Ідея виникла, коли Настя переїхала до старої професорської квартири, заваленої нікому непотрібним мотлохом. Замість того, щоб винести все це на смітник, вона почала розбирати і розглядати)) Знайшла платформу Etsy, виставила пару дрібниць – шкатулку, марки, щось таке. Подзвонила мені: "Маш, треба це якось красиво фотографувати".

У цей момент ми обидві були в декреті і не могли нормально займатися основною роботою. Настя була нотаріусом, я – фотографом. Ну і далі понеслося. Перші невеликі продажі ("ааа, ми заробили 1000 доларів!"), перші труднощі, шишки, помилки.

Ми панікували як дві миші-панікерки. Увесь лютий. 22-го лютого у мене – день народження. І тато з братом подарували мені подорож на Буковель. Ще 17-го я казала: "Куди, куди я поїду? Ви з глузду з'їхали". А потім ми раз – і заспокоїлися. Ну тому що ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ.

І я поїхала. І Настя поїхала - на три дні до Барселони, зі старшою донькою.

Ми фактично ніколи, ніколи не ходимо у відпустку разом. Але всього три дні, там все під контролем, туди-назад – і працювати далі. А наша єдина заступниця поїхала з дітьми до Києва на вихідні та затрималася за сімейними обставинами.

Перші кілька діб – це був затяжний кошмар у тумані. Я була в Карпатах, діти, тварини, батьки – усі в Харкові. У Насті в місті залишився дворічний син. Я їхала назад на потягах, які затримувалися та стояли в полях без світла, під новини, кожну секунду нові, із відчуттям жаху, що не встигну, і в місто зайдуть.

Не зайшли)

Я виїхала з родиною на дачу у передмісті. Насті допомогли вивезти сина до Німеччини, і вона поки що залишилася там.

Після того, як ми з дітьми опинилися разом, усі доїхали до дачі, там вдалося запустити опалення та знайти продукти, паніка відступила, і включився режим виживання.

Усі українські магазини майданчик перевів у режим канікул. Як працюватиме пошта, було не зрозуміло. Чи можна буде повернутися до Харкова, було не ясно.

Приблизно через 10 днів після початку війни я вперше поїхала до міста. Наш офіс, на щастя, у центрі. Треба було забрати бодай щось і вивезти на дачу. Завантажила продуктів для сусідів, кинула прохання про допомогу в домовий чат – і люди, із якими ми особливо й не бачилися раніше, прийшли та допомогли закидати у машину все: замовлення, упаковку, щось, що легко довезти. Машину завантажили під дах. А в офісі навіть непомітно було, що щось забрали)

Ми виплатили всім зарплатню за лютий. Потім – допомогу в березні. Двоє співробітників залишилися в місті і продовжували працювати – спочатку дистанційно, із травня потроху в офісі. Усі, хто працював віддалено, також продовжили це робити.

Настя купує гарні штуки на барахолках Німеччини та відправляє їх звідти.

До товарів із сердечками ми згодом додали дитячі малюнки, футболки та сувенірку. Щодня 100 днів поспіль я писала щоденник і публікувала його в Instagram та на сторінці магазину. Наразі ми перейшли на щотижневі звіти.

Наші клієнти в Японії робили виставку "100 днів війни" з нашими фотографіями та текстами.

Зібрані гроші спочатку хаотично передавалися на різні потреби – щось закуповувалося, комусь донатили. Потім почали возити ліки, яких не було у Харкові, – спочатку для знайомих та сусідів. Команда друзів закуповувала їх у Полтаві та Кременчуці, попутками передавали до Харкова, там волонтери машинами розвозили за адресами.

Із квітня люди почали просити їжу. На той час я вже щотижня їздила в місто, і там з'явилося достатньо продуктів у маркетах. Встановилася щотижнева закупівля, фасування та розвантаження в офісі.

У липні ми зіткнулися з тим, що потік донатів вичерпується. На останнє завантаження вперше збирали гроші у Facebook. Зібрали. Доставили. Але що робити далі – поки не ясно.

Намагаємось стукати у фонди, але цей процес ускладнився скрізь. Тим не менше, ми працюватимемо далі, поки буде хоча б найменша нагода.