернізації" навіть не думають. А ось у християнстві - принаймні, в протестантизмі, та й у католицизмі, - такі спроби робляться. До честі православної церкви потрібно сказати, що подібні ідеї серед православних інтелектуалів, м'яко кажучи, не популярні. Більше того, про згубність лібералізму можна прочитати практично у всіх православних мислителів і публіцистів. Однак на рівні парафіян таке суміщення лібералізму і православ'я ніякого дисонансу чомусь не викликає. Хоча якщо задуматися про сенс віри, то стане зрозуміло, що ліберал, що молиться в православному храмі, - оксюморон куди більший, ніж націоналіст, який публічно протягує руку лібералові.
Індивідуалізм убив релігію і віру, однак святе місце порожнім не буває. Лібералізм породив свою релігію, вірніше культ, а якщо бути ще більш точним - сотні і тисячі культів, які умовно можна об'єднати одним поняттям - "релігія споживання". Вона навіть обзавелася власним науковим терміном - "консюмеризм". Про нього - в наступній статті.